Розділ «Глава XV Верховенство права»

Проте голова апеляційного суду мав право відповідно до чинного на той час законодавства з власної ініціативи скасувати постанову суду в адміністративній справі. І він цим правом скористався в частині штрафу (пропущено строк, впродовж якого могло буди застосоване адміністративне стягнення). Проте в частині конфіскації судна постанова суду залишається в силі. Тепер постанова у частині конфіскації судна набрала ще більшої ваги, бо, будучи протизаконною, вона стала «освяченою» головою апеляційного суду.

Суддя, що приймав постанову, підписує виконавчий лист, хоч останній відповідно до Закону «Про виконавче провадження» повинен був містити зазначення на боржника, але не містив, бо власник судна не брав участі у справі. У такий спосіб суддя помилився ще раз.

Відділ державної виконавчої служби в особі його начальника видає постанову про відкриття виконавчого провадження, хоч виконавчий лист не відповідав закону, а виконавчі листи, що не відповідають вимогам закону, підлягають поверненню до суду. У постанові про відкриття виконавчого провадження закон теж вимагав зазначення на боржника. Але це уже було «внутрішньою справою» державного виконавця, бо власник судна у виконавчому провадженні не був боржником і взагалі не був учасником провадження, тому оскаржити цю постанову не міг.

Представник власника судна звертається до прокурора обласного рівня. Прокурор (не заступник, не помічник, а справжній прокурор) був гранично люб’язним, але дійшов висновку, що у нього замало повноважень і порекомендував звернутись до суду.

Не маючи права оскаржити дії державного виконавця із-за відсутності статусу учасника виконавчого провадження, власник судна звертається до господарського суду з позовом до відділу державної виконавчої служби про визнання права власності на судно і про покладення на відповідача обов’язку припинити дії, що порушують право власності. Суд першої інстанції у позові відмовляє. Апеляційний суд позов задовольняє. Крапку ставить Вищий господарський суд України: касаційну скаргу відділу державної виконавчої служби задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Це — нарис із правової дійсності в Україні. Як писала Анна Ахматова, «хотелось бы всех поименно назвать, да отняли список и негде узнать». Проте називати суддів, інших високих державних посадовців — героїв цієї історії немає сенсу, бо численні грубі помилки великої кількості суб’єктів правозастосування у справі, про яку йдеться, свідчать про системне явище — незнання зазначеними суб’єктами принципу верховенства права, незнання того, що принцип верховенства права вимагає співрозмірності між інтересами суспільства і обтяженням, яке покладається на особу, що позбавляється права власності, що принцип верховенства права виключає вирішення судом питання про цивільні права особи без участі цієї особи.

§ 115. Право на справедливий суд

До змісту принципу верховенства права включається право на справедливий суд, зміст якого розкривається у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до якої це право включає до себе право на доступ до суду і право на виконання судового рішення. З правом на справедливий суд пов’язане окремо закріплене в ст. 13 названої Конвенції право на ефективний засіб правового захисту, що включає до себе не тільки процесуальні, а й матеріально-правові аспекти. Останнє означає, що особа має право на вирішення справи по суті, зокрема, право на захист порушеного права не тільки у спосіб, передбачений законом, а і в будь-який інший спосіб, що відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення. Крім того, право на ефективний засіб правового захисту означає, що суд не може відмовити у позові в тих випадках, коли особа правильно зазначає на фактичні обставини, що є підставою позову, пред’являє фактичну вимогу (формулює фактичний спосіб захисту права, про застосування якого вона просить суд), що відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідком порушення, але дає неправильну юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам або способу захисту права, про який вона просить суд.

1. Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини «кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих неї конституцією або законом». Частина друга ст. 124 Конституції гранично розширює коло правовідносин, учасники яких мають право на судовий захист: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Це вже стало особливістю вітчизняного законодавства — доводити все до межі і навіть ще далі. Підчас це означає доводити до безглуздя. Якщо визнається право найманого працівника на захист від безпідставного звільнення з роботи, то це право у нас стали визнавати за міністрами і Генеральним прокурором, хоч у трудовій діяльності таких високих посадових осіб публічний інтерес виражається настільки сильно і явно, що поновлення їх на роботі має виключатись. Пред’явлення вимоги про грошові компенсації в таких випадках було б адекватним способом захисту права. Якщо встановлюється повноваження суду на вирішення справ про захист прав учасників правовідносин, то міністерства стали подавати позови про визнання незаконними та скасування розпоряджень Кабінету Міністрів (кон’юнктурно: при зміні складу Кабінету Міністрів).

Позиція Європейського Суду з прав людини з цього приводу є дещо іншою. Вона не визнає право на доступ до суду абсолютним, а допускає застереження в національному законодавстві, які, однак, не повинні обмежувати або звужувати доступ до суду у такий спосіб чи до тієї міри, що самій сутності цього права особи (кожного) завдається шкоди.

У п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як і в п. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, йдеться тільки про право людини на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку компетентним, незалежним і безстороннім судом при визначенні її цивільних прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення.

Уже висновок від наступного правового явища (права на справедливий судовий розгляд) до попереднього давав Європейському Суду з прав людини підстави для твердження про те, що із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод випливає право на доступ до суду. Уже висновок від попереднього правового явища (права на справедливий судовий розгляд) до наступного давав Європейському Суду з прав людини підставу для висновку про те, що із п. 1 ст. 6 Конвенції випливає право вимагати виконання судового рішення, зволікання з яким (виконанням) не повинне бути таким, щоб спричиняти шкоду сутності права, про яке йдеться. Але Європейський Суд з прав людини ретельно аргументує ці свої висновки. При цьому в першому випадку Суд посилається на загальновизнаний основоположний принцип права, який передбачає надання особі можливості подати цивільну скаргу суддям, і на принцип міжнародного права, який забороняє відмовляти у правосудді. Посилається Суд і на принцип верховенства права, оскільки якраз цей принцип дає можливість відступлення від букви будь-якого нормативно-правового акту, в тому числі і від букви Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на користь принципу верховенства права. Поширюючи чинність п. 1 ст. 6 Конвенції на відносини щодо виконання судових рішень, Європейський Суд з прав людини також послався на принцип верховенства права. Аргументація, яка при цьому була використана, свідчить про те, що Суд при цьому використовував принцип розумності як складову частину принципу верховенства права.

