Розділ «Глава V Логічне тлумачення положень нормативно-правових актів»

§ 30. Правові норми, текстуально закріплені і текстуально не закріплені (закріплені логічно) в актах законодавства

Переважну частину нормативного змісту актів законодавства складають не ті норми, які закріплені в них текстуально (прямо або непрямо), а норми, які закріплені в актах законодавства лише логічно. Такі правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, від протилежного. Текстуально не закріплені правові норми випливають також із контексту відповідних нормативних положень.

1. Проблема поділу правових норм на текстуально закріплені і текстуально не закріплені (закріплені лише логічно) в актах законодавства, подальшого поділу цих двох родів правових норм на види та виявлення особливостей кожного із цих видів правових норм є центральною проблемою теорії тлумачення нормативно-правових актів. Проте цей поділ правових норм послідовно здійснений тільки у дисертації В. М. Коваля[113]. По суті сьогодні з правовими нормами, текстуально не закріпленими в актах законодавства, не вміє працювати практично ніхто.

Нове знання, яке здобуте авторами цього видання і яке ґрунтується на класифікації правових норм за критерієм способів їх закріплення в актах законодавства і виявлення їх при тлумаченні, з розумінням і доброзичливо сприймається у суддівському середовищі. Лише одного разу суддя апеляційного суду не зрозумів, для чого йому читають лекцію «про ази юриспруденції, коли він вирішує найскладніші справи». У відповідь він почув, що дійсно його, як і його колег, образно можна порівняти із столяром, що виготовляє столи виключно за допомогою однієї сокири. Але ж столи краще виготовляти за допомогою не тільки сокири, а й багатьох інших інструментів і обладнання. Це може звучати дещо образливо. Тому зауважимо, що знань та навичок роботи з відповідними інструментами судді не отримують в університетах, оскільки і в науці відповідні знання відсутні, а науковці розмову на цю тему в кращому випадку відхиляють (якщо і взагалі не заперечують значення таких інструментів).

2. Ставлення науки до проблеми виявлення при тлумаченні правових норм, що лише логічно закріплені в нормативно-правових актах, просто дивує. З одного боку, у філософії права помічено, що «інтерпретація у її герменевтичному розумінні можлива лише щодо текстів, яким властива змістова подвійність: певна система значень артикульована у них (текстах) первісно й з огляду на це — очевидна, проте за цією очевидністю приховується вторинна система значень, для якої перша є формою репрезентації»[114]. З іншого боку, дослідження згаданої у цій цитаті вторинної системи значень не опустилось від філософського рівня до рівня теорії права, а тим більше, — до галузевих юридичних досліджень. Ті наукові результати, які отримав Є. В. Васьковський при дослідженні вторинної системи значень положень актів законодавства на рубежі XIX та XX століть, не були розвинуті. Non progredi est regredi. І ось уже в науці з’являються думки про те, що використання при тлумаченні актів законодавства висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного і навпаки, ступеню є перевертаннями, що спотворюють зміст відповідних нормативних положень.

Тому уже тут на конкретному прикладі покажемо можливості використання методологічного інструментарію з метою виявлення правових норм, які текстуально в актах законодавства не закріплені, але вмішуються в них логічно, і вирішення правових колізій між такими та іншими правовими нормами.

Відповідно до п. 1 частини першої ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються «права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина». Це конституційне положення опрацьоване не найкраще, бо навіть надає діяльності держави спрямованості, що певною мірою є протилежною тій, яка закріплена у ст. 3 Конституції: права і свободи людини і громадянина встановлюються виключно законами, а обов’язки громадянина встановлюються виключно законами тільки основні. Отже, обов’язки громадянина, що не належать до категорії основних, можуть встановлюватись і підзаконними актами. Крім того, наведене конституційне положення виключає встановлення прав та обов’язків людини і громадянина Конституцією. У зв’язку з цим С. В. Шевчук пише, що «саме на такому підході, керуючись принципом парламентського суверенітету, наполягають народні депутати України. Так, у юридичному документі «Засади державної політики України в галузі прав людини» ... підкреслюється «визнання верховенства права, за яким проголошення і реалізація прав і основних свобод людини і громадянина засновані лише на законі»[115].

