Розділ «Глава XV Верховенство права»

Тому виникає протиріччя між найвищою юридичною силою принципу верховенства права і неможливістю підміни ним величезної кількості більш конкретних конституційних і законодавчих положень. Це протиріччя необхідно вирішити. Його вирішення полягає в особливостях застосування принципу верховенства права.

Оскільки рівень формальної визначеності основних засад, що складають зміст принципу верховенства прав, є недостатнім, за наявності суперечності між цим принципом і більш конкретними положеннями законодавства перевагу при правозастосуванні слід надавати цим більш конкретним положенням. І тільки у тих випадках, коли ця суперечність є очевидною і грубою, тоді суд, належне вмотивувавши обумовлену цим неможливість застосування більш конкретних нормативних положень, повинен прийняти рішення на підставі принципу верховенства права. Такий підхід дає можливість послідовного застосування величезного нормативного масиву, який створений конституцієдавцем і державою та на якому тримається правопорядок, і в той же час ставить цей масив під контроль принципу верховенства права, не допускаючи підміни конституційного, законодавчого і підзаконного регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права.

Потреба у застосуванні принципу верховенства права усупереч конкретним правовим нормам, які йому суперечать, виникає досить часто. Інша справа, що і сьогодні, коли зійшло 16 років з дня конституційного закріплення принципу верховенства права, суди виявляються неготовими відкрито визнати, що вони у відповідних випадках відступають від конкретних правових норм і керуються при прийнятті рішення принципом верховенства права. Тобто повторюється практика юристів стародавнього Риму, які формально посилались на застарівші закони XII таблиць, а реально вирішували справи так, як цього вимагали суспільні відносини і суспільна мораль. Але у юристів стародавнього Риму не було такого засобу, як законодавчо закріплений принцип верховенства права. Тому вони змушені були практично відступати від букви закону, не визнаючи цього відкрито, вдаючись до нещирого мотивування судових рішень[469].

Принцип верховенства права дає суду можливість в усіх випадках наявності очевидної і грубої невідповідності конкретних нормативних положень принципу верховенства права виносити рішення, що відповідають законодавству (ніякого contra legem!), і одночасно відповідають совісті судді.

При застосуванні принципу верховенства права у випадках, про які йдеться, буває досить важко провести межу між тими випадками, коли є наявною очевидна і груба суперечність конкретного законодавчого положення принципу верховенства права, і випадками, коли такої суперечності немає. Покажемо це на прикладі із судової практики.

Судова палата у господарських справах Верховного суду України свого часу опрацювала правову позицію, згідно з якою у випадках, коли постанова Вищого господарського суду підлягає скасуванню, але рішення суду першої інстанції чи постанова апеляційного суду відповідає закону, скасовується постанова Вищого господарського суду (а у відповідних випадках — і постанова апеляційного господарського суду) і залишається в силі рішення суду першої інстанції та (або) постанова апеляційного суду. Ця правова позиція не відповідала ст. 11118 ГПК (в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом «Про судоустрій і статус суддів»), відповідно до якої Верховний Суд мав тільки три повноваження при здійсненні касаційного провадження у господарських справах: 1) залишити постанову чи ухвалу Вищого господарського суду без змін; 2) скасувати постанову Вищого господарського суду і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції (або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду); 3) скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі.

Відступлення від букви закону Судова палата мотивувала тим, що було б неправильним одночасно із скасуванням постанови Вищого господарського суду, що не відповідає закону, скасовувати законне рішення суду першої інстанції чи законну постанову суду апеляційної інстанції. Це можна було б визнати цілком правильним відступленням від букви закону на користь принципу верховенства права: дійсно, було б нерозумним передавати справу на новий розгляд, коли суд першої інстанції чи суди першої і апеляційної інстанцій повністю з’ясували обставини справи і правильно застосували відповідні правові норми, бо є тільки потреба у виправленні правозастосовної помилки, якої припустився Вищий господарський суд.