2. Існує думка про те, що право на ефективний засіб правового захисту, закріплене у ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має лише процесуальний зміст. Певною мірою ця думка підтверджується і Європейським Судом з прав людини, який в одній із справ зазначив на те, що ст. 13 Конвенції «надає процесуальні гарантії»[540]. Разом з тим, Європейський Суд висловлював і іншу думку. Зокрема, він неодноразово зазначав на те, що на підставі ст. 13 Конвенції можна вимагати внутрішнього (національного) засобу захисту, щоб вирішити скаргу по суті відповідно до Конвенції, надати належний захист і поновити порушене право[541]. У рішеннях у інших справах Європейський Суд наголошував на тому, що ст. 13 Конвенції вимагає, щоб положення національного законодавства про засоби правового захисту давали повноваження компетентному державному органу (переважно — суду) як розглядати суть справи, так і присуджувати відповідну компенсацію[542], відшкодування майнової і моральної шкоди[543].

Невиправдано обмежує захист права судом і багатократно повторюване в законодавчих актах положення про те, що суд здійснює захист права (або інтересу) у спосіб, передбачений законом (абзац дванадцятий ч. 2 ст. 16 ЦК; абзац дванадцятий ч. 2 ст. 20 ГК; п. «д» ч. 3 ст. 152 ЗК; ст. 18 СК; ст. 4 ЦПК). Лише ч. 2 ст. 162 КАС не тільки перелічує види постанов, які може прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову (за критерієм способу захисту права), а й передбачає можливість прийняття іншої постанови, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Крім того, ст. 275 ЦК правило про те, що особисті немайнові права можуть захищатись способами, передбаченими главою 3 цього Кодексу, доповнює положенням про те, що такі права можуть захищатись також іншими способами, відповідно до змісту порушеного права, способу його порушення та наслідків, які спричинили це порушення.

Суди у низці випадків здійснюють захист прав, на які не поширюється ч. 2 ст. 275 ЦК, у спосіб, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, які спричинило це порушення. Але нерідко зустрічаються і посилання судів на те, що позовні вимоги не можуть бути задоволені з огляду на те, що позивач обрав спосіб захисту права, який не передбачений законом, оскільки суд є державним органом і як такий відповідно до частини другій ст. 19 Конституції України має діяти на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що встановлені Конституцією і законами України. У таких випадках принцип верховенства права ігнорується двічі: 1) ігноруванням тієї обставини, що принцип верховенства права виключає можливість відмови у захисті порушеного права тільки тому, що обраний позивачем спосіб захисту права, який відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення, не передбачений законом; 2) неврахуванням того, що частина друга ст. 19 Конституції повинна тлумачитись з урахуванням ст. 3 Конституції, що входить до змісту принципу верховенства права. Зміст і спрямованість діяльності держави, як це визначається у ст. 3 Конституції, виключає відмову суду у захисті права у спосіб, який відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення і про який просить позивач тільки тому, що такий спосіб не передбачений законом, а отже, відсутня вказівка Конституції і закону, стосовно того, у який же спосіб суд має захистити порушене право.

§ 116. Відповідальність держави і територіальних громад

Верховенство права передбачає відповідальність держави, територіальних громад за дії державних органів, органів місцевого самоврядування. Ця відповідальність закріплена в ст. 56 і частині третій ст. 152 Конституції. Реалізація цих конституційних положень потребує виділення відповідних коштів при прийнятті законів про державний бюджет України. Але і відсутність виділених коштів не повинна бути перешкодою для задоволення судами вимог осіб, ґрунтованих на зазначених конституційних положеннях.

1. Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадку порушення його основних прав, наданих йому конституцією і законом. Це дає підставу стверджувати, що «право на ефективне поновлення в правах» має бути визнане таким, що входить до змісту принципу верховенства права. У свою чергу «право на ефективне поновлення в правах» включає і право на відшкодування майнової і моральної шкоди. Ст. 8 Загальної декларації прав людини близька за змістом до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає право на ефективний засіб правового захисту і тлумачиться Європейським Судом з прав людини, зокрема як право на відшкодування майнової і моральної шкоди[544].

Зазвичай не прийнято зазначати на право на відшкодування шкоди як складову частину принципу верховенства права. Але ж на Другому Міжнародному конгресі юристів, що був присвячений проблемі верховенства права, зверталась увага на те, що особи, які зазнали шкоди внаслідок дій виконавчої влади, мають бути забезпечені засобами відшкодування цієї шкоди[545]. Тільки про виконавчу владу йшлося тут з тієї причини, що це питання обговорювалось у Другому комітеті Конгресу, що працював над темою «виконавча влада і верховенство права». Отже, немає підстав не поширювати право на відшкодування шкоди на випадок завдання шкоди іншими державними органами чи органами місцевого самоврядування.

2. Немає будь-яких сумнівів у тому, що в ст. 56 Конституції України («кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень») встановлюється правова норма прямої дії, що має найвищу юридичну силу. Правда, ця правова норма стосується тільки фізичних осіб. Все ж і в цій сфері є істотні проблеми, що стосуються забезпечення реальної дії цієї правової норми.