Розбудова відкритого демократичного суспільства, що проголошено в Конституції, процес, безперечно, непростий. Він не зводиться лише до політичних форм і прийняття потрібних законів. Основне – це зміна свідомості людей, виховання в них пріоритетів загальнолюдських цінностей. Важливе місце займає і правова освіта, адже вона допомагає громадянам цивілізовано відстоювати свої права та надані гарантії, правильно обирати шлях до вирішення гострих суспільно значущих проблем[1].
В Указі Президента України "Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації"[2] зазначається, що дана політика виходить з необхідності утвердження й забезпечення прав і свобод людини, гарантії яких закріплено у фундаментальних міжнародних документах, насамперед у Загальній декларації прав людини[3], Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідних протоколах до неї[4]. Міжнародному пакті про громадські та політичні права[5], Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права[6], Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, інших міжнародних документах у цій сфері[7].
Конституцією України закріплено основні права, свободи та обов'язки, гарантії здійснення прав громадян щодо їх правового захисту. Сучасне законодавство продовжило регламентування права на звернення до ОВС України. У ЗУ "Про звернення громадян", "Про Національну поліцію"[8], "Про статус народного депутата України"[9], "Про статус депутатів місцевих рад"[10], "Про інформацію"[11], "Про захист персональних даних"[12], Указів Президента України "Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення"[13], "Про невідкладні заходи з удосконалення організації прийому громадян органами державної влади, органами місцевого самоврядування та посадовими і службовими особами цих органів"[14], постановами Кабінету Міністрів України "Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації громадян"[15] окреслено можливості громадян, як об'єкта адміністративно-правового гарантування права на звернення, та відповідні дії керівників структурних підрозділів ОВС України.
Законодавством встановлено положення, згідно з яким громадяни мають право на звернення до ОВС України, їх керівників із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх діяльності, заявами або клопотаннями про реалізацію своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів, а також зі скаргами про їх порушення. З цього приводу зазначимо, що важливим заходом реалізації конституційного права на звернення є особистий прийом громадян керівниками міськрайліноргану ОВС[16].
Способами реалізації інституту гарантування права звернення громадян є зафіксований в ЗУ "Про звернення громадян" порядок направлення викладених у письмовій або усній формі пропозицій (зауважень), заяв (клопотань) та скарг. Профільний закон передбачає чітке розмежування звернень громадян на пропозиції (зауваження), де висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності суб'єктів державної влади; заяви про сприяння реалізації закріплених Конституцією і чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлень про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності; клопотання, яке також належить до заяв – письмові звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо; скарги – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань громадян, підприємств, посадових осіб.
Слід констатувати, що за таких умов практично всі члени суспільства стають свідками й безпосередніми учасниками утвердження хибних і міфічних за своєю природою ідей про перемогу прав і свобод на пострадянському просторі. Відбувається підміна таких цінностей ідеєю про те, що вони є головними здобутками панівних в Україні та сусідніх державах політичних режимів. Одночасно з наданням громадянам широкого кола прав і свобод спостерігається низький рівень життя більшої частини населення, надмірне майнове розшарування суспільства, демографічна криза й загальна нестабільність у політичному та соціальному житті.
Визначено, що правове регулювання має бути спрямоване на визначення кола суспільних відносин, які потребують захисту суб'єктами публічного управління; чітке визначення їх повноважень щодо забезпечення реалізації прав громадян на звернення; закріплення видів і заходів відповідальності працівників за невиконання або неналежне виконання зазначених повноважень. Нормативно-правове регламентування діяльності окреслених суб'єктів щодо захисту права громадян на звернення до ОВС України складається з положень, які розкривають зміст зазначеного права, стосуються діяльності вказаних суб'єктів щодо їх забезпечення, установлюють форми покарання за порушення досліджуваних права та права й обов'язки громадян, які звернулися із заявою чи скаргою до ОВС, та їх посадових осіб, ОДВВУ, ОМСУ, ЗМІ.
Важливою прогресивною тенденцією сучасності, що з перших років набуття незалежності супроводжувала процес утвердження засад демократичної, правової, соціальної держави в Україні, стала активізація участі нашої країни в міжнародних організаціях, з подальшою ратифікацією багатьох міжнародних нормативно-правових актів у галузі прав людини. Це визначило пріоритети соціального розвитку держави, зокрема, обрання курсу на європейську інтеграцію, що відбувається в умовах все більш глибоких перетворень не лише в системі національного законодавства, а й у структурі владних інституцій, які покликані забезпечувати його виконання.
Законність, як основа функціонування будь-якої правової держави та як принцип діяльності всіх державних і громадських інституцій, зобов'язує всіх і кожного неухильно додержуватися правових приписів і під час реалізації власних інтернів не порушувати прав інших суб'єктів. Крім того, рівень забезпечення законності в суспільстві постає свого роду підґрунтям для налагодження відносин співпраці та зворотного зв'язку між владним апаратом і громадянином як приватною особою, тому від його міцності залежатиме й досягнення взаєморозуміння між обома сторонами. Тому необхідним є детальне вивчення зарубіжного досвіду в питаннях регулювання роботи зі зверненнями громадян в органах державної влади з метою визначення подальших шляхів удосконалення організації цієї діяльності в Україні.
Слід погодитися з О. Ф. Фрицьким, котрий звертає увагу на можливість діяти визначеним чином або утримуватися від певних учинків для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, власний розвиток, задоволення сформованих потреб[17]. Певного мірою це стосується і права громадян на звернення до ОВС України. Адже громадянин має можливість захищати свої права та свободи і за допомогою права на звернення до компетентних органів.
