Розділ 1 Філософські і теоретико-правові засади судової влади

Правосуддя як об'єкт дослідження можна визначати за допомогою трьох загальнонаукових підходів: дескриптивного, атрибутивного та сутнісного[10].

Дескриптивний (описовий) підхід полягає у виокремленні для визначення й описання тих рис, що вирізняють правосуддя як явище з-поміж інших: як суміжних (як-от суд, судочинство, самосуд, квазісуд тощо), так і несуміжних. Як наслідок — описове визначення (дефініція) правосуддя. Застосування описового підходу здатне виявити численні риси явища правосуддя. Серед них найбільш очевидними є такі, наприклад, як те, що правосуддя — це судова діяльність, що суд — орган здійснення судової влади, суддя — особа, вповноважена здійснювати судочинство, тощо. Проте, оскільки правосуддя як явище може мати різні прояви, виникає потенціал плюралізму (чи навіть безмежності) рис, які можуть описувати правосуддя. В цьому зв’язку, через те що одні й ті ж ознаки можуть бути притаманні різним явищам, і виникає потреба визначення істотності цих рис, чому може сприяти, наприклад, атрибутивний підхід.

Атрибутивний підхід зосереджує увагу на виокремленні визначальної риси правосуддя (певного атрибута, як, наприклад, судової діяльності, судового здійснення права), що конечно характеризує і решту ознак явища. При застосуванні цього підходу правосуддя, наприклад, може розглядатися як «суд за правом», що вказує на такі атрибути явища правосуддя, як «суд» і «право», «правосудність», котрі можуть бути визначені як ключові атрибути правосуддя.

Цінність атрибутивного підходу дедуктивно значуща, але індуктивно відносна. Так, для визначення злочину (й відтак покарання за допомогою правосуддя) дескриптивний підхід виявить низку ознак злочину (суспільна небезпечність, протиправність і кримінальна караність, діяння, вина). Кожна із цих ознак може бути атрибутом злочину, однак, як традиційно вважається, лише їхня сукупність визначає, що позначає термін «злочин». Крім того, виникає запитання: а який з атрибутів є істотним, визначальним? Ось і з’ясовується, що дескриптивний та атрибутивний підходи мають відносну цінність при відповіді на це запитання. Звідси — і обґрунтованість звернення до сутнісного підходу.,

Сутнісний, або есенціальний, підхід полягає у спробі сформулювати таке визначення правосуддя, яке відповідатиме уявленню про сутність правосуддя як явища, відтак закладаючи основи того, що може претендувати на концепцію правосуддя.

Осмислення правосуддя можливе з позицій «есенціального» та «екзистенціального» підходів[11], розвинених у межах онтології як розділу філософії. Так, за есенціального підходу правосуддя розкривається через певну сутність, що вже існує. Такою сутністю у випадку правосуддя може вважатися, наприклад, справедливість як якість чи специфічна державно-владна діяльність як форма. За екзистенціального підходу правосуддя зумовлене своїм існуванням. Відтак осмислення правосуддя є конкретним породженням, процесом і наслідком існування явища. У цьому смислі людина осягає те, що називається правосуддям, зважаючи на його прояви — буття правосуддя.

Правосуддя постає як онтологічна проблема, але при цьому не позбавляється есенціального виміру. Так, наприклад, правосуддя за такого підходу осмислюється індивідуально: кожен може виявити свій певний екзистенціальний смисл правосуддя. Таким чином, він може бути розвинений і позиціонуватись як індивідуальний смисл конкретного суб’єкта.

Загалом же зазначені підходи в сукупності уможливлюють формування різнорівневого цілісного образу правосуддя як явища — зокрема й філософсько-правового.

Правосуддя та судова влада. Поняття правосуддя та судова влада змістовно поєднані, проте не тотожні. Подібно до судочинства правосуддя постає як форма реалізації судової влади. Судова влада — поняття, яке в межах доктрини поділу влади позначає одну з гілок державної влади, основне (однак не єдине) завдання якої — здійснення правосуддя. Судова влада як самостійна державна влада за режимом (способом організації та здійснення влади певними методами) може поставати, з-поміж іншого, як судова аристократія, судова демократія, судова олігархія.

