Становлення та розвиток інституту гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

Гарантії права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України

Основний зміст цього документа полягав у тому, що пропозиції та заяви громадян має бути не лише прийнято, але і в обов'язковому порядку розглянуто відповідними посадовими особами, котрі зобов'язані давати на них відповіді та вживати необхідних заходів. До оформлення звернень установлювалися основні вимоги, наприклад: у скарзі (заяві) повинні міститися назва органу, котрому її адресовано, стислий виклад суті справи, обгрунтування висловленого прохання, клопотання чи пропозиції.

Президія Верховної Ради СРСР Указом від 2 лютого 1988 року встановила вичерпний перелік випадків, коли звернення не підлягають розгляду і вирішенню: анонімне звернення, тобто звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором, а також з якого неможливо встановити авторство; повторні звернення в один і той же орган одним і тим же громадянином з одного і того ж питання, якщо перше було дозволено по суті; звернення, подані з порушенням термінів, встановлених законодавством; звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Письмове звернення громадянина має бути ним підписано із зазначенням прізвища, імені, по батькові й містити, крім викладення суті пропозиції, заяви чи скарги, також відомості про місце його мешкання, роботи або навчання. Звернення, що не містить таких відомостей, визнається анонімним і розглядові не підлягає[26]. Це положення відповідає ст. 8 ЗУ "Про звернення громадян" і було внесено до законодавства України з урахуванням побажань громадян про посилення боротьби з анонімними наклепами, які є несумісними з принципом гласного, відкритого і вільного обговорення всіх основних питань загальнодержавного і місцевого значення.

Зазначеним Указом було встановлено граничний термін для розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян – один місяць. У випадках, коли необхідним було проведення спеціальної перевірки, одержання додаткових матеріалів тощо, цей термін дозволено було подовжити, але не більш ніж на один місяць. Принципово важливим слід визнати положення Указу про те, що пропозиції, заяви і скарги громадян, які надходять від редакцій газет, журналів та інших ЗМІ, а також пов'язані з ними виступи й інші опубліковані у пресі матеріали, розглядаються в аналогічному порядку і в такі саме терміни[27].

Радянські науковці, праці яких справили найбільший вплив на подальше становлення засад нормативно-правового регулювання реалізації громадянами права на звернення, наголошували: "Подібний, гарантований Конституцією СРСР оперативний і демократичний порядок розгляду і вирішення пропозицій, заяв і скарг громадян не є відомим буржуазному законодавству. Воно передбачає "право петицій", але не покладає на державні органи і посадових осіб обов'язку у встановлений термін приймати за ними рішення"[28]. Таке твердження було цілком обгрунтованим, оскільки в тогочасному законодавстві багатьох інших країн виступи у друкованих засобах масової інформації взагалі не розглядалися як підстави для будь-яких обов'язкових дій посадових осіб. Утім, тлумачення такого права з позицій радянської ідеології слід визнати неповним і однобічним, оскільки за законодавством інших країн можливість громадян подавати петиції існувала та продовжує активно використовуватися поряд із правом направляти інші види звернень. Таке положення цілком переконливо було доведено сучасними вітчизняними правознавцями – зокрема О. К. Костюкевичем запропоновано виділення такого виду звернень громадян, як петиції, а також розроблено окремі процедурні аспекти їх подання й розгляду[29].

Аналізуючи історичний досвід регулювання роботи зі зверненнями громадян, Г. Котляревська звертає увагу на те, що в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 12 квітня 1968 року "Про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян"[30] поняття "звернення громадян" не мало чіткого визначення. На нашу думку, через недостатнє розмежування правових режимів різних видів звернень і процедури їх розгляду не було забезпечено дієвими гарантіями такі суто практичні аспекти, ж відповідальність державного органу та посадової особи за неналежне сприяння реалізації громадянином його права направляти звернення. Тлумачення терміна "звернення громадян" з'явилося лише у ст. З ЗУ "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 року.