Проте сторони у справах, яких влаштовували постанови Вищого господарського суду, скасовані Верховним Судом, стали звертатись до Європейського суду з прав людини. Вони посилались на те, що Судова палата у господарських справах Верховного Суду виходила кожного разу за межі повноважень, наданих їй ст. 11118 ГПК, а тому не може вважатись «судом, встановленим законом». Оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод надає кожному право на розгляд його справи «судом, встановленим законом», заявники вважали, що мали місце порушення п. 1 ст. 6 названої Конвенції. Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що в зазначених випадках такі порушення дійсно мали місце. При цьому Суд в рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив: «... Згідно зі статтею 11118 Господарського процесуального кодексу Верховний Суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі... Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені Господарським процесуальним кодексом... Суд також зазначає, що не було іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному Суду ухвалювати такого роду рішення. І, нарешті, Суд вважає, що загальні положення Конституції України, на які посилався Уряд ... не могли слугувати достатньо правильною підставою для такої специфічної компетенції, яка не надавалась відповідним законодавством... Суд повторює, що у деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначено законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі і вірогідні підстави для такого відступу від застосування своїх визначених повноважень... Проте у даній справі Верховний Суд не надав жодних аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення Господарського процесуального кодексу і ухвалення такого роду рішень, що стало ... звичайною практикою Верховного Суду»[470].

Наведемо ще один аргумент, що був використаний Європейським Судом з прав людини у тій же справі: «... Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й передбачає дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії»... Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з ... питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів...». На цю ж аргументацію Європейський Суд з прав людини послався і в рішенні у справі «Верітас проти України», що розглядалася пізніше[471].

Складається враження, що Європейський Суд з прав людини міг би прийняти і протилежні рішення у наведених справах, якби Судова палата у господарських справах Верховного Суду чітко послалась на принцип верховенства права та вказала на відсутність будь-якої розумної мети для передання таких справ на новий розгляд до суду першої інстанції. Проте посилання на принцип верховенства права Судова палата не зробила. Про можливість вирішення названих справ у протилежним спосіб свідчить та обставина, що троє із семи суддів, що входили до складу палати, яка розглядала справу «Сокуренко і Стригун проти України», у тому числі головуючий, написали окремі думки щодо рішення, про яке тут йдеться. У той же час у випадках, що тут розглядаються, чітко помітно, що суди, «встановлені законом», були, а Судова палата у господарських справах Верховного Суду перебрала на себе їх повноваження. Але ж є такі випадки, коли суду, «встановленого законом», і зовсім немає. Тоді повноваження суду можуть випливати із принципу верховенства права, оскільки право людини не може залишитись не захищеним з огляду на відсутність суду, «встановленого законом». Про один із таких випадків йшлося в одній із попередніх глав цього видання.

Наведений приклад показує, що межа, за якою усупереч конкретним правовим нормам може застосовуватись принцип верховенства права, є нечіткою. Проте, на нашу думку, у наведеному випадку вона була помітною, бо жодної розумної мети у переданні справи до суду першої інстанції не було, а строк розгляду справи у судах наближався до межі, за якою він втрачав ознаки розумного (позивач звернувся з позовом у лютому 2002 р., а Верховний Суд прийняв постанову 25 травня 2005 р., тобто провадження у судах тривало два роки і три місяці).

§ 108. Пряме застосування принципу верховенства права

Принцип верховенства права підлягає застосуванню також у тих випадках, коли суспільні відносини у відповідній частині не врегульовані, у тому числі шляхом аналогії права і закону, коли при формулюванні нормативних положень правотворчі органи використовують оцінні поняття, коли суд реалізує надані йому законом дискреційні повноваження, коли зміст положення нормативно-правового акта не вдалось з’ясувати після його текстуального, логічного, системного, телеологічного і історичного тлумачення.

1. Принцип верховенства права чи основні засади, що входять до його змісту, застосовуються прямо у разі неврегульованості відповідних відносин з боку законодавства і відсутності закону (у сфері дії цивільного права — акта законодавства) чи принципу, який може бути застосований до даних відносин у порядку аналогії закону чи права. Щоб можна було краще уявити правове явище, про яке йдеться, покажемо його на наступних прикладах.

