Розділ 1 Філософські і теоретико-правові засади судової влади

Макс Вебер розробив концепцію ідеальних типів (зразків, моделей) політичного панування, на якій ґрунтуються сучасні уявлення науковців про три основні типи легітимності влади: традиційну владу, яка спирається на віру людей у святість традицій і право володарювати тим, хто здобув владу за цією традицією; харизматичну владу, яка ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі підлеглих у божественний дар, у надприродну святість, героїзм, екстраординарні здібності та виняткові чесноти володаря (політичного лідера); легальну (раціональну) владу, що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур, на визнанні добровільно встановлених юридичних норм, що регулюють відносини владарювання й підкорення[17].

Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча ряд учених доповнюють її іншими типами легітимності. Так, американський політолог Д. Істон виокремлює ідеологічну легітимність, яка спирається на переконаність індивідів у правильності тих ідеологічних цінностей, які проголошуються владою, структурну легітимність, що полягає в довірі з боку населення до структур і норм політичного режиму, персональну легітимність, джерелом якої є віра населення в компетентність лідера[18].

Судова влада як складова державної влади теж потребує відповідної легітимації з боку громадян. При цьому, незважаючи на специфічні особливості судової влади (ґрунтування на правових нормах, вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки), її легітимність також є насамперед соціально-психологічним явищем, яке слід відрізняти від її легальності. Легальність влади — це її юридичне обґрунтування, законність, відповідність чинним у державі правовим нормам. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

Використовуючи веберівську систему координат, можемо констатувати, що в сучасних умовах легітимність судової влади може бути лише раціонально-легальною. Тобто громадяни мають бути переконані, що суд над ними чиниться відповідно до узаконених правових норм, на принципах добра і справедливості. Сама особлива природа судової влади виключає традиційний або харизматичний тип її легітимності. Право повинно бути системним, безособовим, чітким та раціональним.

У такому випадку легітимність свідчитиме про ступінь довіри суспільства до судової влади, про суспільну згоду щодо на неї, готовність до виконання її рішень. При цьому, як ми бачили вище, легітимність передбачає не лише відповідність судової влади вимогам закону, а й неформальне, процесуально невизначене позитивне ставлення суспільства до судової влади та її рішень.

У цьому аспекті для забезпечення легітимності необхідне додержання кількох умов.

По-перше, однією з найважливіших умов є спосіб формування судової влади — наскільки суддя залежний від інших суб’єктів політичного процесу при призначенні на посаду, яким вимогам він мусить відповідати (або якими принципами поступитися), щоби бути призначеним на посаду. Або, як це визначено частиною першою статті першої Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судова влада відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. При цьому, відповідно до частини другої цієї статті, судову владу здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі та присяжні через здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур.

По-друге, наявність ефективних форм і засобів контролю над судовою владою з боку інших гілок влади та суспільства.

По-третє, матеріальна незалежність судової влади, яка включає як належне фінансування судової системи та забезпечення виконання її процесуальних завдань, так і матеріальне забезпечення суддів.

По-четверте, чітко окреслена предметна сфера діяльності судової влади, її компетенція, виключність повноважень.

По-п’яте, дотримання судовою владою законодавчих приписів та духу права при здійсненні правосуддя. Зокрема, відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є законність, рівність учасників судового процесу, забезпечення доведеності вини, забезпечення права на захист, гласність судового процесу тощо.

По-шосте, обов’язковість виконання рішень суду. Тобто, в разі ухвалення судом рішення, воно повинно бути виконане в обов’язковому порядку.

Дотримання цих умов сприяє тому, що громадяни, державні органи й посадові особи, юридичні особи, держава в особі законодавчої й виконавчої влади довірятимуть судовій владі, визнаватимуть її за легітимну. Владу, спосіб формування і діяльності якої збігається з існуючими в суспільстві нормами й цінностями, а результати діяльності приблизно відповідають соціальним очікуванням, визнає народ, або, інакше кажучи, вона стає легітимною.

З позицій теорії держави і права влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де існують реальні можливості та спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей — це боротьба між владою та хаосом.

Звідси висновок: існування судової влади зумовлене потребою суспільства в підтриманні правового та соціального порядку, а її державна природа — обов’язком держави цей порядок підтримувати. Судова влада виникає через необхідність та обов’язок держави трактувати свою волю в тому разі, коли нормативне трактування, яке виражене в нормі закону, суперечить нормативним трактуванням державної волі в процесі індивідуального регулювання[19].

Але не лише державно організоване, а й будь-яке суспільство потребує арбітра, який вирішує конфліктні ситуації між членами такого суспільства на підставі усталених у ньому норм на основі справедливості.

Надзвичайно цікавими у цьому контексті уявляються відповідні міркування Арістотеля. Його «Нікомахова етика» доступна в двох російськомовних перекладах — Е. Радлова[20] та Н. Брагінської[21], а також в українському перекладі В. Ставнюка[22].

В інтерпретації Радлова, повторюваній В. Ставнюком, думка Арістотеля щодо діяльності судді в грецькому суспільстві викладена так: «Ось чому при тяжбах вдаються до посередництва судді, адже йти до судді значить іти до справедливого, оскільки суддя хоче бути як би уособленим справедливим. І шукають суддю, який стоїть посередині [між сторонами]; деякі навіть називають суддів “посередниками”, вважаючи, що, знайшовши посередника, знайдуть і справедливе. Виходить, справедливе — це якась середина, коли вже і суддя [це посередник]»[23]. При цьому для Арістотеля справедливість, з одного боку, означає «слідування закону», а з іншого — «середину між збитком та вигодою». Несправедливим, за Арістотелем, називають «як того, хто порушив закон, так і того, хто бере зайве з інших… Якщо людина, яка переступає закони, є несправедливою, а той, хто слідує закону, — справедливий, то зрозуміло, що все, встановлене законом, — є справедливим»[24].

Брагінська пояснює, що п’ята книга «Нікомахової етики» цілком присвячена справедливості, або, як вона розшифровує, чесноті, яка визначається словом «dikaiosyne» (у латинській транскрипції). Брагінська відмовилася перекладати цей термін словом «справедливість», запропонувавши замість нього слово «правосудність»[25]: «ось чому при тяжбах використовують посередництво судді, адже йти до судді — означає йти до правосуддя».

Отже, кожне суспільство має потребу в організації (управлінні), яку здійснюють виокремлені суб’єкти цієї організаційно-управлінської діяльності, що разом складають політичну систему суспільства. Саме існування суспільства неможливе без наявності всередині нього усталених правил і норм поведінки та діяльності, погоджених більшістю членів суспільства. Наявність загальних правил і норм не означає, що вони можуть врахувати всі можливі форми індивідуальних суперечностей між членами суспільства, у тому числі щодо застосування цих норм. Звідси виникає потреба в судовому розгляді таких індивідуальних спорів, з подальшою згодою на підкорення винесеному рішенню. Зазначений механізм може вважатися судовою формою здійснення судової влади в такому суспільстві.