Розділ 1. Поняття та види множинності злочинів

При сукупності вчиняються злочини, передбачені різними статтями (або частинами статті КК), тобто різнорідні і однорідні. Сукупність тотожних злочинів можлива як виняток. Тоді вона одночасно є повторністю. Згідно з ч. 2 ст. 33 КК у всіх випадках сукупності кожний злочин, що до неї входить, підлягає самостійній кваліфікації за відповідною статтею або частиною етапі Особливої частини КК.

1.4.3. Рецидив злочинів

Згідно зі ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.

Термін «рецидив» походить від латинського «recidivus» — тобто той, що повертається і означає повторення будь-якого явища після уявного його зникнення[226].

Поняття рецидиву було відомо і дореволюційному, і радянському кримінальному праву. В Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. цей термін використовувався як синонім терміну «повторення». Рецидивом (повторенням) визнавалось вчинення нового злочину після відбування покарання за попередній злочин. При цьому вчинення нового злочину під час відбування покарання не вважалось рецидивом (повторенням), а призначення покарання в таких випадках регламентувалось спеціальними правилами. Важливою ознакою рецидиву за Уложеннями 1845 і 1903 років було спливання певного терміну між відбутим покаранням і вчиненням нового злочину. Судова практика того часу вказувала, що «чим більший проміжок часу між першим і повторним злочинами, тим менше підстав вважати у винного впертість злої волі і звичку до злодіянь, якими визначається посилення кримінальної відповідальності за рецидив»[227].

У Кримінальних кодексах УРСР 1922 і 1927 років термін рецидив не використовувався, однак з'явилось поняття «рецидивіст», під яким розумівся професійний злочинець, що вчинив злочин хоча б вдруге. Вчинення злочину рецидивістом розглядалось як обтяжуюча обставина до кінця 20-х років минулого століття. В 1929 році термін «рецидивіст» було виключено із кримінального законодавства, бо вважалось, що професійна (рецидивна) злочинність у Радянському Союзі остаточно переможена і не існує.

В Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. знову були передбачені норми про підвищену кримінальну відповідальність рецидивістів, а в КК союзних республік з’явилися статті, що регламентували порядок і підстави визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст. 26 КК УРСР 1960 р.).

Чинний КК України 2001 р. скасував поняття особливо небезпечного рецидивіста. У пункті 9 розділу II Прикінцевих та перехідних положень до КК 2001 р. вказано, що з дня набрання чинності цим Кодексом, не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до ст. 26 КК 1960 р. Якщо ці особи продовжують відбувати призначене їм покарання, то вироки судів щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпечними рецидивістами. У разі потреби змінюється кваліфікація вчинених ними злочинів, а також зменшується покарання, відповідно до ч. 3 ст. 73 цього Кодексу. Якщо особи, визнані особливо небезпечними рецидивістами, відбули призначене їм покарання, але мають не зняту судимість, то погашення судимості здійснюється за правилами, передбаченими в статтях 89 і 90 цього Кодексу.

У той же час КК 2001 року передбачив в Загальній частині поняття рецидиву і визначив його як вид множинності злочинів.

Зазначимо, що в юридичній літературі поняття рецидив вживають, як правило, у двох значеннях: а) як фактичний рецидив, під яким розуміють будь-яке повторне вчинення двох чи більше злочинів однією особою (групою осіб)[228] і б) як легальний рецидив, який має місце там, де особа, що має незняту або непогашену судимість за раніше вчинений умисний злочин, вчиняє новий умисний злочин[229].

В ст. 34 КК знайшла закріплення наукова концепція легального рецидиву злочинів. Розглянемо його ознаки.

Кількісна ознака.

Особа вчиняє два чи більше одиничних злочинів, кожен з яких передбачений в КК як самостійний (окремий) склад злочину. Дана ознака рецидиву є аналогічною до кількісних ознак інших видів множинності: сукупності і повторності. У випадку вчинення одним діянням двох чи більше окремих злочинів (при ідеальній сукупності) рецидив не утворюється за відсутністю інших його ознак.

Якісні ознаки.

1. Злочини, що утворюють рецидив, мають бути тільки умисними. При цьому вид вчинених злочинів значення не має. Вони можуть бути різнорідними, однорідними і тотожними. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» цілком слушно зазначається (п. 7), що для вирішення питання про наявність рецидиву злочинів не має також значення чи був закінченим умисний злочин, за яким особа засуджується за останнім вироком або засуджувалась раніше, а також була вона виконавцем чи співучасником цих злочинів[230].

2. Послідовність і різночасність вчинення злочинів. Це означає, що злочини, з яких складається рецидив, завжди мають бути відокремлені один від одного певним проміжком часу, який може бути як досить тривалим (так званий рецидив, віддалений в часі), так і коротким. Однак завжди наступний злочин особа вчиняє після засудження за попередній злочин.

Як вже зазначалося, під засудженням звичайно розуміють винесення судом щодо особи обвинувального вироку, за яким їй призначене покарання. Згідно зі ст. 34 КК для наявності рецидиву є принциповою вимогою, щоб обвинувальний вирок набрав законної сили, тобто створив факт судимості. Починаючи лише з цього моменту, вчинення особою нового умисного злочину може вважатись рецидивом.

У кримінально-правовій літературі дискусійним є питання щодо визначення початкового моменту рецидиву. Так, на думку одних науковців, наявність рецидиву злочинів слід визнавати незалежно від фактичного відбування засудженим призначеного судом покарання[231].

Інші автори вважають, що для визнання рецидиву, обов'язковим є не тільки наявність судимості у особи, але необхідне повне чи часткове відбування призначеного судом покарання за попереднім вироком суду. Обґрунтовується такий підхід тим, що рецидив передбачає особливу запеклість, невиправність злочинця. Якщо ж покарання було призначене, але фактично не відбувалось, то говорити про невиправність засудженого передчасно, отже, його дії вважати рецидивом не можна[232].

На нашу думку, рецидив виникає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, за яким засудженому призначене покарання. При цьому сам факт відбування покарання для наявності рецидиву особливого значення не має, бо якщо особа вже піддавалась впливу суду, зазнала негативної оцінки з боку держави, отримала судимість і після цього знову вчинила умисний злочин, то це завжди свідчить про її підвищену суспільну небезпечність і створює рецидив злочинів.