Ще одна проблема пов’язана з тим, що в ст. 58 Конституції йдеться про порядок доведення до відома населення не тільки законів, а й інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, у той час як відповідно до ст. 92 Конституції права людини і громадянина визначаються виключно законами.

Тут міститься цілий клубок колізій, вирішення яких без використання належного методологічного інструментарію перетворює правотлумачну діяльність у діяльність сільського товарознавця, який єдино за допомогою органів почуття (органоліптично) визначає якість товарів, отриманих від постачальників. Використання методологічного інструментарію має бути наступним і дає такі результати.

За допомогою висновку ступеню із п. 1 частини першої ст. 92 Конституції виявляється правова норма, згідно якої, якщо права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються законами, то Конституцією вони можуть визначатись тим більше. У такий спосіб усувається суперечність між п. 1 частини першої ст. 92 Конституції і численними положеннями Конституції України, якими встановлюються права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а претензії народних депутатів на парламентський суверенітет виявляються такими, що суперечать Конституції.

Із ст. 58 Конституції, що визначає порядок доведення до відома населення не тільки законів, а й інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, за допомогою висновку від наступного правового явища (оприлюднення нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян) до попереднього виявляється правова норма, яка логічно закріплена в цьому положенні і згідно якої такі нормативно-правові акти, що не є законами, але визначають права і обов’язки громадян, можуть бути.

Із п. 1 частини першої ст. 92 Конституції України за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої іншими нормативно-правовими актами, ніж закони, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначатись не можуть. Ця правова норма виявлена за допомогою висновку від протилежного із нормативного положення, що містить слово виключно. Відтак вона здатна до конкуренції тією ж мірою, що і текстуально закріплені правові норми. Таку ж здатність до конкуренції мають і правові норми, що виявляються за допомогою висновків від наступного правового явища до попереднього і навпаки. Це стосується і правової норми, що логічно закріплена в ст. 58 Конституції. Отже, у даному випадку існує колізія між двома правовими нормами, що мають однакову юридичну силу; (що виключає застосування правила про порядок вирішення ієрархічних колізій у законодавстві), однакову сферу дії (що виключає застосування для вирішення колізії правила про перевагу спеціальної правової норми), однакову здатність конкурувати при правозастосуванні. Диспозиції правових норм, про які йдеться, є несумісними. Логічних засобів вирішення таких колізій не існує. Вони повинні вирішуватись за допомогою принципу верховенства права, зокрема ст. 3 Конституції, що визначає спрямованість діяльності держави. Отже, права і свободи людини і громадянина, обов’язки громадянина можуть визначатись і законами, і підзаконними актами. Автори цього видання запрошують тих науковців, які заперечують конструктивність використання методологічних засобів при тлумаченні нормативно-правових актів, до дискусії про засоби вирішення колізій між конституційними положеннями, які вище згадувались.

§ 31. Виявлення логічно закріплених правових норм, що випливають із контексту

За допомогою логічного тлумачення положень актів законодавства виявляються текстуально не закріплені в них правові норми (ті норми, які випливають із контексту і заперечення яких порушує логіку відповідних законодавчих положень). У судовій практиці при цьому посилаються на «смисл» або на «зміст» відповідних нормативних положень. Але посилання на «смисл» чи на «зміст» набуло невиправдано широких масштабів, що виключає можливість використання цих слів для позначення операцій з нормативним текстом, про які йдеться.

1. Приклад логічного розвитку юридичного тексту, що тлумачиться, виявлення текстуально не закріпленого, але закріпленого логічно у юридичному документі змісту, ми находимо в практиці архаїчного Риму. Римлянин склав заповіта, в якому написав: якщо після моєї смерті народиться син, то він має отримати дві третини спадкового майна, а решту має успадкувати дружина; якщо ж народиться дочка, то вона має отримати одну третину спадкового майна, а решту — дружина. До Ювенція Цельза (друга половина І — перша половина II століття н. е.) такі заповіти вважались недійсними. Ю. Цельз дійшов висновку, що такий заповіт має вважатись дійсним, а спадкове майно підлягає поділу на сім часток, одна із яких повинна спадкуватись дочкою, дві — дружиною, а чотири — сином[116]. Це — дійсно, словами Ф. К. ф. Савіньї, великий зразок минулого, бо така інтерпретація заповіту відповідала логіці, яка закладена в ньому і відповідно до якої дочка (якщо вона народиться) мала отримати в порядку спадкування певну частку спадкового майна; дружина мала отримати удвічі більше, тобто дві частки, а син (якщо він народиться) — удвічі більше, ніж дружина, тобто чотири частки. Усього — сім часток, на які треба було розділити спадкове майно, щоб розподілити його відповідно до волі заповідача, що логічно вміщувалась у заповіті, хоч текстуально в ньому і не була виражена.

