Розділ І. Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності

С.Я. Лихової, якщо розглядати механізм правового регулювання як сукупність елементів, якими є юридичні норми, правовідносини, акти реалізації прав і обов'язків, а також акти застосування права (факультативний елемент), то саме правовідносини і є тим «вразливим» елементом, якому заподіюється чи може заподіюватися шкода («зсередини» чи «ззовні») вчиненням злочину. Наприклад, видовим об’єктом злочинів прози виборчих прав громадян України (ст. 157–159 КК) цей автор визнає виборчі правовідносини, які регулюються нормами Конституції України та виборчими законами[56]. Такий підхід до визначення об'єкта злочинів дає С.Я. Лиховій можливість дослідити взаємозв'язок регулятивних і охоронних кримінальних правовідносин. Зокрема, вона вказує, що схематично, на прикладі злочинів прози виборчих прав громадян України, цей зв'язок можна визначити наступним чином: виборчі правовідносини є об'єктом відповідних злочинів. Впливаючи на ці правовідносини, суб'єкти злочинів і суб'єкти цих правовідносин (якщо шкода наноситься «зсередини») порушують їх і роблять незаконними. Наприклад, неправильно підраховуючи голоси або видаючи виборчий бюлетень особі, яка не внесена до списків виборців, член дільничної виборчої комісії «створює» незаконні, «спотворені», правовідносини і, таким чином, перетворюється із суб'єкта виборчих правовідносин на суб'єкта кримінальних правовідносин, набуваючи при цьому «додатковий обов'язок» — понести кримінальну відповідальність[57]. Вказуючи на невдалу назву розділу V Особливої частини КК України, С.Я. Лихова зауважує, що права людини — це міра дозволеної поведінки, це певного роду абстракція, порушити яку шляхом вчинення злочину неможливо, особливо коли йдеться про позитивні права, які дійсно, як би проти цього не заперечували прихильники доктрини природного права, формуються державою. Тому, хоча в назві даного розділу і міститься термін «права», об'єктом конкретної групи злочинів є саме правовідносини, зміст яких ці права (в даному випадку — виборчі) утворюють[58]. Аналогічний підхід застосовано С.Я. Лиховою і до визначення об'єкта злочину, юридичний склад якого передбачено в ст. 160 КК[59].

М І. Мельник, навпаки, об’єктом злочинів, передбачених ст. 157–159 КК, називає виборче право (право обирати і бути обраним) громадян України, а також їхнє право вести передвиборну агітацію (ст. 157 КК), виборче право громадян, а також встановлений порядок голосування та порядок підрахунку голосів і оголошення результатів виборів (ст. 158 КК), виборче право громадян у частині здійснення ними голосування під час виборів (ст. 159 КК), право громадян на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, а також встановлений порядок організації та проведення всеукраїнського або місцевих референдумів (ст. 160 КК)[60].

З позиції концепції «об'єкт злочину — правовідносини» С.Я. Лихова розглядає і інші однорідні злочини, які містяться в п'ятому розділі Особливої частини КК. Наприклад, вона вказує, що у КК передбачено ряд норм, спрямованих на охорону конституційних громадянських правовідносин, які є формою реалізації права особи на життя, честь, гідність, свободу та особисту недоторканність, права на особисте життя та охорону його таємниці, права на свободу думки, слова, а також свободу віросповідання[61].

