Електронний правочин та електронна форма правочину

Електронний правочин у цивільному праві України

Питання "електронного документа" має своє вирішення і на законодавчому рівні. Так, Закон України "Про електронні документи та електронний документообіг" від 22 травня 2003 року визначає електронний документ як документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа [190].

Усе сказане вище дає підстави стверджувати, що документ:

• по-перше, повинен бути зафіксований на матеріальному носії;

• по-друге, письмові символи повинні бути нанесені на носій таким чином, аби вони залишали на носії матеріальні сліди.

При цьому, як зазначає Н. Бабенко, нанесені знаки повинні становити упорядковану систему, яка може бути словесно розшифрована [59]. Відповідно документ – це інформація, що міститься на матеріальному носії, із зафіксованими на ній логічно упорядкованими знаками, які передають думку.

Інформація, що становить текст електронного документа, має матеріальний носій – диск комп'ютера. Як стверджує вказаний вище автор, така інформація, нанесена на матеріальний носій особливими знаками відповідно до спеціального алгоритму [59], може бути прочитана з допомогою комп'ютера і представлена в зрозумілому для людського сприйняття вигляді на моніторі або у вигляді роздруківки.

На підставі вищезазначеного можна зробити наступний висновок: електронний документ є документом і відповідає його письмовій формі.

Таким чином, електронний документ – інформація, яка міститься в електронно-цифровому вигляді, створена з допомогою електронно-обчислювальної машини, доступна для візуального сприйняття суб'єктами права за допомогою електронних засобів і засвідчена шляхом електронного цифрового підпису або іншими її електронними аналогами [146, с. 58].

Однак таке розуміння поняття електронного документа подекуди призводить до невиправданого ототожнення понять "електронний правочин" та "електронна форма правочину".

Так, у цивілістичній науці сформувалися два погляди на цю проблему. Представники першої групи, а саме В. С. Толстой [245], Ф.С. Хейфец [256], Я. А. Кунік [147], О. М. Садиков [221],

О.О. Красавчиков [144], як послідовники поглядів Д.І. Мейера та Г. Ф. Шершеневича, відстоювали позицію, відповідно до якої під формою правочину слід розуміти форму вираження волі. Прихильники іншої точки зору, зокрема О.С. Іоффе [124] та В. П. Шахматов [271], розуміли під формою правочину спосіб фіксації волі сторін.

В українській доктрині цивільного права погляди щодо електронної форми правочину також різняться. Одні науковці, поділяючи підхід, прийнятий у багатьох зарубіжних країнах, вважають, що електронна форма правочину є окремою формою правочину. На думку представників іншої позиції, зокрема

І.В. Спасибо-Фатєєвої [233], А. Чучковської [269] та О. Ґудзь [98], правочин, вчинений з використанням електронних засобів зв'язку, є різновидом письмової форми. Як вважає О. Гудзь, єдиною відмінністю електронного правочину є те, що він фіксується на віртуальному папері, а не на виробленому із переробленої деревини [98]. Як слушно зазначає А. Чучковська, еволюція носія письмової форми не призводить до виникнення нової форми поряд із письмовою [269]. Професор Р. Б. Шишка теж є прихильником зазначеної позиції та стверджує, що можна вважати електронну форму різновидом письмової форми правочину [276, с. 575-577].