Такий підхід дає можливість з’ясувати сутність, зокрема соціальну, судової влади. Відповідно до нього під судовою аристократією мається на увазі такий режим здійснення судової влади суддями, коли статус судді має ознаки аристократизму. Аристократизм судді вбачається в численних привілеях (довічне чи безстрокове перебування на посаді, недоторканність, високий рівень фінансових гарантій і соціального забезпечення). З одного боку, ці привілеї покликані забезпечити незалежність суддів, а з іншого — можуть бути передумовою відчуження суддів від народу як джерела влади.

Судова демократія визначається як режим здійснення судової влади за безпосередньої або опосередкованої участі народу. Зокрема, у таких аспектах, як, наприклад, вибори суддів, «народний контроль» над судами, анулювання закону присяжними.

Останнє розглядається як концепція і процесуальна дія присяжних суду присяжних, в результаті якої за рішенням присяжних (журі) закон визнається фактично анульованим. Цей інститут започаткований в Англії та розвинутий у США. Присяжні (журі) наділені окремими повноваженнями, виступають окремим носієм судової влади, частиною суду присяжних. З позицій розмежування понять «право» і «закон» присяжні анулюють закон, а не право. Таке анулювання може розглядатись як інструмент протидії «несправедливим законам», несправедливому (на думку журі) застосуванню законів правоохоронними органами та судом. Таким чином, присяжне анулювання в більшості (не в усіх) випадків не заперечує, а утверджує верховенство права в розумінні панування права над законом. В Україні присяжне анулювання закону може вважатися таким, що суперечить принципу законності в діяльності органів судової влади (ст. 6 Конституції України), але може обґрунтовуватись як практично доцільне з позицій принципу верховенства права.

Судова олігархія — тип режиму судової влади, який здійснюється суддями як окремою групою, що діє у власних інтересах. Як наслідок, може виникати напруження між різними «гілками влади» не лише щодо того, хто є джерелом влади — народ чи судді, а й щодо того, чиї інтереси представляють і повинні представляти судді. Оскільки судді нікому не підзвітні й підкоряються лише закону, то постає питання про те, чи можуть вони вважатися повноцінними безпосередніми представниками народу, здатними представляти всі його інтереси, а не лише ті, які опосередковано представлені в законі. Зазначені типи режиму судової влади доцільно розглядати, співвідносячи їх між собою.

Теорія і практика держави і права виробили думку: здійснення правосуддя — головна функція судової влади. Водночас судова влада є частиною влади державної. Джерелом влади, зокрема і державної, як визначено, наприклад, і в Конституції України, є народ. Тому не випадково в деяких теоретичних і філософських концепціях суди не вважаються частиною держави (як-от у філософії права Геґеля, за якою суди — «уповноважені держави в цілях управління державою проти громадянського суспільства»).

Правосуддя постає як сфера врівноваження інтересів. Щоб урівноважити інтереси держави і громадянського суспільства й не допустити децентралізації влади, держава санкціонувала форми представництва народу у формі відправлення так званого правосуддя: суди присяжних, мирові судді, народні засідателі. Хоча сьогодні й теоретично допускається, і практично наявна певна участь народу в здійсненні правосуддя, за Конституцією, «делегування функцій

судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються» (ч. 1 ст. 124). Тому діалектичний рух має відбуватися в напрямі, коли або «громадянське суспільство переходить, таким чином, у державу» (К. Неволін), або створюється така стадія розвитку держави, як «державне суспільство — громадянська держава» (О. Б. Костенко), або в напрямі «правового суспільства» (С. І. Максимов). Водночас суцільне одержавлення функції правосуддя може загострювати протистояння між державою і громадянським суспільством, оскільки правосуддя є функцією, делегованою ним державі.