Аналізуючи окремі склади злочинів проти громадянських правовідносин, С.Я. Лихова вказує, що саме правовідносини, які виникають в процесі реалізації громадянами свого права на недоторканність приватного життя, і є видовим об'єктом злочинів, склади яких передбачені в диспозиціях ст. 162, 163, 182 КК[62]. Це дає їй підставу розглядати безпосереднім об'єктом діяння, склад якого передбачено в диспозиції ст. 163 КК, а також правовідносини, змістом яких є абсолютне право особи на збереження в таємниці будь-яких відомостей, які передаються засобами комунікацій: телефоном, телеграфом тощо[63]. До злочинів, які посягають на громадянські правовідносини, С.Я. Лихова відносить і діяння, що посягають на правовідносини у сфері віросповідання. Як пише цей автор, видовим об'єктом злочинів, склади яких передбачені в ст. 178–180 КК, слід вважати правовідносини, змістом яких виступає право особи сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої релігії. Визначаючи безпосередні об'єкти окремих злочинів цієї групи, С.Я. Лихова вказує, що безпосереднім об'єктом злочину, склад якого передбачено в диспозиції ст. 178 КК, є майнові відносини, суб'єктами яких є релігійні організації; об'єктом злочину, склад якого передбачено в диспозиції ст. 179 КК, слід вважати правовідносини, змістом яких є право релігійних організацій та громадян володіти, користуватися та розпоряджатися спеціальними предметами — релігійними святинями з метою реалізації права на свободу віросповідання; безпосереднім об'єктом злочину, склад якого передбачено в диспозиції ст. 180 КК, слід вважати правовідносини, пов'язані з реалізацією права громадян безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи та обряди, вести релігійну діяльність (ч. І ст. 35 Конституції України). Ці правовідносини, на її думку, є компонентом правовідносин, пов'язаних із реалізацією права на свободу віросповідання[64].

Ряд публікацій Лихової С.Я. присвячено визначенню змісту злочинів, які посягають на трудові права громадян (ст. 172–175 КК)[65]. Як вказує С.Я. Лихова, конституційне право на працю як поняття абстрактне, «мішенню», на яку спрямоване, злочинне діяння, бути не може, це — поняття узагальнююче. Винна особа спрямовує свої суспільно-небезпечні дії на реально існуючі правові відносини або на окремі їх елементи, які і зазнають шкоди в результаті таких дій. Якщо людину незаконно звільнили з роботи, вона може влаштуватись на іншу, право у неї залишається, а от трудові правовідносини внаслідок такого діяння дійсно зазнали шкоди і були порушені[66].

Аналізуючи склади злочинів, які містяться в статтях розділу V Особливої частини КК, Лихова С.Я. робить висновок про те, що в ньому містяться однорідні злочини, які, по-перше, посягають на родові об'єкти, які виходять за межі громадянських, політичних та соціальних правовідносин, а по-друге, саме родові об'єкти цих злочинів дають підставу для виділення їх в окремі розділи. Так, злочини, юридичні склади яких містяться в диспозиціях ст. 164–169 КК, на думку С.Я. Лихової, посягають на один родовий об'єкт, а саме на правовідносини, які регулюються нормами сімейного права, а видовими об'єктами злочинів у межах вказаного родового об'єкта є наступні відносини: аліментні, опікунські, пов'язані з процесом усиновлення[67].

І інша група злочинів, які мають спільний родовий об'єкт, — це злочини, які посягають на право інтелектуальної власності, яка розуміється як правовідносини, які виникають у процесі володіння, користування та розпорядження духовними благами[68].

Однією із проблем, які виникають при аналізі даної концепції, є те, що законодавець в назві розділу V Особливої частини КК вживає термін не «правовідносини», а «права», хоча С.Я. Лихова і вважає, що права не можуть бути об'єктом злочину, а складають тільки зміст правовідносин. Цей автор робить спробу розв'язати дану проблему і, зокрема, вказує, що родовий об'єкт с певною мірою явищем абстрактним і слід розглядати дві його характеристики — назву і зміст. Більшість назв родового об'єкта, що містяться в назвах розділів Особливої частини КК України, потребують розкриття їх змісту. У назві розділу фіксується те, що є загальним, родовим саме для цієї групи злочинів, адже кожен конкретний злочин завдає шкоди конкретному безпосередньому об'єкту, а з ознак безпосередніх об'єктів і складається зміст родового об'єкта[69].

У статті 3 Конституції України об'єктами правової охорони, в тому числі і кримінально-правової охорони, названі людина, життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека, права і свободи людини. У розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України йдеться про конституційні права і свободи людини і громадянина, політичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси громадян України (ч. І ст. 36).

