Розділ «Глава XV Верховенство права»

1. Україна Законом від 22 лютого 2000 р. ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яким смертна кара була скасована. Кримінальний кодекс України не передбачає такого виду покарання як смертна кара. У такий спосіб в Україні була скасована смертна кара. Ще раніше Конституційний Суд України визнав, що Конституція України не допускає застосування смертної кари[528], у зв’язку з чим застосування смертної кари не допускалось уже з того часу. Співпоставлення частини першої («кожна людина має невід’ємне право на життя») і частини другої («ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини») ст. 27 Конституції дає підстави для висновку про те, що ця стаття допускає застосування смертної кари. Проте, Конституційний Суд витлумачив цю статтю інакше. Але в Україні неприпустимість застосування смертної кари встановлена на рівні міжнародного договору України, згоду на обов’язковість якого для України надала Верховна Рада, і на рівні галузевого кодифікованого законодавчого акта. З урахуванням ст. 3 Конституції слід визнати, що ніякої колізії між ст. 27 Конституції і ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не існує.

У такий спосіб Україна виконала свій так званий «негативний» обов’язок, що випливає із права людини на життя — обов’язок не застосовувати смертну кару.

2. Разом з тим, Європейський Суд з прав людини багаторазово зазначав на те, що із права людини на життя випливають так звані «позитивні» обов’язки держави. Частина друга ст. 27 Конституції також встановлює: «Обов’язок держави — захищати життя людини».

Європейський Суд з прав людини вважає, що при тлумаченні ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод позитивний обов’язок держави, що кореспондує праву людини на життя, не може розумітись так, щоб це покладало на державу надмірну ношу, враховуючи труднощі для держави у здійсненні її функцій у сучасному суспільстві, неможливість передбачити людську поведінку, можливості здійсненні оперативних заходів. «У зв’язку з цим будь-яка загроза життю не зобов’язує державні органи, з точки зору Конвенції, здійснити конкретні заходи, щоб запобігти реалізації цієї загрози»[529]. Так Європейський Суд позначив межу позитивних обов’язків держави, що випливають із права людини на життя.

3. Держава, як вважає Європейський Суд з прав людини, зобов’язана гарантувати право на життя шляхом встановлення ефективних положень кримінального права з метою попередження здійснення правопорушень, що створюють загрозу житло[530]. Європейський Суд допускає, що до особи, яка вчинила умисне вбивство, може бути застосована амністія, але це не повинно вести до загальної практики, яка б перешкоджала тому, щоб переслідування злочинців було належним[531].

4. За певних обставин із ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважає Європейський Суд з прав людини, на боці державних органів може виникати позитивний обов’язок, який випливає із права людини на життя, і який полягає у здійсненні превентивних практичних заходів для захисту особи, життя якої поставлене під загрозу злочинними діями іншої особи. До таких обставин Європейський Суд відносить, зокрема випадки, коли державні органи знали або повинні були знати про існування реальної і безпосередньої загрози життю однієї чи декількох осіб[532].

5. Ще один аспект позитивних обов’язків держави, що кореспондують праву особи на життя, став предметом аналізу Європейського Суду з прав людини при розгляді справи «Онер'їлдіз проти Туреччини». Заявник поряд з іншими особами самовільно побудував будинок поблизу сміттєсховища м. Стамбула. Органи місцевого самоврядування про це добре знали. Знали вони і про те, що існує загроза вибуху метану, що утворюється у сміттєсховищі. Врешті-решт вибух стався. Це стало причиною зсуву ґрунту, під яким опинились десять самовільно побудованих будинків разом з їх мешканцями. У результаті загинули дев'ять близьких родичів заявника. Не дивлячись на те, що державні органи чи органи місцевого самоврядування не давали дозволу на розташування і будівництво будинків поблизу сміттєсховища, Європейський Суд дійшов висновку, що держава (Туреччина) порушила свої обов’язки, що випливають із права людини на життя, не здійснила заходи щодо захисту життя людей і повинна відповідати за смерть людей, що настала в результаті техногенної катастрофи[533].