У науковій теорії широко застосовується методологічний підхід, згідно з яким гарантії прав і свобод, які надано людині, поділяються на конституційні та судові. Найбільший інтерес у руслі нашого дослідження становлять гарантії права людини направляти звернення, що забезпечуються авторитетом Основного Закону.
З ухваленням Конституції України, норми якої мають найвищу юридичну силу, уперше на найвищому рівні було закріплено широке коло прав і свобод, наданих громадянам, а також визначено загальні гарантії їх реалізації. Конституційні положення й норми реалізовуються у відповідних правовідносинах, у яких поряд діють й інші, обумовлені предметом правового регулювання, норми та правила. Зокрема це стосується відносин, у яких беруть участь, з одного боку, органи державної виконавчої влади (у тому числі їх посадові і службові особи, котрі діють від імені держави та як представники влади), з другого – фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни або особи без громадянства).
Подібні гарантії закріплено, наприклад, у п. З ст. 40 Конституції Ірландії: "Держава гарантує в своїх законах дотримання та – у межах загальноприйнятого захист і підтримання особистих прав громадян. Держава всіма силами охороняє за посередництвом законів життя, особистість, добре ім'я та майнові права кожного громадянина від несправедливих нападів, а у випадку вчинення несправедливості надає йому належний захист"[18]. При цьому слід зазначити, що навіть подібна деталізація текстуального оформлення не здатна сама по собі забезпечити реальність наданого права. Це пов'язано з тим, що конституційна гарантія стає дієвою лише за умов, коли закріплені нею положення конкретизовано відповідним законом, що встановлює механізм застосування цієї гарантії, тобто за умов забезпечення нормами інших нормативно-правових актів.
Конституція Японії 1947 року у ст. 11 визначає: "Народ безперешкодно користується всіма основними правами людини. Ці основні права людини, гарантовані народу цією Конституцією, надаються теперішньому та майбутнім поколінням як непорушні постійні права". Далі у ст. 13 чітко сформульовано критерій оцінки дієздатності держави щодо дотримання конституційних гарантій: "Всі люди гідні поваги ж особистості. Їх право на життя, свободу і прагнення до щастя є, оскільки це не порушує громадського добробуту, найвищим пріоритетом турботи в галузі законодавства та інших державних справ"[19].
Аналіз окремих норм конституцій різних країн свідчить, що гарантії права людини на звернення суттєво відрізняються ж за обсягом конкретизації права, так і за способом його забезпечення. Як приклад, Л. А. Лазаренко наводить серед конституцій зарубіжних країн, що регулюють суб'єктивне право на звернення, Конституцію Російської Федерації від 1993 року; Конституцію Естонської Республіки від 1992 року; Конституцію Республіки Болгарія від 1991 року; Конституцію Республіки Македонія від 1991 року та ін.[20].
Конституційне й законодавче закріплення права громадян на звернення до органів державної влади в багатьох зарубіжних країнах серед видів (форм) звернень, окрім традиційних заяв, клопотань, скарг тощо застосовує й такий різновид, як петиція. В. П. Тарануха на підставі аналізу вітчизняних і зарубіжних нормативно-правових актів та практичної діяльності у сфері організації роботи зі зверненнями громадян обгрунтовано доводить доцільність виділення в межах заявного виду петиції. Автор визначає поняття "петиція" як письмове колективне (громадське) звернення, що подається до органів державної влади і місцевого самоврядування з метою вирішення найважливіших питань життєдіяльності держави і суспільства[21]. Слід підтримати таку позицію, оскільки незважаючи на встановлену Конституцією і ЗУ "Про звернення громадян" можливість громадян направляти, поряд з індивідуальними, і колективні звернення до органів державної чи місцевої влади, застосування петицій суттєво сприятиме посиленню забезпечення прав окремих груп громадян або їх об'єднань. Аналогічну думку висловлює й О. К. Костюкевич, жим запропоновано визначення колективного звернення ж звернення, що подане і підписане двома чи більше громадянами та пов'язане ж з реалізацією та захистом прав і свобод, законних інтересів окремої особи або групи осіб, так і з задоволенням інших персоніфікованих суспільних інтересів[22].
Таким чином, у будь-якій демократичній країні, що прагне подальшого утвердження пріоритету прав людини в усіх сферах державного та суспільного життя, гарантії реалізації права громадян на звернення є свого роду підгрунтям, на жому має будуватися конструктивний діалог між людиною і владою, що відбувається у формі адміністративно-правових відносин. Від того, наскільки гарантованими при цьому є всі можливості, пов'язані з поданням письмового чи усного звернення, залежатиме й ефективність такого діалогу та його позитивний для обох сторін ефект.
З ухваленням Конституції України 1996 року нового імпульсу набула розбудова демократичної, соціальної, правової держави, головним завданням і змістом діяльності якої є утвердження, забезпечення й захист прав та свобод людини і громадянина. Закріплення у ст. 40 Основного Закону України положення про те, що "Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк", зобов'язало державу, в особі її владних структур, усебічно сприяти створенню надійних гарантій захисту цього права й механізмів його практичної реалізації.
Слід звернути увагу на ч. 2 ст. 34 Основного Закону, в якій зазначається, що кожен має вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформації усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір[23]. Під інформацією законодавець розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Безперечно, для подачі звернення до ОВС громадянину слід володіти такою інформацією. Дана норма взаємодіє і не повинна суперечити ст. ст. 21, 23, 31, 32, 35 Конституції України.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гарантії права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Адміністративно-правове регулювання права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України“ на сторінці 1. Приємного читання.