Оцінюючи суть нормативної школи, С.Б. Гавриш пише, що, «незважаючи на розмаїтість формулювань об’єкта злочину, більшість буржуазних криміналістів як раннього, так і більш сучасного періоду розглядали об'єкт у двох площинах. По-перше, як нормативну, правову категорію. Злочин насамперед порушує норму, кримінально-правову заборону. По-друге, злочин посягає на благо, охоронюване цією нормою («правове благо»), і спричиняє йому шкоду. До того ж під таким благом розуміють як матеріальні, так і нематеріальні, але цілком реальні і конкретні явища життя». Виходячи з цього, С.Б. Гавриш доходить висновку, що таке розуміння об’єкта посягання найбільш повно відповідає самій суті кримінального права — охороні від небезпечних посягань конкретних і об'єктивно існуючих проявів реального світу, воно позбавлене ідеологічного змісту та нейтральне до будь-якої політичної системи, що забезпечує кримінальному праву життєздатність і стабільність, гармонійно входить до змісту таких основних кримінально-правових, як діяння і вина, наповнюючи їх реальним змістом[70].

«Оригінальну» оцінку існуючим концепціям об'єкта злочину дає В.В. Дзундза, який вважає, що нині у кримінально-правовій науці існує дві основні діаметрально протилежні концепції стосовно об'єкта злочину: концепція, відповідно до якої об'єктом усіх злочинів є сукупність суспільних відносин, і концепція, яка заперечує першу, стверджуючи, що суспільні відносини, які є за своєю суттю абстрактною категорією, не можуть виступати як реальні об'єкти конкретних злочинів. При цьому він вважає, що перша концепція була безроздільно пануючою в радянський період, що є суттєвим перебільшенням В.В. Дзундзою значення цієї концепції. Щодо «іншої» концепції, то, на погляд В.В. Дзундзи, її прибічники, будучи одностайними в тому, що суспільні відносини не можуть бути об'єктом злочину, розбігаються у погляді на те, що ж саме є об'єктом злочину, а позицію прибічників цієї концепції, вважає В. В. Дзундза, можна поділити на три наукових напрями: перший — об'єктом злочину є блага і цінності, що охороняються кримінальним законом; другий — об'єктом кожного злочину є люди — індивіди або їх малі чи великі групи (об'єднання), або в цілому суспільство (соціум) (Г.П. Новосьолов); третій — об'єктом злочину є сфери життєдіяльності людей (В.П. Ємельянов)[71]. До цього такі ж три наукові напрями представників концепції, “противників концепції" об'єкт злочину — суспільні відносини, виділив М.В. Семикін[72].

При цьому М.В. Семикін робить висновок, що: «Вирішуючи питання про об'єкт злочину, важливо встановити те, чому це завдає безпосередньої шкоди, а як ми цей об'єкт посягання назвемо — благом, цінністю, предметом суспільних відносин або сферою життєдіяльності — не суть важливо»[73]. Обґрунтовує зазначений висновок М.В. Семикін наступним: «Усі існуючі в науці кримінального права концепції стосовно об'єкта злочинів самі по собі є правильними й односторонніми. В нашому найскладнішому суспільному організмі такі категорії, як блага, цінності, сфери життєдіяльності, люди, інтереси, відносини знаходяться у нерозривному діалектичному взаємозв'язку та взаємодії, а тому неможливо посягнути на одну з категорій, не зачепивши в тій чи іншій мірі іншої. Акцентуючи ж увагу на якійсь із сторін реальної дійсності, вчені, образно кажучи, висвітлюють якусь грань одного й того ж рубіну і надають їй першочергового значення. Звичайно, в тій чи іншій ситуації, в тих чи інших умовах ближчим над усе може опинитися та чи інша грань суспільного організму, але при цьому не слід випускати з уваги її зв'язок з усіма іншими гранями. Спроба ж абсолютизувати якусь грань, зосередитись на чомусь одному призводить до суперечливих суджень, а відповідно, і до взаємних критичних висловлювань»[74]. Разом з тим однозначно своєї позиції щодо того, що ж все-таки є об'єктом злочину, М.В. Семикін не визначає (не висловлює).