За часів перебування України у складі СРСР законодавча база у сфері роботи зі зверненнями громадян загалом надавала громадянам можливість участі в управлінні державними справами, реалізації наданих їм прав, а також оскарження дій, рішень або бездіяльності посадових осіб тих чи інших державних структур. Коло питань, з яких громадяни могли звертатися до державних органів і громадських організацій, так само, як і коло дій, які могло бути оскаржено, радянським законодавством і законодавством Української РСР не обмежувалося. Разом із тим, незважаючи на наявність нормативно закріпленої процедури, що будувалася на принципах гласності, відкритості й прозорості діалогу між людиною і державним апаратом, умови жорсткої централізації владної вертикалі закладали підгрунтя для ускладнення реалізації громадянами права направляти звернення. Органи Союзу РСР розглядали пропозиції, заяви та скарги громадян, які належали до питань відання Союзу РСР. З питань спільного відання Союзу РСР і союзних республік органи Союзу РСР вирішували пропозиції, заяви та скарги громадян, коли такі питання було віднесено до компетенції союзних органів, а також у порядку розгляду скарг на рішення, прийняті за заявами і скаргами центральними органами союзної республіки у випадку невідповідності цих рішень законодавству Союзу РСР. З інших питань пропозиції, заяви та скарги громадян вирішувалися органами союзних республік[31]. Такий порядок розгляду звернень громадян практично незмінно діяв протягом багатьох десятиліть і до здобуття Україною незалежності вважався цілком ефективним.

Сучасне законодавче регулювання бере початок із положень про звернення трудящих закріплював Указ Президіума Верховної Ради СРСР від 12 квітня 1968 року та подальшій редакції від 4 березня 1980 року[22]. Рішення колегіального органу, сприяло охороні прав громадян, зміцненню зв'язків між державним апаратом і населенням – значним джерелом інформації, необхідним при вирішенні нагальних та перспективних питань державного, господарського й соціально-культурного будівництва[33]. Даним нормативно-правовим актом встановлювався чіткий порядок прийому населення, своєчасного й правильного розгляду пропозицій, заяв та скарг громадян, виявлення і усунення причин, які породжували скарги. Слід зазначити, що даний нормативно-правовий документ не поширювався на порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг, встановлений кримінальним та цивільно-процесуальним законодавством. Також положення про порядок розгляду трудових спорів регулювалося іншими законодавчими та урядовим актами. Дана ситуація має місце й сьогодні. Однак, слід зазначити, що певні зрушення вже є. Адже запровадження єдиного реєстру допоможе уникнути дублювання, різних трактувань з одного і того ж питання та ряду інших небажаних явищ.

Початок становлення системи роботи зі зверненнями громадян у незалежній Україні фахівці пов'язують з ухваленням ВРУ 17 листопада 1992 року ЗУ "Про статус народного депутата України"[34]. Після прийняття в 1996 року Конституції України набув чинності ЗУ від 2 жовтня 1996 року за № 393/96-ВР. У його ст. 1 було деталізовано положення Конституції України в частині реалізації громадянами права звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, із заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та зі скаргою про їх порушення.

Адміністративне законодавство, що закріплює гарантії прав людини, є надзвичайно різноманітним. Це обумовлено тим, що значна частина актів органів державної виконавчої влади у тій чи іншій галузі пов'язана із забезпеченням і дотриманням прав та інтересів людини і громадянина в Україні. Серед таких актів, окрім ЗУ "Про звернення громадян", слід назвати Указ Президента України від 13 серпня 2002 року за № 700 "Про додаткові заходи щодо забезпечення громадянами України конституційного права на звернення"[35], постанову Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 р. № 858 "Про затвердження Класифікатора звернень громадян" (що набрала чинності з 1 січня 2009 р.)[36], розпорядження від 9 червня 2011 р. № 589-р "Про схвалення Концепції створення Національної системи опрацювання звернень до органів виконавчої влади"[37]; постанову від 18 січня 2012 р. № 21 "Про затвердження Положення про Національну систему опрацювання звернень до органів виконавчої влади та Типового положення про контактний центр Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва і Севастополя"[38] тощо.

Належна організація роботи зі зверненнями громадян, а також їх особистого прийому в ОВС є і надалі залишатиметься одним із найважливіших завдань, від результатів виконання якого безпосередньо залежать авторитет правохоронного органу у суспільстві й рівень довіри до неї з боку населення. В центрі уваги МВС України протягом останніх років постійно перебувають питання щодо посилення контролю керівників за прийняттям підлеглими обгрунтованих рішень, усунення формалізму під час розгляду заяв і повідомлень про вчинені злочини, зміцнення службової та виконавської дисципліни у контексті вимог ЗУ "Про звернення громадян".

