Електронний правочин та електронна форма правочину

Електронний правочин у цивільному праві України

• повинен містити відомості, носій яких є відомим і які можуть бути перевірені;

• повинен містити необхідні реквізити;

• відомості підтверджуються або викладаються органами чи особами, від яких виходить документ, у межах їх посадової компетенції або, якщо документ виходить від громадянина, – в межах його фактичної обізнаності;

• повинен дотримуватись встановлений законом порядок приєднання документа до справи;

• зафіксовані в документі відомості про факти та обставини мають значення для даної справи.

Як зауважує С.І. Семілєтов, головна відмінність електронного документа від традиційного полягає в тому, що немає жорсткої прив'язки документа до матеріального носія [224]. Ця відмінність визначається особливостями організації електронних документів і технологією фіксації їх змістової інформації. Особливості інформаційної цифрової технології дають можливість миттєво і неодноразово копіювати й передавати електронний документ через комунікаційні канали зв'язку. Матеріальний носій, на відміну від паперового, може використовуватись неодноразово для запису різних документів.

Окрім того, істотна відмінність електронного документа від паперового полягає в тому, що зафіксовану на матеріальному носії інформацію з реквізитами в електронній цифровій формі, а також її наявність і місцезнаходження на носії неможливо безпосередньо й однозначно сприймати органами почуттів людини і, тим більше, її власноручно підписати або ідентифікувати без відповідних програмно-апаратних засобів.

Для електронного документа особливе значення має чітке законодавче регулювання його реквізитів, оскільки саме вони надають інформації на матеріальному носії статусу документа. Технологія виготовлення, зберігання та передачі електронних документів істотно відрізняється від письмових документів, і тому реквізити традиційних документів (підпис керівника, печатка, банківські реквізити сторін тощо) не завжди є прийнятними для них. Тому стосовно електронних документів тільки електронний цифровий підпис повною мірою може виконувати функції реквізиту.

На наш погляд, необхідно враховувати специфіку використання електронних документів в документообігу. Здатність бути доказом є основним фактором у справі надання документу юридичної сили. Як зауважує А. Белоусов, якщо документ можна визнати доказом, це означає, що він має юридичну силу [69]. Якщо в учасників цивільного обігу немає підстав для впевненості в тому, що відповідні електронні документи будуть володіти доказовою силою, їм не варто переходити на електронний документообіг.

Тісно із цим питанням пов'язане і питання судового сприйняття електронного документа як доказу в суді. Частково це питання вже висвітлювалось нами в науковій літературі [76]. Зокрема, ще в 1869 році один із американських судів в рішенні у справі Howley v. Whipple [10] висловився наступним чином щодо правових аспектів використання телеграфу, який на той час фактично був революційним досягненням технічного прогресу, але, безумовно, не був передбачений жодним процесуальним законом того часу: "Немає фактичної різниці в тому, чи пише оператор оферту чи акцепт сталевим пером довжиною в дюйм, чи його перо – це мідний провід довжиною декілька тисяч миль". Ці висновки були поширені та застосовані іншими американськими судами в подібних справах щодо використання у комерційному обігу більш пізніх досягнень технічного прогресу вже XX століття – телексу і факсу. З огляду на те, що сфера використання електронних документів постійно розширюється, суди мають повною мірою бути готові також до використання електронних документів при здійсненні судочинства, сприймаючи електронні документи, які відображають реальні юридичні факти, та забезпечувати права сторін на їх використання. Відтак, нагальним питанням є забезпечення судів матеріально-технічними можливостями прийняття електронних документів, забезпечення сторін можливістю ознайомлення з електронними документами тощо.

Однак більш гостро стоїть питання щодо визнання за електронними документами, в тому числі і електронними правочинами, правового режиму доказів при здійсненні судочинства. Так, відповідно до ст. 57 ЦПК України [262] доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. При цьому до кола цих доказів відносять, з-поміж інших, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи. Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦПК України речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, які мають значення для справи. Аналогічне визначення міститься і в ст. 80 КАС України [136]. Однак більш прогресивною в цьому розумінні є ст. 79 КАС України, де закріплено, що письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи) (виділено нами – Н. Б.), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Однак, незважаючи на вказані положення, наявність Закону України "Про електронні документи і електронний документообіг", слід визнати, що на сьогодні ще не сформовано повноцінний правовий режим використання електронних документів як доказів у судочинстві. Водночас недостатня чіткість правового регулювання не є підставою для того, щоб не використовувати електронні документи при здійсненні судочинства. Звертаємо увагу на те, що для забезпечення права особи, яка бере участь у справі, на належне ознайомлення з матеріалами справи, суд, керуючись нормами спеціального законодавства, може запропонувати стороні, яка подає електронний документ як доказ, надати його візуальну копію на папері, засвідчену відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 680 "Про затвердження Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу встановленому законодавством" [199].