В.К. Матвійчук акцентує увагу на тому, що як і проблема концепції об'єкта злочину як суспільних відносин, так і проблема структури останніх на сьогодні є до кінця нерозв'язаною[75]. На мій погляд, зазначені проблеми не тільки не є «нерозв'язаними» до кінця на сьогодні, а й не будуть «розв'язані» у майбутньому, оскільки вони просто не можуть бути «розв'язані». Єдиної концепції об'єкта злочину та його структури в теорії кримінального права apriori бути не може, як її не було і до цього часу.

В.Я. Тацій, один із найбільш відомих прихильників теорії суспільних відносин як об'єкта злочину, їх структурними елементами називає: 1) суб'єктів (носіїв) відносин; 2) предмет, з приводу якого існують відносини; 3) соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин, — і зазначає, що структура будь-яких суспільних відносин завжди незмінна, а включення до структури якихось інших, органічно не властивих їй елементів (наприклад, зовнішніх умов виникнення відносин), як і виключення з її складу будь-яких обов'язкових елементів, призводить до того, що відносини втрачаються, зникають або ж замінюються якимись іншими, більш загальними поняттями. При цьому структура суспільних відносин, зазначає В.Я. Тацій, є не простою сумою частин, з яких складається, а цілісною системою елементів, які її утворюють і які відповідним чином пов'язані і взаємодіють один з одним. До суб’єктів (учасників) суспільних відносин В.Я. Тацій відносить саму державу, різні об'єднання громадян, юридичних і фізичних осіб, а до їх предмета — усе те, з приводу чого або у зв'язку з чим існують і самі ці відносини. Таким предметом можуть бути, на його думку, насамперед різного роду фізичні тіла, речі, а також сама людина. Залежно від виду (особливостей) предмета суспільних відносин В.Я. Тацій поділяє їх на матеріальні, до складу яких входить матеріальний предмет (майно, ліс, водойми, дикі тварини тощо), та нематеріальні, функції предмета у яких виконують вже інші соціальні цінності (наприклад, державна влада або духовні блага). Під соціальним зв'язком, який, на думку В.Я. Тація, є змістом самих відносин, він розуміє певну взаємодію, певний взаємозв'язок суб'єктів, який притаманний лише людині і зовні найчастіше знаходить свій вияв у різних формах людської діяльності (нормальна робота підприємств торгівлі, громадського харчування, служби побуту, раціональне використання природних ресурсів; нормальна службова діяльність та ін.), а у деяких випадках соціальний зв'язок може існувати в «застиглій», пасивній формі, наприклад, у вигляді «позицій» особи щодо інших осіб у формі правового або соціального статусу громадян, у вигляді соціальних інститутів та ін.[76].

Позиція В.Я. Тація щодо структури суспільних відносин як об'єкта злочину, з деякою конкретизацією та уточненнями змісту окремих її структурних елементів, поділяється багатьма вченими, зокрема В.К. Матвійчуком[77], який при цьому вважає, що В.Я. Тацій змішує предмет суспільних відносин з предметом злочину, звертаючи увагу на те, що предметом відносин є лише те, з приводу чого виникають відносини, а не їх матеріалізація (фізичне тіло). В.К. Матвійчук пише: «Надто важливо-зрозуміти, що не самі речі і фізичні тіла є предметом відносин, а саме відносини, з приводу яких люди вступають між собою в той чи інший соціальний зв'язок. Інше завжди буде наштовхувати дослідника на безвихідь до змішування предмета злочину і предмета відносин, на логічне і наукове протиріччя, яке на тій методологічній основі, яку використовують автори, буде приводити до змішування відносин з їх складовими і речі матеріального світу, які є ознакою злочину, з предметом відносин, які є складовою частиною об'єкта. Якщо відносини не можна покуштувати, то їх складові також не повинні бути предметом зовнішнього світу»[78]. Зверну увагу на декілька положень позиції В.К. Матнійчука з проблеми структури суспільних відносин як об'єкта злочину. По-перше, він вважає, що предметом відносин є самі відносини, а саме відносини, з приводу яких люди вступають між собою в той чи інший соціальний зв'язок. По-друге, В.К. Матвійчук вважає, що речі матеріального світу є ознакою злочину, в той час як доктрина вітчизняного кримінального права ознаками злочину вважає суспільну небезпечність, протиправність, винність і караність, а з урахуванням визначення поняття злочину у ч. 1 ст. 11 КК — і його суб'єкта. По-третє, визначаючи предмет відносин у складах злочинів, які В.К. Матвійчук іменує злочинами, що стосуються навколишнього природного середовища, він таким вважає умови (стосунки), що забезпечують охорону, раціональне використання, оздоровлення і відтворення сприятливого навколишнього середовища, тобто, як видасться, фактично, ставить знак рівності між такими структурними елементами суспільних відносин, як їх предмет і соціальні зв'язки, та самими суспільними відносинами.

