Розділ «Глава XV Верховенство права»

Особливо гостро постало питання про можливість випливання обов'язків суду із формулювань, що надають суду певні права, при застосуванні ч. 2 ст. 213 ЦК («на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину»). Судова практика зупинилась на тому, що постановити рішення про тлумачення правочину суд може, але він не зобов’язаний це робити. І це право, як визнає Вищий господарський суд в одній із своїх постанов, реалізується в позовному провадженні під час розгляду справи про порушення права, допущене при виконанні господарського договору (постанова Вищого господарського суду України від 28 вересня 2005 у справі № 973). Видається, що не відповідає ч. 2 ст. 213 ЦК заперечення факту випливання із цієї частини відповідного обов’язку суду, уже не говорячи про необґрунтованість заперечення наявності в таких випадках спору. Якби не було спору, сторона правочину не зверталась би з позовом, а ч. 1 ст. 15 ЦК надає кожній особі право на захист не тільки порушеного, а і такого права, що оспорюється або не визнається.

Отже, є підстави для загального висновку про те, що із положень актів законодавства, в яких прямо закріплюються права суб’єктів владних повноважень, прямо випливають обов’язки цих же суб’єктів вирішувати питання згідно з принципом верховенства права чи іншими більш конкретними положеннями, що визначають засади дій суб’єктів владних повноважень. Якщо йдеться про суб’єктів, які можуть бути учасниками адміністративного процесу, то такі засади логічно закріплюються в ч. 3 ст. 2 КАС і виявляються за допомогою висновків від наступного правового явища до попереднього. Ці засади можуть випливати також із завдань чи функцій, які ставляться перед державними органами чи виконуються ними.

§ 109. Загальна характеристика змісту принципу верховенства права

Зміст принципу верховенства права є широким і включає до себе цілу низку засад. Кожна із цих засад є принципом за своєю сутністю, тобто вміщує в собі не тільки правову норму, а й декларацію конституцієдавця, що нормативно закріпив принцип верховенства права, про його соціальні та політичні та інші наміри. Тому застосування принципу верховенства права кожного разу потребує аргументації, наведення мотивів, з яких суд дійшов висновку про те, що у відповідній частині принцип верховенства права повинен розглядатись стосовно відносин, що є предметом судового розгляду, як нормативний регулятор, а не як декларація.

Слід також враховувати, що межа між правовою нормою і декларацією у змісті принципу верховенства права та його складових змінюється на користь правової норми в міру змін, що відбуваються у суспільних відносинах.

1. Принцип верховенства права увійшов до змісту Конституції України, низки міжнародно-правових актів (договорів). Поняттям верховенства права широко оперують Європейський Суд з прав людини, Комітет Міністрів Ради Європи, інші міжнародні організації. За історичними масштабами зовсім недавно — у 1959 році на Другому Міжнародному конгресі юристів зазначалося, що поняття верховенства права є досить відомим правникам різних правових систем, але водночас воно сприймається як «фраза з невизначеним змістом»[493]. Первинна недостатня визначеність цього поняття доповнювалась проблемами перекладу англомовного словосполучення «rule of law», що тепер має розумітись як «верховенство права», на інші мови. Як свідчить С. П. Головатий, на Чикагському колоквіумі, де йшов пошук спільної точки зору «західних юристів» на основоположні риси правових система західних країн, став проблемою навіть точний переклад цієї фрази на французьку та німецьку мови[494].

Нема чого говорити про переклад фрази «rule of law» на українську та російську мови. Ця фраза в преамбулі Загальної декларації прав людини в офіційному перекладі на українську мову записана як «сила закону», а на російську — як «власть закона». У такий спосіб взагалі перекриваються шляхи до пошуків змісту правового феномену, про який йдеться. Очевидно, такий переклад є не тільки наслідком лінгвістичних проблем, а й обумовлений політичними і ідеологічними чинниками. «Сила закону» чи «влада закону» для радянського чи пострадянського суспільства є не тільки більш зрозумілими, а й більш прийнятними поняттями. Вплив радянської традиції чітко позначається і на позиціях науковців. Це дало С. П. Головатому підстави критично оцінити спеціалізовані українські публікації, в яких поняття верховенства права підмінюється поняттям верховенства закону[495]. Врешті-решт, соціалістичне розуміння верховенства права як верховенства закону подекуди стало перемагати. Тому С. П. Головатий звертає увагу на те, що «в опублікованих українською мовою (за сприяння Представництва Європейської Комісії в Україні) витягах із Спільної доповіді про виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом (березень 2003 р.) так само помилково (в п. 16) зазначається, що «Україна поступово розвиває демократичні принципи, права людини і верховенство закону»[496]. А в перекладі Спільної стратегії Європейської Ради щодо України, здійсненому Представництвом Європейської комісії в Україні, слова «верховенство права» подані як «влада закону», а фраза «створити в Україні сталу, відкриту і плюралістичну демократію, керовану верховенством права», — як «виникнення в Україні стабільної, відкритої, плюралістичної та правової демократії»[497].

Крім того, слід враховувати, що, як зазначала Міжнародна комісія юристів, принцип верховенства права перебуває у процесі розвитку і розширення, що диктує необхідність належної уваги до динамічних аспектів верховенства права[498]. Пошук змісту принципу верховенства права міжнародна спільнота шукає і на цей час[499].