Досліджуючи законодавство зарубіжних країн, хотілося б навести положення ст. 2837 розділу VI "Про електронні записи" Цивільного кодексу Квебеку [90]. Там, зокрема, зазначається, що у випадку, коли дані, які відносяться до юридичного акту, записані до електронної бази даних, то документ, що відтворює їх. є доказом змісту акту, якщо він є зрозумілим та якщо його достовірність є достатньо гарантованими. Щоб оцінити якість документа, суд повинен взяти до уваги обставини, за яких дані були записані та документ був відтворений. Подібного підходу дотримано і в законодавстві інших країн Європи (§ 8а Німецького торгового уложення, ст.ст. 926, 929а, 931 Швейцарського зобов'язального закону тощо). Навіть деякі країни пострадянського простору вже взяли його за основу (ст.ст. 137, 146 ЦК Молдови).

Нам імпонує такий підхід. Тому ми переконані, що кожна форма документа (письмова, електронна тощо) як носія інформації є та має бути прийнятною як доказ у ході судового розгляду справи (повідомлення з електронної пошти, телефону, акаунту в соціальній мережі тощо). Адже документ є лише та не більше ніж носієм інформації. Єдине, що ми повинні враховувати, – сам документ та особа, яка його направила, а також її вільна воля не повинні викликати сумніву.

Але допоки ці пропозиції не стали законодавчими, слушно було б запозичувати певні пропозиції з практики. Так, що стосується документів зобов'язального характеру, які пересилаються електронною поштою чи факсом, вдалим слід вважати формулювання, яке підтримане судом та закріплене у постанові Вищого господарського суду України від 15.01.2013 року у справі №5008/419/2012 [250]. Там зокрема йдеться, що "Сторони у Договорі ... погодили, що документи, які відправлені факсом чи електронною поштою, мають повну юридичну силу до моменту обміну оригіналами, породжують права та обов'язки для сторін, можуть бути подані "в судові інстанції в якості належних доказів і не можуть заперечуватись стороною, від імені якої вони були відправлені". З огляду на це, суд не мав жодних заперечень щодо долучення та оцінки цих документів як доказів у справі. Тому запровадження такого договірного механізму судового визнання електронних документів на даному етапі могло б стати суттєвим кроком для його подальшого закріплення на законодавчому рівні.

Повертаючись до несудового використання електронного документа, хотілося б зауважити, що в традиційному документі основним захисним елементом є матеріальний носій. В електронному ж документі, як об'єкті мобільному, матеріальний носій виконує тільки функцію збереження, а захисну функцію виконує електронний підпис або інші спеціальні стандарти, технічні та юридичні процедури. Вважається, що стосовно електронних документів важливо зберегти наступність усталеної термінології і порядок застосування юридичних процедур під час оформлення традиційних документів.

З приводу категорії "електронний документ" потрібно зазначити, що в сучасній літературі висловлюються різні думки стосовно цієї дефініції. Так, О. П. Вершинін визначає електронний документ як інформацію, зафіксовану на електронних носіях і таку, що містить реквізити, які дають можливість її ідентифікувати [84, с. 40–42]. На його думку, зміст електронного документа не є відмінною ознакою для документів на інших видах носіїв (наприклад, паперових). Втім, автор вказує, що порівняно з іншими документами форма електронного документа є його відмінною ознакою. Електронна "форма" проявляється в технічних елементах і властивостях носія інформації. Вона створюється шляхом використання електронно-технічних засобів фіксації, обробки і передачі інформації. З допомогою останніх закріплюються відомості в документах, які мають не письмову, а "електронну" форму [84, с. 42].

І. Г. Медведев [155, с. 17] визначає електронний документ як набір електричних імпульсів, які перетворюються з допомогою механічних приладів і програмних засобів в письмовоподібну форму. У своїй сукупності ці прилади й засоби утворюють електронний носій документа, його "середовище перебування". Автор обгрунтовує свою позицію тим, що таке середовище не є постійним та його характеристики відрізняються залежно від використовуваних апаратних і програмних засобів. Єдиний постійний елемент у ньому – принципи перетворення інформації в електронній формі.

У свою чергу О. О. Косовець вважає, що електронний документ є набором даних, записаних у читаному, за допомогою комп'ютера, вигляді, для яких виконана наступна умова: існує визнана учасниками електронного документообігу або затверджена компетентним органом процедура, що дає змогу однозначно перетворити ці дані в документ традиційного режиму [141].

Варто зауважити, що вказані автори під час визначення поняття "електронний документ" відштовхуються від загального поняття "документ". Так, О. В. Ткачов зазначає, що досить широким стало трактування документа як будь-якого матеріального носія інформації, призначеного для її передачі в часі та просторі. Такий підхід грунтується на фундаментальній функції документа– передачі інформації і дає можливість включити в це поняття всі відомі та використовувані в праві види документів, в тому числі й комп'ютерні [243, с. 8].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Електронний правочин у цивільному праві України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Електронний правочин та електронна форма правочину“ на сторінці 2. Приємного читання.