За принципом верховенства права, більш конкретно — відповідно до засад справедливості та розумності мають вирішуватись питання, що стосуються капіталізації платежів на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю годувальника, у разі ліквідації юридичної особи. Відповідна постанова Кабінету Міністрів[472] стосується тільки банкрутства підприємства-боржника. Тож на інші випадки ліквідації юридичних осіб названа постанова поширюється за аналогією. Але і в такий спосіб ситуація правової невизначеності не долається, оскільки в названій постанові немає достатніх правил, які б встановлювали порядок визначення суми, що підлягає капіталізації, крім переліку видів відшкодування, які при цьому мають враховуватись, та періоду, впродовж якого розрахунково мають здійснюватись платежі (цей період визначений у згаданій вище постанові словами «на період, що визначається як різниця між середньою тривалістю життя для чоловіків і жінок у країні та їх віком на момент здійснення капіталізації»). Виходячи із засад справедливості та розумності, розмір суми, що підлягає капіталізації, має розраховуватись також з урахуванням відсотків, яку будуть нараховані за період, коли кошти будуть зберігатись на рахунку в банку, тенденції до зниження відсоткової ставки, індексації розміру відшкодування. Впродовж періоду, визначеного відповідно до наведеного правила, капіталізована суми разом з відсотками має бути витрачена.

У зв’язку з переходом до визначення норми робочого часу в розрахунку на тиждень та наступним скороченням тривалості робочого тижня до 40 годин, не були встановлені правила розрахунку робочого часу на обліковий період при підсумованому обліку робочого часу, яким найчастіше є один місяць. Але потреба у врегулюванні відповідних відносин існує. За відсутності такого врегулювання до таких відносин слід застосовувати принципи справедливості і розумності. І розуму сторін трудових правовідносин, і їх моральним почуттям буде відповідати таке визначення норми робочого часу, при якому тривалість робочого часу працівників, що працюють за режимом підсумованого обліку робочого часу, за обліковий період буде дорівнювати тривалості робочого часу працівників, що працюють за режимом п’ятиденного робочого тижня з двома вихідними днями. Отже, для визначення тривалості робочого часу за місяць при підсумованому обліку робочого часу кількість робочих днів у даному місяці, визначену із розрахунку п'ятиденного робочого тижня, двох вихідних днів (субота і неділя), помножити на 8 годин (іншу кількість годин, якщо робочий час є скороченим або неповним) та зменшити отриманий результат на кількість годин, яка дорівнює кількості днів у даному місяці, які безпосередньо передують святковим та неробочим дням.

Із застосуванням принципів справедливості та розумності має вирішуватись і питання про кількість днів, за яку виплачується компенсація за невикористані дні відпустки. Практика, що склалась впродовж десятиріч, передбачає визначення цієї кількості у цілих днях з відповідним округленням. Але зараз є всі технічні можливості визначити розмір компенсації з такою точністю, щоб округленню підлягала тільки остання копійка, що має бути виплачена на користь працівника.

Принцип верховенства права є надійним орієнтиром при заповненні прогалин у законодавстві. Тому необхідність у виведенні із законів текстуально не закріплених у них принципів практично зводиться до нуля (все ж про один із таких випадків йдеться в наступному).

2. Верховний Суд України рішенням від 3 грудня 2004 р. визнав дії Центральної виборчої комісії щодо встановлення результатів повторного голосування з виборів Президента України і складання протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 р. неправомірними та скасував постанови Центральної виборчої комісії, що стосувались результатів виборів та оприлюднення їх результатів[473]. Ці способи захисту права передбачені ч. 1 ст. 98 Закону «Про вибори Президента України». Надалі треба було вирішити питання про те, у який спосіб має бути за таких умов завершений виборчий процес. Ч. 1 ст. 98 названого Закону в зв'язку з цим приписує тільки поновити порушені виборчі права громадян, права та законні інтереси суб’єкта виборчого процесу, але не встановлює, у який же спосіб таке поновлення має бути здійснене.

Оскільки створились обставини, не передбачені Законом «Про вибори Президента України», Верховний Суд України з посиланням на ст. 8 Конституції (правда, без конкретизації того, що йдеться як раз про застосування принципу верховенства права) зобов’язав Центральну виборчу комісію призначити повторне голосування по виборах Президента України в строк, встановлений ст. 85 Закону «Про вибори Президента України», і зобов’язав обчислювати цей строк з 5 грудня 2004 р. Для прийняття рішення з цих питань не було будь-якої нормативної підстави, крім засади розумності, що входить до змісту принципу верховенства права, який закріплений у частині першій ст. 8 Конституції.