Розділ І. Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності

Визначення родового об'єкта злочинів у сфері службової діяльності, як і їх безпосередніх об'єктів, на мій погляд, можливе за різними критеріями, залежно від того, якому різновиду цінностей, як об'єкту кримінально-правової охорони, ми будемо надавати перевагу. По-перше, виходячи із визначених законом в ст. 364, 365 та 367 КК об'єктів кримінально-правової охорони, заподіяння істотної шкоди яким є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони передбачених ними складів злочинів, саме їх у сукупності і можна вважати об'єктом кримінально-правової охорони, а відтак, і родовим об'єктом злочинів у сфері службової діяльності. Але у такому разі повинне бути іншим формулювання тексту статей КК, поміщених у розділі «Злочини у сфері службової діяльності»: спочатку має вказуватись об'єкт кримінально-правової охорони, а потім міститись вказівка на те, що шкода йому заподіюється службовою особою в процесі реалізації (здійснення), виконання нею своїх повноважень. По суті, такі норми мають бути сформульовані як спеціальні за ознакою спеціального суб'єкта їх вчинення — службовою особою, тобто як кваліфіковані види складів злочинів, сформульованих у статтях інших розділів Особливої частини КК, основними безпосередніми об'єктами яких є ті чи інші охоронювані законом права, свободи і інтереси людини і громадянина.

Законодавець, виділяючи злочини у сфері службової діяльності в самостійну групу злочинів, криміналізував специфічний механізм заподіяння шкоди взятим під охорону об'єктам (цінностям) — шляхом вчинення певною категорією спеціальних суб'єктів — службовими особами — діянь, які ними вчинюються з використанням свого службового становища всупереч інтересам служби, зазначеними у диспозиціях статей 364–370 КК способами — зловживанням владою чи службовим становищем, перевищенням влади чи службових повноважень (службове підроблення та одержання хабара є різновидом зловживання владою чи службовим становищем, а провокація хабара — різновидом перевищення влади чи службових повноважень), невиконанням або неналежним виконанням службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них.

При визначенні як родового, так і основних безпосередніх, а також додаткових об'єктів злочинів у сфері службової діяльності, як видається, слід виходити з того, що об'єктом кримінально-правової охорони норм, що передбачають відповідальність за ці (такі) злочини, є права, свободи та охоронювані законом інтереси особи (людини і громадянина), інтереси юридичних осіб, громадські та державні інтереси, на які і здійснюється посягання та яким заподіюється шкода службовими особами при вчиненні ними зловживання владою чи службовими обов'язками, при перевищенні ними влади або службових повноважень, або ж яким заподіюється шкода при неналежному, недбалому виконанні таких обов’язків. Але, враховуючи, що така шкода заподіюється у сфері взаємовідносин людини із органами державної влади (виконавчої, судової і, певною мірою, законодавчої), підприємствами, установами та організаціями (юридичними особами) різних форм власності, в тому числі державної та комунальної, а також у сфері взаємовідносин юридичних осіб із органами державної влади та між собою, саме ці взаємовідносини управлінського характеру (соціальні зв'язки між людьми) і мають визнаватись основним безпосереднім об'єктом злочинів у сфері службової діяльності. Тобто основним об'єктом злочинів у сфері службової діяльності слід визнати здійснювану з дотриманням законодавства діяльність (вчинення певних дій чи утримання від їх вчинення) службових осіб, пов'язану з виконанням (реалізацією) покладених на них обов'язків та наданих їм прав, тобто в межах їх компетенції та повноважень, у зв'язку з займаною ними (постійно чи тимчасово) посадою чи покладенням на них виконання певних обов'язків компетентним органом чи компетентною особою. Зазначена діяльність сама по собі є соціальною цінністю.

Виходячи з цього родовий об'єкт злочинів у сфері службової діяльності можна визначити як встановлений (регламентований законодавством та локальними нормативними актами) порядок реалізації службовими особами своїх повноважень (управлінських функцій) в межах наданих їм прав та покладених на них обов'язків (повноважень та компетенції), який передбачає дотримання прав, свобод та інтересів окремих фізичних та юридичних осіб, інтересів держави і суспільства в цілому, а також авторитет органів влади, об'єднань громадян, суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб, від імені та/або в інтересах яких діють службові особи.