Судове здійснення ідеї права може відбуватися і шляхом скасування неправового законодавства. Розглянемо це на прикладі застосування «формули Радбруха». Вона є теоретичним приписом завершеного логічного судження, розробленим німецьким правознавцем Густавом Радбрухом для вирішення практичних правових проблем. Формула стала наслідком філософсько-правової рефлексії філософа права на ідеологію і практику соціал-націоналізму. В основі формули, як і філософії права Г. Радбруха, лежить «ідея права». Ототожнювана Радбрухом з ідеєю справедливості в широкому розумінні, ідея права засновується на трьох взаємопов’язаних, але часом конфліктних правових цінностях, які її реалізовують: справедливості (у вузькому розумінні), доцільності та правопевності. Подолати антиномію ідеї права й покликана «формула Радбруха». Порівняно з її першим варіантом (до 1930 р.), зміненим під впливом злочинів режиму націонал-соціалізму, у другому її варіанті надається більшого значення справедливості як елементу ідеї права, таким чином, антиномія ідеї права вирішується на користь пріоритету справедливості над правопевністю і доцільністю. Формула застосовується лише, «…коли суперечність діючого закону та справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як “несправедливе право” поступається справедливості…» Положення Радбруха реконструюються у двох «формулах» про статус несправедливих законів, що частково збігаються: перша — щодо «нестерпного» відходу від справедливості, друга — щодо відсутності «навіть прагнення» до встановлення справедливості. За першою формулою те, що за формальними ознаками видається законом, вважається «несправедливим законом» і, отже, повинно поступитися справедливості (перша формула) або ж є не лише «несправедливим правом», а більше того — «неправовим за своєю природою» (друга формула).

«Формула Радбруха» має практико-правове значення, зокрема в правозастосуванні судами, а саме при визнанні «несправедливими» нацистських законів, у судових процесах 1989–1999 рр., пов’язаних із охороною Берлінської стіни, за фактами, які мали місце до возз’єднання Німеччини. «Ідея права», ідея «надзаконного права», спрямовані на критику юридичного позитивізму, сприяли росту теоретичного та практичного інтересу до ідей природного права, їх повоєнному «відродженню».

Отже, правосуддя є феноменом права в його розвитку. Явище, відображене терміном «правосуддя» (його семантичними аналогами), має давню історію. Деконструкція поняття «правосуддя» виявляє: з початку існування людства люди вчиняли певні дії, позначувані як судження, природа яких — застосування певного критерію до складних обставин, що заклали основу сучасного поняття правосуддя. Згодом окремі з цих критеріїв, наприклад виражені певними нормами чи правилами, почали позначати як «закон», «право» тощо, а сам процес описувати як судження за правом чи законом. Етимологія слова justice, що має водночас значення «справедливість», «правосуддя», а в деяких випадках в історії цього слова — й видів покарання (як, наприклад, страта на шибениці), доводить смисловий зв’язок між зазначеними поняттями (справедливість, правосуддя, покарання тощо) та водночас зв’язок із розвитком права. Розвиток права як явища виявляє еволюцію поняття правосуддя. Еволюція правосуддя — частина еволюції ідеї права: розвиток поняття права та його здійснення. Поява терміна «правосуддя» в юридичній науці має відносно недавню історію, пов’язану з прагненням належного здійснення саме ідеї права. У процесі реалізації ідеї права й виявлялися нові ознаки явища, що, з одного боку, відображали розвиток поняття права, а з другого — ставали частиною ідеї права вже з новим змістом. Явище, сутністю якого є судження в найскладніших ситуаціях, здійснюване відповідно до певних критеріїв, позначуваних як «право», і стало відтак позначатися як «правосуддя». Водночас правосуддя як явище розвивалося відповідно до власної ідеї, її розвиток зумовив набуття нового змісту (специфічні ознаки якого пропонується позначати як «смисли правосуддя»).

1.2. Судова влада в суспільних відносинах