6. У випадках, коли право людини на життя не було забезпечене і смерть людини стала результатом насильницьких дій, Європейський Суд з прав людини визнає, що держава несе позитивний обов’язок провести належне і ефективне розслідування обставин, за яких людина була позбавлена життя[534]. Держава повинна здійснити ефективне розслідування причин зникнення людини або смерті уже в силу простого повідомлення про такі факти, яке отримав відповідний державний орган. Окремо підкреслюється існування такого обов’язку держави, коли особа зникла в той момент, коли вона була в контакті з представниками держави або коли смерть настала під час затримання. Якщо особа була доставлена до поліційної дільниці здоровою, а потім померла, держава зобов’язана надати належні пояснення, за відсутності якого вона повинна відповідати на підставі ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тягар доказування причин смерті у таких випадках покладається на державні органи[535].

7. Європейський Суд з прав людини висловлював свою правову позицію стосовно смерті людини, що настала у державній медичній установі. Помилка фахівців або неналежне поводження фахівців не може бути підставою відповідальності держави на підставі ст. 2 Конвенції, якщо тільки держава здійснила усі необхідні заходи для забезпечення високого рівня компетенції фахівців і для забезпечення захисту життя пацієнтів[536].

§ 114. Право власності як невідчужуване право людини

До кола невідчужуваних прав людини, що складають зміст принципу верховенства права, входить право власності на майно, умови охорони якого визначені в ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

1. Відповідно до частини четвертої ст. 41 Конституції України «право приватної власності є непорушним». Це конституційне положення повинне тлумачитись у контексті статті, до якої воно включене. Контексту треба надати переваги перед іншими способами тлумачення. Зокрема, із положення частини четвертої ст. 41 Конституції, відповідно до якого «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності», за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої позбавлення права власності на правовій підставі допускається. За інших обставин така правова норма не могла б застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в частині четвертій ст. 41 Конституції і відповідно до якої право приватної власності є непорушним. Але дві правові норми, одна із яких текстуально, а інша — логічно закріплені в частині четвертій ст. 41 Конституції, пов'язані контекстом. Тому правова норм, що логічно закріплена в цін частині, як така, що відповідає контексту ст. 41 Конституції, підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в цій частині. Отже, право власності є непорушним тільки в частині неприпустимості протиправного позбавлення права власності. Позбавлення права власності на підставі закону допускається.

Частини п’ята і шоста ст. 41 Конституції встановлюють два випадки, коли на підставі закону можливе позбавлення права власності: 1) примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності; 2) конфіскація. Звідси за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена правова норма, згідно якої з інших підстав право приватної власності припинятись не може. І все ж — може, бо правова норма, що виявляється із текстуально закріплених (у частинах п’ятій і шостій ст. 41 Конституції) спеціальних правових норм за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із загальної норми, яка текстуально закріплена в частині четвертій ст. 41 Конституції. Таким чином, Конституція не обмежує законодавця у праві встановлювати підстави позбавлення права власності.

Отже, Конституція України в будь-який спосіб не обмежує можливість встановлення законом підстав позбавлення права власності. Таке ставлення конституцієдавця у цьому конкретному випадку до одного із фундаментальних прав людини, без якого не може бути і думки про утворення верховенства права, є нелогічним і потребує, щоб при застосуванні частини четвертої ст. 41 Конституції враховувалися інші складові принципу верховенства права.

2. Якщо виходити із того, що Конституція має безумовну перевагу перед міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України, то подальші пошуки обмежень на позбавлення права власності в міжнародних договорах України втрачають сенс. Проте в практиці Європейського Суду з прав людини немає жодного прецеденту, коли б Суд не став застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод через те, що цьому перешкоджає національне законодавство, включно з конституцією відповідної країни. Тому слід звернутись до положень про захист права власності, що включені до названої Конвенції, та до тлумачення цих положень Європейським Судом.

