Розділ «Глава IX Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного»

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом».

«Стаття 143. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

г) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом».

Сфери дії цих правових норм частково співпадають, а в решті сфера дії кожної із цих правових норм виходить за межі сфери дії іншої. Співпадіння є в тій частині, в якій передбачається припинення права власності на земельну ділянку: ст. 140 ЗК текстуально закріплює правову норму; яка поширюється на відносини щодо припинення виключно права власності, а ст. 143 ЗК текстуально закріплює правову норму, яка поширюється на відносини щодо припинення будь-якого права на землю.

В частині припинення права користування сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 143 ЗК, виходить за межі сфери дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 140 ЗК. У цій частині сфера дії правової норми, що текстуально закріплена в ст. 143 ЗК, є ширшою, ніж сфера дії правової норми, що текстуально закріплена в ст. 140 ЗК.

З іншого боку, сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 143 ЗК, є вужчою, ніж сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 140 ЗК, оскільки сфера дії першої із названих правових норм охоплює собою тільки відносини щодо примусового припинення права на земельну ділянку, у той час як правова норма, що текстуально закріплена в ст. 140 ЗК, поширюється не тільки на відносини щодо примусового припинення права на земельну ділянку, а й на відносини щодо непримусового припинення права власності на земельну ділянку.

У науці колізія між ст. 140 ЗК і ст. 143 ЗК вирішується у такий спосіб: «Велику складність являє собою ситуація, коли дві норми, що знаходяться в колізії, є частково загальними та частково спеціальними одна по відношенню до іншої. Саме таким є співвідношення між ст. 140... та 143 ЗК України. Друга стаття з названих містить таку підставу для припинення прав на землю, як «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням» (п. «а»), перша — ні. Складність ситуація полягає у тому, що ст. 140 є спеціальною про відношенню до ст. 143 за видом права, що припиняється (право власності), а ст. 143 по відношенню до ст. 140 — за способом припинення права (примусовим). Лише за допомогою складного системного та цільового тлумачення можна прийти до висновку, що у ст. 143 ЗК України «вибірково об’єднані підстави, що перелічені у ст. 140 ЗК (підстави припинення права користування земельною ділянкою) та ст. 141 ЗК (підстави припинення права користування земельною ділянкою)», тобто «примусове припинення права власності на земельну ділянку може бути тільки у випадках, передбачених ст. 140 ЗК... Причому не всі представники правової доктрини поділяють такий висновок...»[243].

Судова практика приєднується до думки «одна стаття є спеціальною в одному відношенні, а друга — в іншому», хоч у такий спосіб проблема заганяється в тупик, а «складне системне і цільове тлумачення» підмінюється інтуїцією та посяганням суб’єкта правотлумачення на прерогативи законодавчої влади. Видається, що терміни «загальна» і «спеціальна» до статей законодавчих актів узагалі застосовуватись не можуть.

І взагалі використання цих термінів є доречним тільки тоді, коли є можливість застосування правила «lex spesialis derogat generali». Якщо ж такої можливості немає, а мається на увазі використати «складне системне і телеологічне тлумачення» з посяганням на прерогативи законодавчої влади, то не треба вести мову про загальну і спеціальну статтю.

Треба констатувати, що в даному випадку має місце колізія між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції яких є сумісними, бо кожна із таких правових норм не виключає застосування іншої.

У той же час слід визнати, що колізії між ст. 140 і 143 ЗК зводяться до колізії між правовими нормами, які текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях. У цих положеннях вміщуються не тільки текстуально закріплені правові норми, а й правові норми, закріплені лише логічно. Останні виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Відповідно до правової норми, яка логічно закріплена в ст. 140 ЗК і виявляться при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, з інших підстав, ніж передбачені цією статтею, право власності на земельну ділянку припинятись не може. Виявлення таких правових норм і їх врахування при правотлумаченні і правозастосуванні є неодмінною умовою раціонального опрацювання нормативних текстів і уникнення переходу до прийняття правозастосовних рішень на підставі інтуїтивних міркувань. Зазначена правова норма не може конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, яка текстуально закріплена в ст. 143 ЗК. Отже, припинення права власності на земельну ділянку з підстав, передбачених ст. 140 ЗК, не виключає припинення права власності на земельну ділянку з підстав, передбачених ст. 143 ЗК, а право власності на земельну ділянку може припинятись з підстав, передбачених не тільки ст. 140 ЗК, а й п. «а», «б» ст. 143 ЗК.

Із ст. 143 ЗК також можна зробити висновок від протилежного, відповідно до якого за умов, не передбачених цією статтею, примусове припинення права на земельну ділянку не допускається. Ця правова норма логічно закріплена в ст. 143 ЗК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому не може конкурувати при правозастосуванні з текстуально закріпленими правовими нормами. Якби ст. 143 ЗК не допускала повторів положень ст. 140 ЗК, то пункти «г», «д», «е» ст. 140 ЗК, що передбачають можливість примусового припинення права власності на земельні ділянки, все рівно застосовувались би усупереч правовій нормі, що логічно закріплена в ст. 143 ЗК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.