Жодна із концепцій об'єкта злочину, на мою думку, не може вважатися єдино правильною («істиною в останній інстанції»), кожна із них має право на існування, оскільки має як позитивні, об'єктивно безспірні моменти, так і спірні чи неприйнятні моменти, перш за все з методологічної точки зору.

На мій погляд, принциповим є не те, що ми будемо вважати об'єктом злочину — суспільні відносини, цінності, соціальні цінності, блага, правові блага чи інтереси, а вирішення питань: І) про структурні елементи (структуру) названих категорій, їх зміст та прикладне значення; 2) чи можуть визнаватись об'єктом конкретних злочинів (групи злочинів) окремі структурні елементи того, що визнається об'єктом злочину; 3) як співвідносяться поняття «об'єкт злочину», «об'єкт кримінально-правової охорони», «об'єкт злочинного впливу»; 4) як співвідносяться поняття «об'єкт злочину» та «предмет злочину» і яке місце останнього, як і самого об'єкта злочину, у структурі юридичного складу конкретного злочину; 5) у чому суть шкоди, яка заподіюється об'єкту кримінально-правової охорони, та чи є вона обов'язковою ознакою всіх складів злочинів (як матеріальних, так і формальних), чи лише так званих матеріальних складів злочинів, тобто чи є безнаслідкові злочини; 6) який механізм заподіяння шкоди об'єкту кримінально-правової охорони та критерії визначення її розміру.

Від вирішення цих питань залежить, зокрема, систематизація окремих злочинів у Особливій частині Кримінального кодексу, об'єднання їх у певні групи, найменування структурних частин Особливої частини Кримінального кодексу та його окремих статей, вживаної законодавцем термінології при описанні ознак складу злочину тощо.

У статті 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю і що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Особисті блага, основні права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції України, є об'єктом правової, в тому числі кримінально-правової охорони. Здебільшого вони є і об'єктами злочину, зокрема, коли мова йде про особисті блага людини: життя, здоров'я, особисту безпеку, недоторканність. Заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень є заподіянням шкоди його здоров'ю, посяганням на нього, тобто здоров'я при цьому є і безпосереднім об'єктом вчиненого злочину, і об'єктом кримінально-правової охорони. У той же час, коли мова йде про права людини і громадянина, то вони мають розглядатись як об'єкти кримінально-правової охорони, а об'єктом злочинного посягання на них є, на наш погляд, не право як абстракція, а порядок (механізм) реалізації такого права. Інтереси, права і свободи людини, сама людина (громадянин), особисті блага людини, соціальні зв'язки у суспільстві с видами цінностей як об'єкта кримінально-правової охорони. З урахуванням того, що соціальні зв'язки — це дії і взаємодії, взаємозв'язки (взаємовідносини) учасників суспільних відносин, а також те, що соціальні зв'язки у вузькому розумінні цього слова є елементом суспільних відносин[79], по суті, посягання на них є і посяганням на конкретні суспільні відносини в широкому їх розумінні.