Слід враховувати думку Європейського Суду про те, що ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод формулює три правила: у першому реченні першого абзацу («кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном») формулюється правило, яке Суд назвав проголошенням принципу поваги права власності; у другому реченні абзацу першого («ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права») і абзаці другому («проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів») формулюються ще два правила. На думку Суду, друге і третє правила стосуються окремих випадків посягань на право власності, отже, вони повинні тлумачитись у світлі принципу, закріпленого у першому реченні. Звідси появляється ідея компромісу між окремими правилами і принципом[537]. А із цієї ідеї виводиться думка про співрозмірність між інтересами суспільства і необхідністю захисту прав людини[538]. Треба було б обговорити можливість застосування такого способу тлумачення у науковій дискусії. Це — не просто врахування контексту, зв’язку контекстом правила першого речення абзацу першого ст. 1 Протоколу з правилами другого речення абзацу першого і абзацу другого цієї статті. Це — дещо інше, що не повністю відповідає вимогам логіки.

Проте сама ідея «справедливої рівноваги» між інтересами суспільства і необхідністю захисту прав людини є не тільки плідною, а й такою, що відповідає «духу» Конвенції, якщо під «духом» розуміти принцип верховенства права, який закріплений у преамбулі Конвенції і має враховуватись при тлумаченні всіх положень Конвенції. Треба було б тільки не шукати ідею справедливої рівноваги усередині змісту ст. 1 Протоколу, а прямо визнати, що ця ідея привноситься до цієї статті із преамбули Конвенції. А оскільки принцип верховенства права превалює над усім змістом Конвенції, то і ст. 1 Протоколу підпорядкована цьому принципу, корегується при тлумаченні з урахуванням того, що «Конвенція забезпечує справедливу рівновагу між захистом загального інтересу суспільства і дотриманням прав людини, надаючи особливу цінність цим останнім»[539].

3. Тлумачення ст. 41 Конституції з урахуванням частини першої ст. 8 Конституції і ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з урахуванням принципу верховенства права виявилось непосильною задачею для низки державних органів, у тому числі судів, у справі, про яку мова буде йти дещо нижче, хоч ця задача була досить простою. Останнє підтверджується тим, що Уряд України, заперечуючи проти заяви власника конфіскованого державними органами України морського пасажирського судна, що належало грецькій компанії, в Європейському Суді, ні словом не підтвердив правомірність конфіскації, а тільки посилався на формальні порушення, яких начебто припустився заявник і які повинні бути підставою для відмови у задоволенні заяви. Суть справи полягала в наступному.

Суднобудівне підприємство України як підрядник уклало договір на ремонт морського пасажирського судна з грецькою компанією. Судно було ввезено на митну територію України на максимальний строк, який допускав чинний на той час (2002 рік) Митний кодекс, тривалістю один рік. Митну декларацію оформив і підписав заступник директора суднобудівного заводу. Ремонт судна у зазначений строк закінчений не був, вимоги Митного кодексу були порушені. Митниця склала протокол про порушення митних правил заступником директора суднобудівного заводу. Суд, що розглядав справу, застосував до порушника митних правил — заступника директора заводу, адміністративне стягнення. Предмет правопорушення було конфісковано постановою суду у справі про адміністративне правопорушення, у якій власник судна участі не брав. Це був 2003 рік — сім років після прийняття Конституції України, яка не тільки проголосила, а і юридично закріпила принцип верховенства права, майже п’ять років після набуття чинності для України Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і дванадцять років після проголошення незалежності України.

Постанови судів в адміністративних справах на той час не оскаржувались ні в апеляційному, ні в касаційному порядку. Тоді було так. Та власник судна і не був учасником судового процесу, щоб отримати право на оскарження. Позапроцесуальні звернення до голови апеляційного суду, а потім — до Верховного Суду були безрезультатними, на них не були дані навіть відповіді. У Верховному Суді на той час судді вели прийом. Тож представник грецької компанії почув слова співчуття від дуже ввічливої жінки-судді Верховного Суду.