Провідне місце серед нормативно-правових гарантій права звернення громадян до ОВС України по праву належить нормам Конституції України, які створюють базис, на якому ґрунтуються інші норми підзаконних актів, а також утілюється ідеологія права звернення громадян до ОВС України в цілому. Скажімо, норма Конституції, яка визнає і гарантує право громадян на звернення, є нормою-зобов'язанням держави перед суспільством і громадянами. Ураховуючи, що принцип верховенства права визнається пріоритетним у правовій державі, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і мають відповідати їй. У ч. 2 ст. 8 Основного Закону зазначається, що норми конституції є нормами прямої дії[1]. Також у цій частині Конституції гарантується право на звернення до судових інституцій за захистом конституційних прав і свобод. Не є винятком захист в судовому порядку і права громадян на звернення (ст. 55 Конституції).
Забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, відпрацювання та втілення в життя відповідних правових норм і механізмів – один з пріоритетних напрямів діяльності держави. Одне з фундаментальних прав людини і громадянина – це право на звернення до державних органів, їх посадових осіб та в міждержавні організації.
Базовий характер щодо реалізації прав на звернення має низка положень Загальної декларації прав людини. Відповідно до ст. 8 кожна людина має право на ефективне відновлення у правах у випадку порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом[2].
Пріоритетне місце в правовій державі займає принцип верховенства права. Окреслений принцип має тривалий розвиток в іноземному правовому співтоваристві. Однак в Україні він став активно і всебічно утверджуватися після проголошення незалежності та закономірно має закріплення на рівні Основного Закону. Слід погодитися з В. Ф. Погорілком, що відображаючи місце і роль права в державі й суспільстві, він означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів – органів державної влади, посадових осіб та інших, тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них. Окрім цього, принцип верховенства права означає співвідношення прав і політики, прав і економіки, прав та ідеології, а також співвідношення права та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо), яке полягає у пріоритеті права щодо них[3]. Таким чином, норми права мають пріоритетне значення при гарантуванні права громадянам на звернення до ОВС України.
Слід підтримати О. М. Стадніка, який зазначає, що для сучасного національного законодавства стає характерним наявність у ньому норм гарантії[4].
За визначенням, яке сформульовано науковцями, звернення розуміють як можливість кожної людини викласти у письмовій чи усній формі пропозицію чи зауваження, заяву чи клопотання, а також скаргу[5]. З цього, на наш погляд, логічно випливає спрямованість адміністративного права на сприяння в реалізації наданих людині та громадянину прав і свобод, у тому числі й шляхом прийняття владного рішення. Такі сприяння покликані здійснювати спеціально уповноважені державні органи, що є суб'єктами виконавчої влади і мають діяти виключно в межах і на виконання вимог ЗУ "Про звернення громадян".
Виходячи з норм чинного Основного Закону, систему нормативно-правових гарантій, у тому числі й права на звернення до ОВС України, становлять наступні рівні: конституційне закріплення, законодавче, підзаконно-правове, міжнародно-правові стандарти та локальні акти. Розробники галузевого Положення також розмістили в даному порядку правові акти з метою забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення, на виконання ст. 40 Конституції України, ЗУ "Про звернення громадян", "Про Національну поліцію", "Про інформацію", Указів Президента України від 19 березня 1997 року №241 "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення", від 13 серпня 2002 року № 700 "Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення" та від 14 квітня 2004 року № 434 "Про невідкладні заходи з удосконалення організації прийому громадян органами державної влади, органами місцевого самоврядування та посадовими і службовими особами цих органів", постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року № 348 "Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації", розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 року № 216-р "Про покращання роботи з депутатськими запитами і зверненнями". Це далеко не повний перелік нормативно-правових актів, якими регулюється право громадян на звернення до ОВС України. Також зазначено той факт, що право постійно розвивається і частина з наведених актів зазнала суттєвих змін.
На сьогодні в Україні захист і гарантування прав людини належить до однієї з найбільш гострих проблем. Проголошені Конституцією нашої держави права і свободи, надані фізичним особам – ж громадянам, так і іноземцям, особам без громадянства потребують наявності дієвих засобів їх реалізації та належної охорони. Виходячи з даного пріоритету права і свободи людини та їх гарантії, що забезпечуються адміністративним (право на звернення) та судовим захистом, визначають зміст і спрямованість діяльності держави в особі її органів. Через зміст Конституції України проводиться головна ідея, яка полягає в тому, що саме держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність[6].
Права і свободи людини та громадянина в Україні, гарантії їх реалізації на законодавчому рівні закріплено Конституцією країни, норми жої мають фундаментальний характер і пряму дію стосовно норм усіх інших законів і підзаконних нормативно-правових актів, ухвалених на її основі. Своєю чергою конституційні положення й норми реалізуються у відповідних правовідносинах, у яких поряд діють й інші, обумовлені предметом правового регулювання, норми та правила. Зокрема це стосується й відносин, у яких беруть участь, з одного боку, органи державної виконавчої влади (у тому числі їх посадові і службові особи, котрі діють від імені держави та як представники влади), а з другого, – фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни або особи без громадянства).