Слід погодитись із А.В. Наумовим, що хоч, як правило, кожен злочин має один безпосередній об'єкт — певне благо (інтерес), якому спричиняється шкода внаслідок вчинення певного злочину, — є такі злочини, які одночасно посягають на два безпосередні об'єкти (так звані двооб'єктні злочини). У таких випадках один із об'єктів є головним (основним), а інший додатковим. Питання ж про те, який саме безпосередній об'єкт основний, а який додатковий, вирішується в залежності не від важливості правоохоронюваного блага, а від його зв'язку з родовим об'єктом. При цьому, на думку А.В. Наумова, додатковий об'єкт може бути як необхідним, так і факультативним: необхідний (обов'язковий) додатковий об'єкт завжди пов'язаний із спричиненням йому тієї чи іншої шкоди відповідним злочинним посяганням (або із загрозою спричинення такої шкоди); факультативному об'єкту шкода може і не заподіюватися (або він може бути не поставлений під загрозу заподіяння шкоди)[103]. Позицію А.В. Наумова щодо наявності двооб'єктних злочинів та видів безпосередніх об'єктів злочинів розділяє А.В. Пашковська[104].

Окремі злочини у сфері службової діяльності є багатооб'єктними (поліоб'єктними), принаймні двооб'сктними, оскільки безпосередньо у диспозиціях ст. 364, 365 та 367 КК міститься альтернативно вказівка на основні безпосередні об'єкти кримінально-правової охорони, без заподіяння шкоди хоча б одному з яких злочин у сфері службової діяльності відсутній: або І) охоронювані законом права, або 2) охоронювані законом свободи, або 3) охоронювані законом інтереси окремих громадян, або 4) державні інтереси, або 5) громадські інтереси, або 6) інтереси юридичних осіб. Залежно від конкретних проявів зловживання владою чи службовим становищем, перевищення влади чи службових повноважень, службової недбалості злочином можуть визнаватись лише ті з них, якими фактично заподіяна істотна шкода, принаймні одному чи декільком із вказаних безпосередньо у кримінальному законі об'єктів кримінально-правової охорони, які також виступають як основні безпосередні об'єкти цих злочинів.

За родовими об'єктами в Особливій частині КК 2001 р. виділено чотири розділи, в яких об'єднані склади злочинів, єдиними чи основними безпосередніми об'єктами яких є ті чи інші однорідні блага, права і свободи людини і громадянина: розділ II «Злочини проти життя та здоров'я особи»; розділ III «Злочини проти волі, честі та гідності особи»; розділ IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи»; розділ V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». У розділі VI «Злочини проти власності» Особливої частини КК право приватної власності є складовою частиною права власності взагалі, яке є родовим об'єктом посягання усіх злочинів проти власності. Конкретні ж злочини, відповідальність за які передбачена цим розділом, можуть посягати або на окремі форми права власності (приватна, колективна чи державна згідно з Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р.; приватна, державна чи комунальна, а також власність Українського народу згідно зі ст. 324–327 ЦК України), або ж на декілька із них. У деяких інших розділах Особливої частини КК основні особисті блага, права чи свободи людини і громадянина є додатковими об'єктами значної кількості поміщених у цих розділах складів злочинів. Зокрема, деякими нормами розділу VIII «Злочини проти довкілля» Особливої частини КК охороняється право громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та право вільного доступу до інформації про стан довкілля, які проголошені у статті 50 Конституції. Основним безпосереднім об'єктом злочинів, передбачених розділом X «Злочини проти безпеки виробництва» Особливої частини КК, є безпека виробництва, а альтернативним додатковим — або життя і здоров'я людини, або ж гарантоване ст. 43 Конституції України її (людини) право на належні, безпечні і здорові умови праці у випадках, коли злочином визнається, зокрема, порушення правил безпеки праці, яке створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків.

Права, свободи та охоронювані законом інтереси громадян є об'єктами кримінально-правової охорони і безпосередніми об'єктами злочинів у сфері службової діяльності; іншими безпосередніми об'єктами цих злочинів є державні або громадські інтереси чи інтереси будь-яких юридичних осіб.

