На сучасному етапі розбудови правової держави України її найхарактернішою ознакою є демократизація суспільного життя, яка виявляється в поглибленні уваги до практичного захисту прав і свобод людини й громадянина. Виступаючи державною інституцією, при цьому закономірно здійснюючи виконавчо-розпорядчу діяльність, підрозділи ОВС України здійснюють свої повноваження від імені держави, з використанням наданих повноважень забезпечують захист громадян та держави. Водночас діяльність ОВС України на сьогодні не є досконалою, а отже, потребує заходів, спрямованих на вироблення оптимальної моделі діяльності даних підрозділів, що в сучасних умовах відповідає вимогам Конституції України та потребам суспільства. Не є винятком і розвиток інституту гарантій права громадян на звернення до ОВС України.
Сучасні дослідники виникнення правоохоронних органів пов'язують з періодом проголошення держави. Хоча більш глибокий аналіз історичних джерел дає змогу зробити висновок про більш ранній термін зародження даного органу. Умовно можна виділити три періоди:
• зародження та розвиток інституту гарантій права громадян на звернення до правоохоронних органів (середина XV – початок XX ст.);
• радянський період у двадцяті-вісімдесяті роки XX ст. (при цьому слід урахувати, що в цей час Україна перебувала у складі СРСР);
• сучасний період розвитку Української держави.
Важливою складовою зміцнення демократії, становлення правового, громадянського суспільства є розуміння ролі звернень громадян, що стало ідейною основою прийнятого в 1996 році ЗУ "Про звернення громадян"[1]
Про дійсний стан справ у сфері забезпечення прав і свобод громадян органами державної влади свідчать результати діяльності Уповноваженого з прав людини. За час функціонування цієї інституції в нашій країні до омбудсмана звернулося понад один мільйон осіб. Кожне друге звернення стосувалося порушення громадянських прав, зокрема, права на справедливий суд, виконання судових рішень, належних умов тримання в місцях ув'язнення. У кожному третьому зверненні йшлося про порушення соціально-економічних прав громадян. Кожне п'яте звернення містило скарги на дії чи бездіяльність співробітників органів внутрішніх справ, кожне десяте – органів прокуратури.
Значна кількість звернень до Уповноваженого з прав людини була породжена зневажливим, бюрократичним ставленням посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування до розгляду звернень людей, які не бажають миритися з беззаконням[2].
Позиція, яка закладена в чинному ЗУ "Про звернення громадян"[3], забезпечує реалізацію природного права на рівні можливості для усіх і кожного направляти звернення, але в адміністративному аспекті інститут звернення громадян має свої особливості. Так, у ст. 1 Закону зазначено, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, ЗМІ, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою щодо їх порушення.
Стосовно осіб, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, встановлено таке ж право на подання звернень, як і для громадян України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами[4].
Починаючи з 25 жовтня 1991 року для України набув чинності Перший факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права[5], у ст. 1 якого зазначено, що Україна визнає компетенцію Комітету з прав людини, який створений на підставі ч. IV Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень певних прав, що їх викладено у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права[6]. Відповідно до Протоколу Комітет може визнавати неприйнятними ті повідомлення, які є анонімними або ті, які, за його оцінкою, являють собою зловживання правом.
Якщо звернутися до історичної спадщини минулого, то найбільшим серед здобутків як вітчизняної, так і зарубіжної правової думки можна назвати визнання пріоритетності прав і свобод людини, а також розроблення на цьому підґрунті механізмів і гарантій їх реалізації. Ще на початку XX ст. відомий російський соціолог, демократ та ідеолог народництва Μ. К. Михайловський зазначав: "Ідеї рівності, свободи, братерства народів, загального миру й добробуту – не проста утопія, а такі саме непорушні істини розуму як закон фізичного розвитку природи. Людина відчуває потребу в них, як у світлі та повітрі[7].
Багато науковців приділили увагу у своїх роботах вивченню питання забезпечення прав і свобод громадян, зокрема для цього монографічного дослідження науковим підгрунтям стали праці вчених радянської доби – Б. М. Бабія, В. Є. Бражникова, Μ. І. Козюбри, Б. М. Пономарьова, П.С. Ромашкіна та вітчизняних і російських науковців сучасного періоду – Г. М. Котляревської, О. К. Костюкевича, Л. А. Лазаренко, О. І. Левченкова, В. А. Соболя, Н.Ю. Хаманєвої та Л.О. Нудненко.
Окремі питання права фізичних осіб на звернення громадян до правоохоронних органів, розглянуті в авторській праці "Еволюційний розвиток гарантій права фізичних осіб на звернення в правоохоронні органи"[8].
У більшості праць увагу фахівців сконцентровано переважно навколо загальнотеоретичних проблем забезпечення прав людини та громадянина на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, тоді як питанням розвитку законодавства, що встановлює відповідні гарантії реалізації громадянами наданих їм прав звертатися до правоохоронних органів, а саме до ОВС України, не приділено належної уваги. Така ситуація пояснюється мірою закритості діяльності ОВС, рівнем підзаконного реагування організаційно-правових питань функціонування відомства та низкою інших чинників.
Однією з вихідних засад утвердження гуманістичних і соціальних орієнтирів побудови відносин держави та індивіда було закладено ідею про реальність прав і свобод – іншими словами, підкріпленість зафіксованих у праві норм наявністю конкретних можливостей для їх здійснення. Під терміном "наявність" Μ. К. Михайловський розуміє права і свободи, які не лише проголошено державою (закріплені в об'єктивному праві), але й такі, що є "в наявності" у громадян, котрі ними користуються, а держава їх не лише гарантує, а й допомагає здійснювати[9].
Інститут звернень сягає своїм корінням далекого минулого, у часи подання чолобитних, а відлік сучасного етапу розвитку цього інституту розпочався з 1917 року[10].
Цікаву, змістовну розвідку підготував С. І. Іваненко. Вона називається "Законодательное регулирование разбора челобитных в XV-XVIII веках"[11] і присвячена історичному аспекту роботи зі зверненнями громадян до законодавчих органів влади царської Росії.
Історичні пам'ятки свідчать, що перші спроби юридичного закріплення звернення громадян пов'язують з прийнятим у 1497 році Судебника Івана III та Судебника 1550 року. У ст. 2 визначався наступний порядок подачі та розгляду скарг: "Хто прийде до боярина зі скаргою, і йому що скаржаться від себе не відсилати, а давати всім хто звертається зі скаргою управу у всьому, кому належить. А кого з скаржників боярину самому неможна вирішити (задовольнити его прохання), і ту (справу) направляти великому князю або направити до скаржника представника великого князя, якому належить опікуватися людьми"[12]. Історичні документи говорять про подачу звернень у формі "чолобитних". У різноманітних довідниках слова "чоло" та "лоб" – синоніми й означають верхню надочну частину обличчя людини.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гарантії права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення та розвиток інституту гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України“ на сторінці 1. Приємного читання.