Такого заповіту можна скласти і сьогодні. Якщо події будуть розвиватись так, як у наведеному випадку, тлумачити заповіт треба буде так же, як і в цьому випадку. Це — логічний розвиток положення правового акта, який (розвиток) здійснюється шляхом врахування контексту.

2. Логічного розвитку шляхом врахування контексту потребують положення Цивільного кодексу про віндикаційний позов. В епоху видання Законів XII таблиць, коли сторона пред’являла позов про витребування рухомої речі, річ повинна була знаходитись в місці вирішення спору, а сторони здійснювали певні формальні дії щодо речі. За таких умов виключалась сама постановка питання про можливість витребування речей, визначених родовими ознаками. Зараз таких формальностей, як в архаїчному Римі, цивільне законодавство України не передбачає. Але ж і не встановлюється, що пред’явлення віндикаційного позову можливе тільки щодо речей, визначених родовими ознаками. Навпаки, встановлюється, що власник має право на витребування майна, яке в ч. 1 ст. 190 ЦК визначається досить широко («майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки»). Передбачається також можливість витребування грошей: у ст. 389 ЦК («гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача») логічно закріплена правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої у недобросовісного набувача (володільця) гроші можуть бути витребувані. При цьому ніяких застережень у ст. 389 ЦК не робиться, що дає підставу для висновку про те, що будь-які гроші можуть бути витребувані у недобросовісного набувача (володільця). Це відповідає тексту ст. 388, 389 ЦК. Якщо гроші можуть бути витребувані із чужого незаконного володіння, то за аналогією це правило слід поширити і на інше майно, визначене родовими ознаками.

Але із контексту ст. 388 ЦК випливає, що це законодавче положення допускає витребування тільки речей, що визначені індивідуальними ознаками. Правда, це потребує деякого уточнення визначення речей, визначених індивідуальними ознаками, як речей незамінних (ч. 1 ст. 184 ЦК). Усі речі, які можна індивідуалізувати, є речами, визначеними індивідуальними ознаками, хоч би єдиною ознакою, за якою їх можна індивідуалізувати, були, наприклад, вибиті на них індивідуальні номери, які речі індивідуалізують, а на їх споживчі якості не впливають. Таке корегування змісту понять, визначених у законі, є цілком припустимою логічною операцією, оскільки контекст має перевагу перед текстом. Отже, із контексту ст. 387, 388 ЦК випливає, що майно, позов про витребування якого пред’явлено, повинне бути індивідуалізоване. Власнику дається право витребувати «своє» майно. Оскільки «кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень...» (ч. 1 ст. 60 ЦПК), власник повинен доказати, що він витребовує «своє» майно. Якщо ж він не надасть доказів того, що витребуване майно для нього є «своїм», тобто не індивідуалізує це майно, не вкаже на ознаки, які виокремлюють його із роду, до якого воно належить, суд не зможе задовольнити позов про витребування майна. Із ст. 388 ЦК також випливає, що тут йдеться про майно, яке індивідуалізоване в судовому процесі.

Повертаючись до ст. 389 ЦК слід звернути увагу на те, що можливість витребування грошей із чужого незаконного володіння, передбачена цією статтею, контекстом ст. 387-389 ЦК обмежується до можливості витребування грошових знаків, які власник зуміє індивідуалізувати шляхом вказівки на номери грошових знаків чи за допомогою інших доказів. Проте слід враховувати, що відповідно до спеціальної правової норми, яка прямо випливає із ч. 2 ст. 1062 ЦК, особа, кошти якої помилково зараховані на рахунок іншої особи-вкладника в банку, має право пред’явити якраз позов про витребування цих коштів відповідно до ст. 388 ЦК. Підстав для того, щоб не застосовувати цю правову норму, немає.