Відтак, поняття електронної форми правочину є спірним у доктрині цивільного права. Нерідко в літературі для визначення волевиявлення, вчиненого в електронній формі за допомогою електронних засобів комунікації, вживається поняття "електронна форма". Виникає питання, чи є доцільним на підставі українського законодавства використання такого терміна, тобто чи ввів законодавець, приймаючи новий ЦК України та Закон України "Про електронний цифровий підпис", в українську правову систему нову електронну форму правочину, прирівнюючи її до звичайної письмової форми, чи лише обмежився встановленням двох видів, за допомогою яких суб'єкти можуть виражати волевиявлення в письмовій формі, тобто шляхом складення власноручного або електронного підпису на документі. Цікавою з огляду на це є конструкція, яка була запропонована у ст. 8 законопроекту №2137 від 12 вересня 2006 року "Про електронну торгівлю" щодо форми угоди в електронній формі: "Угода, укладена шляхом обміну електронними документами, є аналогом письмової форми угоди, вимоги до якої передбачені цивільним законодавством України" [194]. Таке ж бачення було продубльоване й у проекті закону "Про електронну комерцію" № 6086–1 від 4 березня 2010 року Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 цього законопроекту "правочини та інші юридичні дії сторін, незалежно від місця фактичного знаходження сторін, вчинені та оформлені за допомогою інформаційних систем, мережі Інтернет та/або інших відкритих або корпоративних мереж при формуванні, використанні і передачі по каналах зв'язку електронних документів (повідомлень), є здійсненими в простій письмовій формі за умови дотримання загальних вимог Цивільного кодексу України, цього Закону, нормативних-правових актів, прийнятих на його виконання, а також угоди сторін" [192]. Також заслуговує на увагу положення проекту закону "Про електронну торгівлю (комерцію)" від 16 березня 2010 року № 6086-2, відповідно до якого договір в електронному правочині, інші електронні документи, пов'язані з оформленням і здійсненням правочину, повинні відповідати за змістом та формою вимогам, передбаченим цивільним законодавством України. Крім того, під час формування електронних документів використовувані форми (формати) його електронного подання і використання повинні забезпечувати достовірну передачу та одержання документа, його обробку, можливість перевірки достовірності та цілісності документа, зберігання й пошук в інформаційній системі, а також забезпечувати ідентифікацію відправника (особи, яка створила документ), час створення та/або одержання, відтворення й однозначне сприйняття інформації [193]. Аналогічні норми передбачені також і в законопроекті "Про електронну комерцію" № 6086 від 18 лютого 2010 року (ч. 1,2 ст. 8) [191].

Теоретична необхідність вирішення зазначеного питання зумовлена тим, що, якщо електронна є окремою формою, відмінною від письмової та усної форм, то потрібно встановити: у чому полягає ця відмінність і які договори можуть вчинятися у такій формі? Якщо ж електронна форма є окремою формою, то до неї необхідно розробити спеціальні правила та вимоги.

Прихильники позиції, згідно з якою електронна форма є окремою формою правочину, вважають, що позиція підлеглості електронної форми письмовій суперечить загальноприйнятому у світі підходу до електронної форми як самостійного виду форми правочину. Свою думку вони обгрунтовують тим, що воля учасника цивільних правочинів може бути передана іншому суб'єкту за допомогою світлових, звукових або електричних хвиль. Однак вид хвилі, яка є передавачем даних, не впливає на інформативність повідомлення, а лише обумовлює форму, в якій таке повідомлення може існувати та фіксуватися. Саме зафіксоване волевиявлення, на їх думку, слід вважати формою правочину, яка надає можливість відтворити волю учасника цивільних відносин для інформаційних або доказових цілей. Тому правочин може вчинятися з фіксацією волевиявлення на носієві або без такої фіксації. Фіксований правочин може вчинятися у письмовій, електронній або в будь-якій іншій формі, що передбачає фіксацію волевиявлення на носієві.

Згідно із даною теорією "письмова" та "електронна" форми є видовими щодо родового поняття, яким слід вважати "запис", тобто фіксацію змісту правочину на матеріальному або електронному носії, який надає можливість зберігати інформацію про зміст правочину впродовж тривалого часу і відтворити її на першу вимогу у формі, зрозумілій людині [222].

Наведена вище позиція, безсумнівно, заслуговує на увагу, проте, ми її не поділяємо із наступних причин. На нашу думку, технічний аспект передачі змісту правочину від однієї особи іншій, а саме за допомогою світлових, звукових або електричних хвиль, не впливає на його юридичний зміст. Виділення окремих юридичних категорій через відмінності у технічних характеристиках було би з точки зору юридичної техніки нераціональним, оскільки відсутність фіксації на носієві усної мови, конклюдентних дій чи мовчання не робить їх вразливими в юридичному розумінні. Усна мова, конклюдентні дії і навіть мовчання можуть бути записані на матеріальний або електронний носій і відтворені на першу вимогу у формі, зрозумілій людині, однак вимога такої фіксації поставить учасників цивільних відносин у зайві, обтяжливі рамки.

На нашу думку, правочини, вчинені із використанням електронних засобів зв'язку (якщо вони не належать до розглянутої нами вище усної форми, а обумовлені наявністю документа), є різновидом письмової форми. Обґрунтувати цю позицію можна наступним чином. Правочин, який вчиняється у письмовій формі, має відповідати певним вимогам:

• змістом правочину є волевиявлення особи, спрямоване на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків;

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Електронний правочин у цивільному праві України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Електронний правочин та електронна форма правочину“ на сторінці 3. Приємного читання.