Разом з тим ґрунтовні дослідження понять «права», «свободи» та «інтереси» людини і громадянина та понять «інтереси держави», «громадські інтереси» та «інтереси юридичних осіб» в теорії кримінального права відсутні, особливо щодо поняття інтересів держави, громадських інтересів та інтересів юридичних осіб. При розгляді питань кримінальної відповідальності за окремі види злочинів, об'єктами яких є права, свободи та інтереси громадян, дослідники, як правило, посилаються і беруть за основу їх визначення у теорії конституційного права та загальній теорії державної права.

Питання про поняття, зміст, обсяг та співвідношення термінів «права» та «свободи» людини і громадянина, а також «охоронювані законом інтереси», які вживаються у Конституції України і які є об'єктом кримінально-правової охорони, в теорії конституційного права є вельми спірним. Одними вченими поняття «права» та «свободи» ототожнюються, іншими — розрізняються.

П.М. Рабінович під правами людини розуміє певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. На його думку, права людини — це, по-перше, певні свободи людини, її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від певних учинків з тим, аби забезпечити собі (й своїй сім'ї) належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались; по-друге, зміст та обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства; по-третє, ці можливості за їх основними, «початковими» показниками («дозами») мають бути рівними, однаковими в усіх людей, і, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратись, ліквідовуватися ким-небудь, не можуть вони бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації або особи[105]. Мій виділяє такі види прав людини: 1) фізичні (життєві); 2) особисті; 3) культурні (гуманітарні); 4) економічні; 5) політичні.

О.Г. Кушніренко та T.M. Слинько розрізняють поняття «права» і «свободи». Вони вважають, що термін «право» означає міру можливої поведінки людини, здійснення тих або інших дій, закріплених у нормативно-правових актах, а термін «свобода» — це філософська і правова категорія, яка означає самостійний вибір індивідом або організацією варіанта своєї поведінки. Свобода, на їх думку, це можливість користуватися і розпоряджатися тим або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або якусь життєву потребу таким чином, аби не порушувати права інших людей. Вони вважають, що аналіз конституційного законодавства вказує на те, що термін «свобода» — більш широке поняття і може мати багато варіантів здійснення[106].

На думку Л.І. Петрухіна, свобода людини — це надана їй можливість думати і поступати відповідно до своїх переконань, поглядів, домагатися здійснення (досягнення) своєї мети і, таким чином, реалізовувати своє «я» в об'єктивному світі, змінюючи його на основі законів розвитку природи і суспільства[107].

М.М. Воложаніна під свободою особи розуміє можливість людини до активної діяльності відповідно до своїх бажань, потреб та інтересів, яка здійснюється на основі можливостей і умов, що надаються суспільством[108].

Л. Рассказов та І. Упоров вважають, що свобода — це діяльність, поведінка, дії людини, які здійснюються нею через бажання вибору, виходячи із власних переконань, інтересів, потреб, без примусу, відповідно до встановлених норм права[109].

О.Ф. Скакун різницю між термінами «права» і «свободи» вбачає в тому, що термін «права» визначає конкретні напрями діяльності людини, тобто вказує міру її можливої поведінки, закріплену в нормативно-правових актах (право на працю, право на освіту та ін.), термін же «свободи» підкреслює широкі можливості людини, не позначає конкретних результатів, а передбачає самостійний вибір індивідуумом варіанту своєї поведінки (свобода слова, свобода друку, свобода договору та ін.). При цьому під основними правами людини вона розуміє правові можливості (міру свободи) особи, які здатні забезпечити її розвиток у конкретно-історичних умовах, які закріплені у вигляді міжнародних стандартів як загальні і рівні для всіх людей і гарантовані законами держави як невідчужувані[110]. В іншій своїй праці О.Ф. Скакун визначає основні права людини як гарантовану законом міру свободи (можливості), яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей[111].

Щодо співвідношення понять «права людини» і «права громадянина», на думку О.Ф. Скакун, це близькі поняття, які в ідеалі повинні співпадати, але в дійсності співпадіння прав людини і прав громадянина має місце далеко не завжди і всюди, а тому у Конституції України, вважає вона, повинні бути чітко прописані положення про права людини і положення про права і обов'язки громадянина[112].

О.Ф. Скакун поділяє права людини і громадянина:

1) за їх значимістю — на основні і додаткові (похідні);

2) за суб'єктним складом їх здійснення — на індивідуальні, колективні та індивідуально-колективні;