Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

— розміру покарання, призначеного за наступним вироком;

— ступеня тяжкості злочину, за вчинення якого особу засуджено за попереднім чи за наступним вироками.

Якщо за кількома вироками призначені покарання одного виду або такі різновидні, що підлягають складанню з використанням правил ч. 1 ст. 72 КК, то остаточне покарання за сукупністю вироків відповідно до ч. 2 ст. 71 КК визначається в максимальних межах, установлених для більш суворого з цих видів покарань у Загальній частині КК[409]. Наприклад, при складанні виправних робіт максимально допустиму межу становить строк у два роки (ч. 1 ст. 57 КК), а при складанні обмеження волі його максимальний строк не може перевищувати п’яти років (ч. 1 ст. 61 КК) тощо.

Встановлюючи межі складання — максимум відповідного виду покарання — ч. 2 ст. 71 КК передбачає і виняток із цього загального правила, але стосовно лише одного виду покарання — позбавлення волі, загальний строк якого за сукупністю вироків може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років за умови, якщо хоча б один зі вчинених злочинів є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК).

Проте призначення за сукупністю вироків позбавлення волі на строк понад п'ятнадцяти років є лише правом, а не обов’язком суду, який може їм і не скористатися, навіть, якщо одним із вироків особу засуджено за особливо тяжкий злочин. Такий висновок ґрунтується на приписах ч. 2 ст. 71 КК, де зазначається, що «загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років…» (виділено авт. — В.Т.), Таким чином, суд на свій розсуд вирішує це питання, виходячи з конкретних обставин справи, з урахуванням обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, і даних про особу підсудного.

Водночас може скластися і гака ситуація, коли призначення остаточного покарання в межах 15-річного строку позбавлення волі за особливо тяжкі злочини стає неможливим, бо за кожним із вироків це покарання може бути призначене в максимальних межах — 15 років. За таких умов суд зобов'язаний застосувати принцип часткового складання і визначити остаточне покарання за сукупністю вироків на строк понад п’ятнадцяти, але не більше двадцяти п’яти років позбавлення волі, бо поглинення покарань в силу ч. 1 ст. 71 КК у таких випадках виключається.

Хоча у ч. 2 ст. 71 КК наведений лише єдиний випадок призначення позбавлення волі за сукупністю вироків на строк понад 15-ти років, проте за межі цього строку суд може вийти і тоді, коли новий злочин вчиняється під час відбування покарання особою, якій згідно з ч. 2 ст. 87 КК актом про помилування довічне позбавлення волі було замінено позбавленням волі на строк не менше 25-ти років.

Такий порядок призначення покарання не суперечить приписам ч. 2 ст. 71 КК, виходячи з того, що, по-перше, і в цьому випадку хоча б один із вчинених особою злочинів є особливо тяжким, бо відповідно до ч. І ст. 64 КК довічне позбавлення призначається саме за такі злочини.

По-друге, обмежитися у такій ситуації 15-річним строком позбавлення волі суд у багатьох випадках просто не має можливості ще й тому, що це призвело б до порушення вимог ч. 4 ст. 71 КК, згідно з якою розмір остаточного покарання за сукупністю вироків має бути більшим від невідбутої частини покарання за попереднім вироком[410].

При визначенні остаточної міри покарання за сукупністю вироків щодо особи, яка після засудження за попередній злочин вчинила новий, але до досягнення нею 18-річного віку, слід виходити з таких вимог:

а) максимальний строк остаточно визначених за сукупністю вироків таких видів покарання, як штраф, громадські, виправні роботи та арешт не може перевищувати тієї їх максимальної межі, яка встановлена для них в статтях 99-101 КК;

б) якщо за злочини, що складають сукупність вироків, призначається покарання у виді позбавлення волі, то при визначенні остаточної його міри слід виходити з положень пунктів 1–5 ч. 3 ст. 102, а також приписів ч. 2 ст. 103 КК, відповідно до якої позбавлення волі у цих випадках, незалежно від ступеня тяжкості вчинених злочинів, не може перевищувати п’ятнадцяти років.

У частині 5 ст. 71 КК наведена ситуація, коли після засудження вироком суду за попередній злочин, але до відбуття призначеного ним покарання особа вчиняє не один, а декілька злочинів. У таких випадках в учиненому одночасно збігаються ознаки як сукупності злочинів, так і сукупності вироків. Тому при визначенні тут остаточного покарання суд повинен скористатися правилами як ст. 70, так й ст. 71 КК і спочатку має призначити покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК), а вже потім визначити остаточне покарання відповідно до приписів ст. 71 КК.

На практиці трапляються і більш складні ситуації, коли після постановлення (проголошення) вироку виявляється, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких було вчинено до, а інші — після засудження попереднім вироком. У таких випадках покарання за останнім вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК у такому порядку:

а) спочатку — за правилами частин 1–3 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до засудження попереднім вироком;

б) після цього — за правилами ч. 4 ст. 70 КК;

в) потім — за сукупністю злочинів (частини 1–3 ст. 70 КК), вчинених після засудження попереднім вироком;

г) нарешті, остаточно — за сукупністю вироків (ст. 71 КК)[411].

2.2.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю вироків

Призначення за сукупністю вироків додаткових покарань здійснюється відповідно до частин 2, 3 ст. 71 та ч. 4 ст. 72 КК.