Становлення та розвиток інституту гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

Гарантії права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України

У стародавній Русі слово "чолобиття" мало три значення: по-перше, земний уклін, з доторканням лоба до землі; по-друге, подача письмового прохання – чолобитної; по-третє, саме письмове прохання (звернення). Для нашого дослідження цікавими будуть останні два значення.

У перших нормативно-правових документах (Судебники 1497 та 1550 року) йшлося про два види чолобитних. Перші – у разі звернення скаржника за адресою і до того, кому належить звертатися (тобто справа повинна бути розглянута та прийняте рішення). Друга – у випадку подачі скарги не за адресою, тоді боярин-суддя повинен направити за належністю. За нормами Судебника 1550 року були передбачені санкції і щодо посадових осіб, і стосовно скаржників, які "докучають цареві".

Подальший розвиток права не звернення громадян свідчить про ухвалення Чолобитного наказу, виділення осіб, які мали займатися цими питаннями (бояри, дворецькі, казначеї, дяки) та місця, де вони приймали звернення (чолобитні хати).

Історичні пам'ятки свідчать про різне ставлення до чолобитних скарг: від повної відсутності реагування до фізичного знищення як скаржників, так і тих, хто їх підбурював до написання скарг. У кінці XVI ст. – на початку XVII ст., у так звані "смутні часи", челобитні якщо і приймали, то найчастіше залишали без розгляду[13].

У грудні 1677 року Чолобитний наказ був об'єднаний з Володимирським судовим наказом, у січні 1683 року знову був виокремлений, а після 1685 року значно спростився і врешті-решт переданий судовому наказу.

Відчутний вплив на подальший розвиток інституту звернень громадян до органів влади справили Петровські часи. У 1718 та 1720 роках указами Петра І були внесені організаційні заходи до правил подачі скарг. Указом "О генерале рекетмейстере" від 23 лютого 1722 року започатковувалася посада рекетмейстера, до повноважень якого належало прийняття скарг до центральних органів влади (колегії); організовувалися канцелярії, які були непідвладні колегіям. Після розгляду скарг рекетмейстер доповідав керівництву Сенату або імператорові[14].

У 1763 році Катерина II видала Маніфест про порядок розгляду скарг та прохань на Височайше ім'я, яким встановлювався порядок розгляду звернень за суттю та розподіл звернень до державних органів на адміністративні й судові провадження. Окрім цього, були започатковані й певні організаційні заходи.

Імператором Павлом І було встановлено прямий зв'язок і особистий розгляд звернень, які надходили поштою або доставлялися безпосередньо прохачем. За його правління були започатковані "залізні скриньки". Листи з них доставлялися цареві, розглядалися та накладалася резолюція. За повторне звернення на скаржника чекала сувора відповідальність (місяць в'язниці). У цілому даний організаційний захід не був сприйнятий позитивно.

Однак застережні заходи не спряли збільшенню кількості звернень та іншої бюрократичної тяганини. Стосовно існування зазначеної проблеми висловлюється і доктор юридичних наук О.Н. Ярмиш у своїй науковій розробці "Спостерігати невідступно...": "... бюрократичність ..." в діяльності правоохоронних органів не вдалося подолати, адже, за свідченнями початку XVII ст., губернатор з початку "хоч-трохи брався за справи ... які тонули в паперовому морі, а згодом йому залишалося підкоритися долі, махнути на все рукою і нічого не робити"[15].

У 1884 році був напрацьований особливий порядок, який мав наступну назву: "Правила про порядок прийняття та направлення прохань та скарг, на Найвище ім'я приношуваних", що у свою чергу були замінені правилами від 21 березня 1890 року. За тодішнім діловодством особливе місце займала канцелярія прохань. Важливим моментом було й те, що звернення звільнялися від так званого "гербового збору". Скарги та прохання, що мали відступи від встановлених правил подання, або телеграми, що були викладені беззмістовно та ін., залишалися без розгляду.

Слід зазначити, що згідно із "Правилами про порядок прийняття та направлення прохань та скарг, на Найвище ім'я приношуваних" (1890 р.) всі звернення які подавалися, окрім прохань та скарг, поділялися на п'ять категорій (скарги на визначення департаментів діючого Сенату, скарги на постанови державних установ (окрім Сенату), скарги на дії та розпорядження міністрів, головнокомандуючих окремими частинами та генерал- губернаторів, прохання про надання милості, прохання про помилування та пом'якшення участі особи, засудженої або яка відбуває покарання).

Після революційних подій 1917 року діяльність усіх Царських правил із зверненнями та скаргами було відмінено. Також було відмінено різноманітні канцелярії та правила надходження звернень. Разом із тим пікреслимо, що вони виявилися придатними для використання і в радянські часи.

Водночас у постанові ВЦВК від 30 липня 1921 року "Про порядок подачі скарг та заяв" зазначалося, що на місцевому рівні були непоодинокі випадки перешкоджанню подачі звернень громадян. Що грубо порушувало встановлені правила Радянської влади. Цією Постановою ВЦВК покладалося на місцеві Бюро жалоб та скарг при місцевих органах робітничо-селянської інспекції вирішувати питання по суті на місцях.

Одним із перших завдань, зазначалося урегулювати відносини громадян з органами державного управління стало ухвалення 12 жовтня 1927 року Адміністративного кодексу УСРР, який вважається спробою кодифікації адміністративного права не тільки в УСРР, але й в СРСР. Зокрема, порядок оскарження дій адміністративних органів було викладено в Розділі 15 Адміністративного кодексу УСРР[16]. Однак згодом, навіть без офіційного скасування, Адміністративний кодекс перестали застосовувати.

