Поняття адміністративно-правового механізму реалізації гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України
Належна охорона прав і свобод громадян – одне з пріоритетних напрямів діяльності держави та суспільства в цілому. Еволюційні зрушення, які відбуваються, приводять до значної трансформації свідомості населення. Особливо це стосується ступеня політичних та соціальних прав. Перетворення стосуються всіх сфер життя українського суспільства, але необхідно зазначити, що зміни в чинному законодавстві не сприяють стабільності та надійності в діяльності правоохоронних органів. Певного мірою це стосується і права громадян на звернення до ОВС України.
З сенсу поняття правової держави випливає, що реалізація конституційних прав та свобод неможлива без забезпечення її організаційно-виконавчою діяльністю державних органів та посадових осіб, функціонування яких є свідоцтвом реальності свободи особистості, необхідним фактором переходу правових можливостей користування благами, закріпленими в Конституції, у практику життєдіяльності кожної особи. Тому важливо конкретизувати роль та значення окремих органів держави в цілому у забезпеченні реалізації наданих прав.
У суспільстві позитивно сприймається закріплення Конституцією України принципово нових чинників у регулюванні відносин між державою та особою, а, отже, і нове місце в цих відносинах адміністративного права. У демократичному суспільстві кожне право особи має бути закріплено належним чином і забезпечуватися всією повнотою влади, до того ж об'єктом охорони є права, свободи та законні інтереси особи і громадянина, які не тільки прямо закріплені в нормативно-правових актах, а й випливають з духу чинного законодавства, розвитку міжнародного співтовариства та не суперечать інтересам самої держави. В українському суспільстві неоднозначно сприймається вплив міжнародних актів на розвиток чинного законодавства. Водночас не можна нехтувати ст. 9 Конституції, у якій зазначається, що міжнародно-правові акти, які ратифіковані ВРУ, є частиною національного законодавства.
Слід підтримати і науковців, які зазначають, що правила поведінки, які ефективно працюють у розвинутих країнах, можуть не прижитися на українському грунті. Ми маємо враховувати історичні, соціальні, політичні та економічні чинники українського суспільства.
Сучасний стан державотворення в Україні характеризується все більшим посиленням уваги до утвердження загальнолюдських демократичних цінностей та засад пріоритетності прав і свобод громадян. Дослідження прав і свобод громадян, механізму та гарантій їх реалізації стало, як вбачається, цілком звичним явищем, що пронизує практично всі фундаментальні наукові розвідки з різних напрямів юридичної науки. Це ж стосується і політичної влади, що проголошує утвердження пріоритету прав і свобод людини у власних програмних документах та стратегіях суспільного розвитку. Разом із тим аналіз матеріалів наукових розробок фахівців у галузі права яскраво демонструє, що наявність великої кількості підготовлених праць та захищених дисертаційних досліджень з теорії держави і права, проблем конституційного, адміністративного, цивільного, міжнародного права тощо наразі не сприяє переходу на якісно новий рівень у діяльності суб'єктів владних повноважень під час роботи зі зверненнями громадян.
Безперечно, забезпечення реалізації права громадян на звернення до ОВС України – це комплексна категорія, яку слід розуміти як адміністративно-правовий механізм, що, зрештою, становить сукупність прийомів та способів щодо забезпечення права громадян на звернення до ОВС України в межах чинного законодавства.
Не викликає сумніву, що адміністративно-правове забезпечення реалізації права громадян на звернення до ОВС України прямо залежить від розвитку й удосконалення всіх його елементів: реалізації, охорони, захисту та відновлення прав позивачів до ОВС України.
За сучасних складних соціально-економічних умов різко зростає увага науковців та практиків до проблеми адміністративно-правового забезпечення реалізації права громадян на звернення до ОВС України. Це можна пояснити не тільки зміненням соціально-політичних орієнтирів та побудовою держави соціально-правового зразка, а й трансформацією чинного законодавства у сфері безпосередньої демократії, реформуванням правоохоронних органів та низкою інших чинників.
Зміщення акцентів з декларативного проголошення на досягнення дієвості гарантій реалізації громадянами конституційно встановленого права на звернення до органів влади, їх посадових і службових осіб має стати необхідною умовою подолання браку відповідальності, що допоки спостерігається в діяльності багатьох державних структур.
Інший бік цієї проблеми вбачається в тому, що у правозастосуванні юридичні гарантії не здатні повною мірою втілюватися в життя, коли у свідомості відповідних суб'єктів суспільних відносин їх значення нівелюється чи спотворюється. У більшості наукових шкіл в Україні загалом досягнуто єдності в поглядах на те, що за своєю природою гарантія найтіснішим чином пов'язана з іншими парними категоріями – правом і обов'язком. Без цих компонентів будь-які гарантії втрачатимуть свій сенс. Слід цілком погодитися із зауваженням Г. В. Гребенькова, який обґрунтовано доводить, що "...така прагматична ситуація знов і знов породжує теоретичну ситуацію – знову "впертися" в поняття права, адже змінився зміст права, що відштовхується тепер не від держави як принципу своїх "засад", а від тих демократичних принципів, які держава всього лише повинна й зобов'язана не породжувати, а захищати"[1]. У правовідносинах, які виникають з приводу розгляду співробітниками ОВС питань, порушених у зверненнях громадян, також повного мірою реалізовуються визначені законодавством права і обов'язки працівника правоохоронного органу як представника влади і окремої людини як фізичної особи. Ці взаємні права і обов'язки завжди кореспондують одне одному, і пов'язують їх наявність невід'ємною складовою, чинником, що об'єднує та взаємообумовлює їх – юридично-правовими гарантіями.