Концепцією створення Національної системи опрацювання звернень до органів виконавчої влади, ухваленою 9 червня 2011 рову, визначено, що удосконалення системи державного управління, проведення системних соціально-економічних реформ потребує налагодження ефективної взаємодії з громадськістю, насамперед для виявлення за допомогою зворотного зв'язку проблемних питань державної політики, забезпечення оперативного реагування на суспільні потреби[37]. Отже, як одна зі складових державної виконавчої влади поліція сьогодні має не лише сумлінно й ефективно розв'язувати покладені на неї завдання боротьби зі злочинністю, захисту від протиправних посягань на життя і здоров'я, майно, права та інтереси громадян – нагальною потребою і необхідною передумовою для досягнення відповідності результатів роботи ОВС потребам суспільства є і надалі залишатиметься постійне зміцнення відносин партнерства та взаємної допомоги із самими громадянами.

На таких позиціях і відбувається реформування правоохоронних органів в Україні. У ході проведення круглого столу "Реформування міліції України: погляди науковців інституту" (м. Кривий Ріг, 2015 р.) ректор Донецького юридичного інституту МВС України В. М. Бесчастний зазначав, що необхідність реформування системи ОВС, приведення її у відповідність до суспільних потреб і можливостей держави визначалися з перших років незалежності України і досить широко декларувалися. Розроблено кілька концепцій її реформування, які не були реалізовані, оскільки ці керівні документи не містили чітких положень щодо втілення пріоритетних засад у правоохоронній сфері, недостатньо відповідали концептуальним завданням, поставленим у програмних документах проведення адміністративної реформи, концепції кримінальної політики країни, а також не враховували особливостей поточного стану економіки, державного управління, розвитку громадянського суспільства.

Програмним документом є Концепція реформування системи правоохоронних органів України. На думку науковців, прийняття Концепції – виправданий та необхідний захід, який допоможе визначити стратегічні завдання й головні напрями подальшого реформування правоохоронних органів. Водночас ухвалення нових законодавчих актів не можуть погіршувати існуючих прав та свобод громадян (ст. 22 Конституції). А отже, і гарантованого чинним законодавством права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України.

На наш погляд, ще за радянських часів саме адміністративному законодавству, яке в цей період проходило важливий етап свого становлення, було відведено роль створення гарантій прав людини під час розгляду скарги, пропозиції чи заяви, а так само забезпечення обов'язковості вжиття за результатами їх розгляду відповідних заходів. Разом із тим гарантування не означало і натепер не повинно тлумачитися як те, що всі скарги громадян мають завжди задовольнятися.

Розвиток інституту звернень тісно пов'язаний з розвитком інших державних інституцій, з розвитком міжнародних та трансформаційних глобалістичних відносин. Ураховуючи викладене, вважаємо за доцільне запропонувати авторський варіант періодизації становлення та розвитку закріплення гарантій права громадян на звернення до ОВС у системі адміністративного права. Виокремлюємо періоди:

• перший – зародження інституту звернень громадян;

• другий – розвиток даного інституту в імперські часи (почався приблизно в XVII ст. та досягнув свого найвищого розвитку в кінці XIX – на початку XX ст.);

• третій – радянський період (1920-1991 pp.);

• четвертий – сучасний період розбудови інституту звернень громадян в Україні (1991 р. – дотепер).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гарантії права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення та розвиток інституту гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Розділ 1. Загальнотеоретичні засади побудови системи адміністративно-правових гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Становлення та розвиток інституту гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України
  • Адміністративно-правове регулювання права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Розділ 2. Система адміністративно-правових гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Нормативно-правові гарантії права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Організаційно-правові гарантій права звернення громадян до органів внутрішніх справ України

  • Розділ 3. Адміністративно-правовий механізм реалізації гарантії права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України та шляхи його удосконалення

  • Взаємодія органів внутрішніх справ України з правоохоронними органами та органами державної влади в механізмі реалізації гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Шляхи вдосконалення адміністративно-правового механізму реалізації права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України

  • Післямова