У 30-ті роки минулого століття діяло декілька нормативних актів, які закріплювали право на оскарження та регулювали порядок провадження за скаргами, але наприкінці 60-х років стало зрозуміло, що вони не відповідають потребам часу. У зв'язку з цим постала необхідність подальшого вдосконалення законодавства про порядок розгляду звернень громадян[17].

Слід також зазначити, що в Указі Президіума Верховного Совета СРСР від 12 квітня 1968 року[18] покладався обов'язок на державні та громадські органи, підприємства, установи, організації, їх керівників та інших посадових осіб систематично аналізувати й узагальнювати пропозиції, заяви, скарги, у яких містилися критичні зауваження, з метою своєчасного виявлення та запобігання причинам, які породжують порушення прав та законом інтересів громадян, вивчення громадської думки для удосконалення роботи державних та громадських органів[19].

Гарантії прав громадян випливають із загального законодавства, оформлюються низкою спеціальних нормативних актів і забезпечуються діяльністю певних державних органів. Закріплення права громадян на звернення на рівні Конституції країни є проявом прагнення її суспільства та уряду до розвитку цього інституту, зокрема до наповнення юридичним змістом відповідних гарантій реалізації наданих прав і свобод. У Конституції СРСР 1977 року та інших актах союзного законодавства розрізнялися такі види звернень: пропозиції, заяви та скарги[20]. У ст. 49 було визначено, що "кожен громадянин СРСР має право вносити до державних органів і громадських організацій пропозиції щодо покращення їх діяльності, критикувати недоліки в роботі". Статтею 58 громадянам надавалося право "оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів". Недостатня конкретизованість дає підстави погодитися з думкою Л. А. Лазаренко, яка також звертає увагу на те, що неможливо зрозуміти, про які саме види звернень ідеться, Конституція називає лише пропозиції, заяви та скарги, проте нічого не говорить про клопотання і зауваження[21].

Аналогічні положення містилися і в Конституції УРСР. Незважаючи на наявність окремих неузгодженостей, конституційні норми стали тим підгрунтям, на якому в подальшому вироблялися пропозиції щодо чіткого законодавчого врегулювання відносин, які виникають у зв'язку з прийняттям, розглядом і вирішенням різних видів звернень громадян. Докорінні зміни державної політики, що відбуваються в напрямі гарантування прав особи, дають змогу створити механізм безперешкодного та ефективного захисту кожною людиною своїх інтересів, а також брати активну участь у розгляді звернень і прийнятті рішень, які стосуються її особистих прав.

За радянських часів, так само, до речі, і в сучасних умовах, нерідко траплялися випадки, коли скарги громадян залишалися без задоволення чи задовольнялися лише частково. Це спричиняло спори між заявниками та відповідними державними органами, що виникали у зв'язку з оскарженням громадянами дій посадових осіб, державного або громадського органу. При цьому Конституцією СРСР було закладено можливості для реалізації громадянами цього права як в адміністративному, так і в судовому порядку: "Дії посадових осіб, пов'язані з порушенням закону, з перевищенням повноважень, такі, що утискають права громадян, може бути у встановленому порядку оскаржено до суду"[22]. Більш детально ці положення було врегульовано у джерелах різних галузей права, зокрема, адміністративного. Як зазначав Б. М. Пономарьов, "...адміністративне законодавство, гарантуючи право громадян на звернення до державних органів, створює реальні умови для його здійснення. У кожній установі, підприємстві та організації існує суворий порядок прийому населення, правила розгляду і вирішення листів, скарг і заяв трудящих"[23].

Законодавство СРСР надавало громадянам право звертатися до будь- якого державного органу і до будь-якої посадової особи. Крім вище згаданих, серед таких нормативно-правових актів слід назвати Постанову ЦК КПРС від 29 серпня 1967 року "Про покращення роботи з розгляду листів та організації прийому трудящих"[24], Указ Президії Верховної Ради СРСР від 12 квітня 1968 року "Про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян" (в редакції Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1980 року "Про внесення змін і доповнень до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 квітня 1968 року "Про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян"). Зокрема, в останньому документі звернення громадян розглядалися як "важливий засіб здійснення і охорони прав особистості, зміцнення зв'язків державного апарату з населенням, суттєве джерело інформації, необхідної під час вирішення поточних і перспективних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва" та як "одна з форм участі трудящих в управлінні державними і суспільними справами"[22]. Указ зобов'язував усі державні та громадські органи забезпечувати необхідні умови для здійснення права громадян звертатися з пропозиціями, заявами та скаргами в письмовій або усній формі.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гарантії права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення та розвиток інституту гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Розділ 1. Загальнотеоретичні засади побудови системи адміністративно-правових гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Становлення та розвиток інституту гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України
  • Адміністративно-правове регулювання права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Розділ 2. Система адміністративно-правових гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Нормативно-правові гарантії права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Організаційно-правові гарантій права звернення громадян до органів внутрішніх справ України

  • Розділ 3. Адміністративно-правовий механізм реалізації гарантії права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України та шляхи його удосконалення

  • Взаємодія органів внутрішніх справ України з правоохоронними органами та органами державної влади в механізмі реалізації гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Шляхи вдосконалення адміністративно-правового механізму реалізації права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Післямова