У сучасному світі сутність забезпечення захисту прав і свобод особи є важливим показником досягнутого суспільством і державою рівня цивілізованості та демократизму. Для українського суспільства, ураховуючи соціально-економічні, політичні, ідеологічні та культурні перетворення, створення належних умов для реального здійснення кожною особою і суб'єктом адміністрування суб'єктивних прав є актуальною теоретичною і практичною проблемою. Вирішення означеної проблеми потребує відповідних науково-теоретичних досліджень, у центрі яких має бути комплекс взаємопов'язаних соціальних та юридичних чинників. Не останнє значення в цьому мають і міжнародні стандарти у сфері захисту прав особи, у тому числі і в діяльності правоохоронних органів держави щодо прав на звернення до ОВС.
Проведення адміністративної реформи в Україні тісно пов'язано з вирішенням проблеми підвищення ефективності управління та захисту прав особи органами влади всіх рівнів. У зв'язку з цим виникає необхідність визначення напрямів будівництва найбільш раціонального та ефективного механізму управління. Слід зазначити, що проблематика адміністративно-правового механізму розглядається в багатьох наукових розробках. Дослідниками досить активно вивчаються категорії "адміністративно-правовий механізм управління" та "адміністративно-правовий механізм захисту прав людини". Саме на них будується поняття "адміністративно-правовий механізм реалізації гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України".
Питання адміністративно-правового механізму реалізації гарантій права громадян на звернення до ОВС України тісно пов'язане з питаннями нормативно-правових та організаційно-правових гарантії права звернення громадян до ОВС.
Механізм реалізації права на звернення, який забезпечує взаємозв'язок між людиною і владою, є одним із способів опосередкованої участі громадянина в управлінні державою, що врегульовано ЗУ "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 року, яким передбачається, що реалізація права на звернення здійснюється через подання заяв (клопотань), скарг і пропозицій (зауважень).
Адміністративно-правовий механізм реалізації гарантій права громадян на звернення до ОВС України реалізується через нормативно-правове забезпечення, а саме: Конституцію, закони і постанови ВРУ, укази Президента, постанови і розпорядження КМУ, розпорядження органів місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування тощо. Постанова ВРУ від 17 червня 1999 року "Про засади державної політики України в галузі прав людини"[2] визначила основні правові та організаційні питання в сфері державної політики в галузі прав людини і слугувала поштовхом для розвитку даного питання.
Ураховуючи те, яку величезну кількість звернень опрацьовують щороку КМУ, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації, слід зазначити, що такий стан справ характеризує і рівень довіри населення до влади – адже обираючи гарантований Конституцією та чинним законодавством України правовий засіб реалізації або захисту своїх інтересів, громадяни покладають свої сподівання на державу в особі її органів. Як приклад, упродовж січня – червня 2013 року до КМУ надійшло 47 292 індивідуальні та колективні звернення від 164 775 громадян з усіх регіонів України та з-за кордону. Порівняно з відповідним періодом минулого року кількість звернень зросла на 48,5 %. Міністерствами з початку року одержано 111 569 звернень від 321 167 громадян. Найбільше звернень надійшло до Мінфіну – 28 000, МВС – 19 232, Мінсоцполітики – 14 985, Мін'юсту – 14 498, Міноборони – 9 231. Місцевими органами виконавчої влади одержано 100 833 звернення від 463 117 громадян[3]. Стабільно високий показник кількості звернень громадян до органів державної виконавчої влади свідчить про те, що на шляху досягнення дієвості системи захисту прав людини залишається ще багато перешкод. Тому нагальною потребою сьогодення є не розширення (оновлення, удосконалення тощо) нормативно-правової бази, в якій закріплюються різноманітні гарантії реалізації громадянами права направляти звернення, а передусім покращення результатів роботи посадових осіб державних органів виконавчої влади всіх рівнів – по-перше, шляхом забезпечення умов для їх об'єктивного і неупередженого розгляду; по-друге, виховання у всіх без винятку працівників державного сектору свідомого прагнення сумлінно та оперативно сприяти вирішенню питань, викладених у скаргах і заявах, оскільки лише за цих умов є можливим зміцнення авторитету державної влади в суспільстві. Дотримання цих вимог, на наш погляд, допоможе суттєво зменшити кількість повторних звернень до органів виконавчої влади, а відповідно – і кількість скарг, які надходять до органів суду та прокуратури на дії, рішення чи бездіяльність посадових осіб, учинені під час розгляду звернення.
У юридичній літературі терміну "механізм захисту" приділено достатньо уваги вченими різних галузей правової науки. Адже важливим показником для України, як демократичної та правової держави, є рівень забезпечення захисту прав громадян. Це юридичне поняття закріплено ст. 5 Конституції з метою імперативного визначення, що всю діяльність держави спрямовано на задоволення людиною її природних прав.
А. Ю. Олійник зазначає, що в наукових розробках з даної тематики використовуються такі поняття: "механізм держави", "механізм управління", "механізм правового впливу", "механізм державно-правового регулювання", "механізм адміністративно-правового захисту", "механізм адміністративно- правової реалізації" тощо[4]. Кожне з наведених понять має свій історичний час використання у відповідних суспільних відносинах.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гарантії права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. Адміністративно-правовий механізм реалізації гарантії права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України та шляхи його удосконалення“ на сторінці 1. Приємного читання.