Разом із тим стабільно високий показник кількості звернень громадян до органів державної виконавчої влади свідчить про те, що на шляху досягнення дієвості системи захисту прав людини залишається ще багато перешкод. Упродовж 2011 року до Кабінету Міністрів надійшло 66349 індивідуальних та колективних звернень від 328416 громадян з усіх регіонів
України та з-за кордону. До міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, обласних держадміністрацій – надійшло понад 463 тис. звернень від 1 386 тис. громадян, що на 20 тис. більше, ніж попереднього року[7].
Питання нормативно-правових гарантій того чи іншого інституту в цілому досліджувалося. У словнику термінів "Адміністративне право України" під нормативно-правовою базою розуміється сукупність офіційно виданих нормативно-правових актів відповідними компетентними, уповноваженими державою органами (посадовими особами) або затверджених шляхом референдуму (всеукраїнського або місцевого), відповідно до встановлених законодавством процедур (прийняття, оприлюднення), які систематизовані (розташовані, підібрані) за юридичною силою та об'єктивуються в певній формі (електронні й паперові)[8]. Більш детальне визначення цього поняття надають укладачі збірника "Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики" за загальною редакцією Μ. М. Рябця, які до нормативно-правових гарантій безпосередньої демократії відносять сукупність відповідно прийнятих норм права, які визначають загальні принципи функціонування інститутів прямого народовладдя і коло суб'єктів здійснення безпосередньої демократії та цілі, яких вона має досягнути[9]. У монографічній розробці за редакцією В.І. Курила та В. В. Мамочки "Адміністративно-правові гарантії місцевого самоврядування в Україні: проблеми теорії та практики реалізації" увагу приділено детальному аналізу нормативно-правових гарантій[10]. Узагальнюючи, робимо висновок, що нормативно-правові гарантії – це офіційно видані нормативно-правові акти, певні процедури (подання звернення) та заходи забезпечення реалізації формально визначених правил поведінки (заходи примусу). Примусові дії забезпечуються застосуванням заходів кримінальної, адміністративної та іншого виду відповідальності, розглядом спірних питань виборчими комісіями й судами.
Стосовно категорії "норма права", наведемо визначення зі словника юридичної термінології – форма прояву права у вигляді санкціонованих державою обов'язкових правил загального характеру (закон, указ, декрет, постанова) у певній галузі суспільних відносин[11].
Термін "право" походить від латинського – jus; англійського – law; right і має різне трактування в правовій науці. На думку О.Ф. Скакун, його об'єднує те, що всі народи світу вбачають в ньому справедливість, правду[12]. Упродовж багатьох років у пошуках поняття права напрацьовано різні теорії, елементи яких донині мають непересічне значення. Найбільш поширеними з- поміж них слід вважати позитивне та природне право.
В юридичній літературі під позитивним правом (англ. – positive law) вважають, що походить від держави, воно закріплене в писаних нормах, відображене в нормативно-правових актах: законах, актах виконавчої влади, судових та адміністративних рішеннях, нормативно-правових договорах, правових звичаях.
Позитивістські теорії трактують права людини як установлювані державою. Тобто, суб'єкти правотворчої діяльності безпосередньо створюють ці права. Такого роду діяльність відображена в законах, підзаконних нормативно-правових документах, рішеннях судових інстанцій тощо.
Значно раніше виникло природне право (лат. – jus generis humani, jus nationale; англ. – natural law), яке має більш глибокі витоки й призначене для життя людини, слугуючи нормативом (правилом) поведінки.
Природне право виникло поступово, протягом тривалого часу. Воно значною мірою пов'язане з установленою в суспільстві мораллю, уявленнями про ті чи інші стандартні життєві ситуації. При цьому слід ураховувати, як зазначає О. В. Негодченко, що природне право завжди було орієнтоване на прогресивні ідеали відповідно до основних цілей та завдань, визначених перед суспільством[13]. Природне право саме тому є "природним", оскільки з цим поняттям асоціюється орієнтація на вдосконалення; воно також передбачає прогресивний розвиток суспільних інституцій.
Державна влада може через закони, нормативні акти та постанови виконавчих органів вводити правила, які повинні виконуватися в сфері захисту права громадян на звернення до ОВС. У цьому не має нічого неприродного, скоріше – це закономірне явище. Адже чинна Конституція України чітко й послідовно проводить і утверджує один із найбільш загальних принципів державної влади – поєднання державної влади та безпосереднього народовладдя, безпосередньої і представницької демократи; принцип поєднання державної влади і місцевого управління. Саме на таких засадах побудовано ЗУ "Про звернення громадян".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гарантії права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нормативно-правові гарантії права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України“ на сторінці 1. Приємного читання.
