Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

4. Як вже зазначалось, при встановленні невідбутої частини покарання слід ураховувати не тільки її тривалість (розмір), а й вид того покарання, який було призначено попереднім вироком. Тому в постанові від 24 жовтня 2003 року (п. 26) звертається увагу судів на те, що «у разі, коли особа була засуджена до позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 104 КК) або була звільнена від відбування покарання умовно-достроково (статті 81, 107 КК) і в період іспитового строку або строку умовно-дострокового звільнення вчинила новий злочин, суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі, зокрема й годі, коли останнім за часом вироком призначаються більш м’які види покарання»[399].

Наведена рекомендація цілком відповідає змісту приписів ст. 71 КК, бо виходить із того, що вчинення нового злочину після засудження за попередній свідчить про підвищену суспільну небезпечність винного, а тому при призначенні покарання за двома вироками, тобто за їх сукупністю, до такої особи не може бути застосоване більш м'яке покарання порівняно з тим, яке було призначено їй лише за одним з цих вироків[400].

5. Складання покарань за ч. 1 ст. 71 КК може бути як повним, так і частковим, а питання про те, яку саме частину невідбутого покарання слід приєднувати до знову призначеного, суд вирішує на свій розсуд з урахуванням конкретних обставин справи і даних про особу винного, виходячи з тих допустимих меж складання, які встановлені ч. 2 ст. 71 КК.

6. Порядок здійснення самого складання залежить також від того, які саме види покарань призначені за окремими вироками. Якщо такі покарання належать до одного виду, то вони лише підсумовуються у межах, встановлених ч. 2 ст. 71 КК. Якщо ж вони є різновидними, то перш, ніж здійснити їх складання, менш суворий вид покарання, призначений за будь-яким вироком (попереднім чи знову проголошеним) має бути переведений у більш суворий за правилами, передбаченими ч. 1 ст. 72 КК.

Хоча в ч. 1 ст. 71 КК встановлено, що визначення остаточного покарання за сукупністю вироків здійснюється лише шляхом застосування принципу складання покарань, але з приписів ч. 2 цієї статті випливає, що у деяких випадках суд «змушений» удаватися і до поглинення або невідбутої частини покарання за попереднім вироком, або покарання, призначеного за новим вироком.

Так, згідно з ч. 2 сі. 71 КК якщо хоча б за одним із вироків призначається довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю вироків визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих видів покарань довічним позбавленням волі. Інакше кажучи, довічне позбавлення волі, призначене за одним із вироків (попереднім або наступним), завжди поглинає собою менш суворі види покарань, призначені за іншими вироками[401].

Проте до застосування принципу поглинення суд змушений удаватися не лише в наведеному, а й в інших випадках[402]. У постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 25), зокрема, роз’яснюється, що «якщо за знову вчинений злочин призначено передбачене законом максимальне покарання, невідбута частина покарання за попереднім вироком підлягає поглиненню»[403]. Так, якщо до повного відбуття виправних робіт, призначених за ч. 1 ст. 122 КК, особа вчиняє крадіжку, за яку засуджується за ч. 2 ст. 185 КК до 5 років обмеження волі, то покаранням за останнім вироком суд змушений поглинути невідбутий за попереднім вироком строк виправних робіт.

При визначенні покарання за сукупністю вироків, крім складання і поглинення покарань, призначених за окремими вироками, не виключається і їх призначення за принципом одночасного застосування, бо якщо хоча б за одним із вироків призначається основне покарання, передбачене ст. 53 або ст. 55 КК, остаточне покарання за сукупністю вироків не може бути визначене в цих випадках ні шляхом поглинання, ні шляхом складання. Саме в цих випадках застосовуються правила, передбачені ч. 3 ст. 72 КК, згідно з якими зазначені види покарань (статті 53, 55 КК), призначені за окремими вироками, завжди застосовуються одночасно і виконуються самостійно.

Так, Ш… раніше засуджений до основного покарання у виді штрафу, вчинив новий злочин до його сплати. Враховуючи це, суд засудив Ш. за сукупністю вироків, але, визначаючи остаточне покарання за правилами ст. 71 КК, перевів несплачений штраф у сумі 850 грн. на чотири місяці та 16 днів позбавлення волі і приєднав отримане таким чином покарання до позбавлення волі, призначеного за новим вироком.

Однак в ухвалі спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України, які цілком слушно змінили цей вирок, було зазначено, що «не ґрунтується на вимогах закону і рішення про переведення покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 72 КК основне покарання у виді штрафу при призначенні його за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно»[404].

Остаточне покарання за сукупністю вироків шляхом застосування для цього принципу складання призначених за окремими вироками покарань визначається судом із урахуванням наступних вимог.

1. Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків в усіх випадках обов'язково має бути більшим, ніж покарання, призначене за новим вирокам, і ніж невідбута частина покарання за попереднім вирокам. Таке роз'яснення закону наведено і в постанові від 24 жовтня 2003 року[405]. Проте, саме при визначенні розміру остаточного покарання за сукупністю вироків в судовій практиці допускається найбільший відсоток помилок.

Так, за справою Б., останнього було засуджено за ст. 395 КК на один місяць арешту. На підставі ст. 71 КК до призначеного покарання суд приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків визначив засудженому остаточне покарання у виді трьох місяців арешту.

Як убачається із матеріалів справи, Б. за попереднім вироком було засуджено за частинами 2, 3 ст. 140 КК 1960 р. на три роки шість місяців позбавлення волі, а згодом звільнено умовно-достроково на один рік і 21 день. Останній злочин, передбачений ст. 395 КК, Б. учинив у період невідбутої частини покарання, призначеного йому за попереднім вироком. Проте, за сукупністю вироків суд призначив Б. покарання у виді трьох місяців арешту, не врахувавши при цьому, що згідно з вимогами ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Виходячи з цього, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок суду щодо Б. скасувала[406]. Аналогічні помилки допускали суди і за цілою низкою інших справ[407].

2. Хоча складання здійснюється шляхом приєднання невідбутої частини покарання до знову призначеного, проте межі такого складання визначаються за більш суворим видам покарання, незалежно від того, за яким вироком — попереднім чи наступним — такий більш суворий вид покарання було призначено.

Ця вимога випливає з ч. 1 ст. 72 КК, відповідно до якої при складанні різних видів покарань за сукупністю злочинів або вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий[408]. Так, якщо, наприклад, особа, засуджена до позбавлення волі, вчиняє до повного відбуття покарання новий злочин, за який засуджується до виправних робіт, то остаточне за сукупністю вироків її буде засуджено до позбавлення волі.

3. Межі складання, а отже, й загальний строк (розмір) остаточного покарання за сукупністю вироків встановлені в ч. 2 ст. 71 КК і залежать від:

— виду покарання, який призначений за попереднім вироком;

— виду покарання, який призначений за наступним вироком;

— розміру невідбутої частини покарання за попереднім вироком;