Викладене означає, що пошук змісту верховенства права слід вести в творчості мислителів минулого, починаючи із Стародавньої Греції, в політичній і законодавчій практиці, починаючи з документа, який у нас прийнято позначати як Велику хартію вольностей, в міжнародно-правових актах, перш за все в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Статуті Ради Європи, діяльності європейських інституцій, в особливості Парламентської Асамблеї Ради Європи, Комітету Міністрів Ради Європи, Європейського Суду з прав людини, Європейського союзу, діяльності неурядових організацій, зокрема Міжнародної комісії юристів. Узагальнене викладення цього світового історичного досвіду міститься в фундаментальній роботі С. П. Головатого «Верховенство права»[500].

2. Оскільки чинні законодавчі акти лише фрагментарно розкривають зміст принципу верховенства права та не встановлюють його юридичне значення, слід звернутись до практики Конституційного Суду України. Конституційний Суд звертався до питання про зміст принципу верховенства права при вирішенні справи про призначення більш м’якого покарання[501]. При вирішенні іншої справи Конституційний Суд посилався на це своє тлумачення принципу верховенства права, підтвердивши цим самим значення наданого раніше тлумачення змісту принципу верховенства права[502].

Ось як визначається зміст принципу верховенства права Конституційним Судом у п. 4.1 рішення у справі про призначення судом більш м’якого покарання: «Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.

Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права — є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

Сформульована Конституційним Судом правова позиція потребує ретельного аналізу, дискусії в професійному середовищі. Воно не повинне сприйматись як догма уже хоч би тому, що ідея верховенства права значною мірою є новою для вітчизняної правової думки, що цю ідею треба добре осмислити, а не просто вивчити.

Конституційний Суд у цитованому рішенні правильно підійшов до аналізу принципу верховенства права від прав людини. У цитованому пункті рішення перед наведеною вище цитатою зазначається на таке: «Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України). Відповідно до Основного Закону України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21); кожен має право на повагу до його гідності (частина перша статті 28); права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55); однією з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (пункт 2 частини третьої статті 129)»[503].

Але це положення в рішенні Конституційного Суду виведене за межі принципу верховенства права. У такий спосіб подальше розкриття змісту принципу верховенства права втрачає предмет. Йдеться про панування права, але не зазначено, що ж воно собою являє. Йдеться про втілення в правотворчу і правозастосовну практику права, але знову не зазначається на те, що ж конкретно треба втілювати в цю практику. Йдеться про те, що закони мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Але ж прямо не зазначається на те, що якраз принцип верховенства права вимагає втілення в законотворчу практику цих цінностей. Та і в будь-якому випадку тут зазначається лише на певні фрагменти принципу верховенства права. Положення про те, що верховенство права вимагає включення до змісту права не тільки законодавства, а й інших регуляторів потребує істотного уточнення. Викликають запитання в зв’язку з тим, що відповідність покарання вчиненому злочину визначається в рішенні, про яке йдеться, «окремим проявом справедливості» (із цитованого уривка із рішення Конституційного Суду можна зробити висновок про те, що справедливість входить до змісту принципу верховенства права). Далі стверджується, що «адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави» та із суті конституційних прав і свобод людини, а не із принципу верховенства права.

Отже, Конституційний Суд почав мотивування свого рішення з посилання на те, що Україна є правовою державою, продовжив аналізом принципу верховенства права, а цей аналіз закінчив плавним поверненням до принципу правової держави. Викладене свідчить про те, що Конституційний Суд досить непослідовно витлумачив зміст принципу верховенства права.

Оскільки тлумачення принципу верховенства права в мотивувальній частині виявилось невдалим, резолютивна частина судового рішення також викликає зауваження. Конституційний Суд визнав, що ст. 69 КК є неконституційною в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, оскільки ст. 69 КК у цій частині не відповідає принципу справедливості. Слід погодитись з доводами судді Конституційного Суду В. І. Іващенка, які він виклав у окремій думці, про те, що «призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, звільнення від кримінальної відповідальності, дострокове звільнення, амністія та інші подібні заходи є не проявами справедливості, а односторонніми актами гуманізму з боку держави до конкретних осіб, які вчинили правопорушення».

Конституційний Суд визнає необхідність того, щоб покарання відповідало тяжкості злочину. Але в міру збільшення тяжкості злочину така відповідність (адекватність) не може бути забезпечена в суспільстві, що орієнтоване на ідею гуманізму. Р. ф. Ієрінг писав, що «кримінальне право, можливо, надає незрівнянно більше благодіяння злочинцю, ніж потерпілому від злочину»[504]. Таке суспільство іде на односторонні акти гуманізму, що проявилось у відмові від смертної кари як виду кримінального покарання, в обмеженні максимальних строків позбавлення волі. Встановивши, наприклад, максимальний строк позбавлення волі за злочини проти власності, якщо сума, в яку оцінюється предмет злочину, в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, законодавець не встановлює більш жорсткого покарання, якщо таке перевищення складає шість чи шістдесят тисяч разів. Тут немає пропорційності, а отже, — немає і справедливості, а є акти гуманізму, продиктовані тим, що тяжкість злочину інколи є настільки великою, що відповідне (адекватне) покарання буде для правопорушника занадто тяжким, занадто обтяжливим для правосвідомості більшості населення, а тому схиляє суспільство до акту гуманізму. Такі акти гуманізму застосовуються до осіб, кількість яких є незначною порівняно з кількістю осіб, що скоюють злочини невеликої тяжкості. Вони не мають масового характеру. Навпаки, злочини невеликої тяжкості є поширеними. Покарання за такі злочини не є жорсткими.