Розділ «Глава IX Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного»

11. Ч. 1 ст. 1050 ЦК встановлює: «Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу». Зауважимо, що проценти якраз і не належать позикодавцеві, оскільки у разі передання позичальникові речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається безпроцентним (ч. 2 ст. 1048 ЦК). Тому положення про належні в таких випадках позикодавцеві проценти відповідно до ст. 1048 ЦК отримує предмет правового регулювання тільки у випадках, воли в договорах позики речей, визначених родовими ознаками, передбачена сплата позичальником процентів на користь позикодавця. Що стосується видів відповідальності позичальника, то із спеціального правила ст. 1050 ЦК, яке тут розглядається, непрямо випливає і висновком a contrario при тлумаченні виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої позичальник не несе перед позикодавцем відповідальності у вигляді обов’язку відшкодувати збитки. І все ж позичальник таку відповідальність несе, бо правова норма, яка логічно закріплена у ч. 1 ст 1050 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, не може застосовуватись усупереч правовим нормам, текстуально закріпленим у ст. 22 і 623 ЦК. Крім того, слід враховувати, що принципіальна можливість стягнення збитків за порушення грошового зобов’язання підтверджується законодавцем у ст. 229 ГК, що спеціально присвячена вирішенню таких питань стосовно сфери дії Господарського кодексу.

12. Спеціальні правила про наслідки відмови продавця передати товар встановлені ст. 665 ЦК. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 665 ЦК у разі відмови продавця передати покупцеві річ, визначену індивідуальними ознаками, покупець має право вимагати передання йому цієї речі. Із цього законодавчого положення за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, відповідно до якої у випадках, коли договір купівлі-продажу укладено стосовно речей, визначених родовими ознаками, покупець не має права вимагати передання йому цих речей. Такий висновок підтверджується і ст. 620 ЦК, яка допускає витребування кредитором у боржника, зобов’язаного передати кредитору річ, лише речі, визначеної індивідуальними ознаками. Але правова норма, яка логічно закріплена у ч. 2 ст. 665 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовим нормам, які текстуально закріплені в ст. 525 ЦК («одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом») і ст. 526 ЦК («зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться»). Отже, у разі відмови продавця передати товар — речі, визначені родовими ознаками, — покупець має право пред’явити вимогу про передання йому цього товару.

Задоволення такої вимоги покупця не може ставитись під сумнів з огляду на невизначеність можливості виконання судового рішення, яким така вимога задоволена. По-перше, виконання такого рішення суду може бути забезпечене шляхом арешту майна боржника. По-друге, питання про можливість виконання рішення суду не повинне вирішуватись при прийнятті такого рішення. Якщо позивач просить суд про захист його права у певний спосіб, і встановлено факт порушення, а спосіб захисту права, обраний позивачем, відповідає передбаченим законам способам захисту права, суд не може відмовити у позові з огляду на проблематичність виконання судового рішення.

13. «Якщо позичкодавець не виконує обов’язку передати річ у користування, друга сторона має право вимагати розірвання договору позички та відшкодування завданих збитків» (ст. 830 ЦК). В одній із дисертацій без будь-яких застережень зазначається на те, що правило ст. 830 ЦК є спеціальним, що виключає пред’явлення вимоги про виконання в натурі обов’язку передати річ у користування відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 620 ЦК. Видається, однак, що питання про застосування положень названих статей має вирішуватись у протилежний спосіб. Із ст. 830 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої користувач своє право захищати в інший спосіб, ніж це передбачено цією статтею, не може. Але це правило не підлягає застосуванню всупереч правовим нормам, що текстуально закріплені в п. 5 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 620 ЦК. Тому користувач на захист свого права може пред’явити як вимоги, передбачені ст. 830 ЦК, так і вимогу про примушення до виконання в натурі обов’язку передати річ у безоплатне користування, як це передбачено п. 5 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 620 ЦК.

14. Ч. 2 ст. 997 ЦК («якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування в інших випадках, встановлених договором») встановлює підстави, за наявності яких у страховика та страхувальника виникає право на відмову від договору страхування. В абзаці першому ч. 3 тієї ж статті («страхувальник або страховик зобов’язаний повідомити другу сторону про свій намір відмовитися від договору страхування не пізніш як за тридцять днів до припинення договору, якщо інше не встановлено договором») встановлюється порядок реалізації сторонами договору страхування права на відмову від договору. В абзаці другому ч. 3 ст. 997 ЦК («страховик не має права відмовитися від договору особистого страхування без згоди на це страхувальника, який не допускає порушення договору, якщо інше не встановлено договором або законом») законодавець повертається (досить нелогічно) до права страховика на відмову від одного із видів договору страхування — договору особистого страхування. Відмова страховика від такого договору забороняється без згоди страхувальника, який не допускає порушення договору. Із цього законодавчого положення при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої страховик може без згоди страхувальника відмовитись від договору страхування, який не є договором особистого страхування, хоч би страхувальник і не допускав порушення договору. Тим більше він має право на відмову, якщо страхувальник припустився порушення, хоч би воно і було неістотним, як того вимагає ч. 2 ст. 651 ЦК. Ця правова норма лише логічно закріплена в абзаці другому ч. 3 ст. 997 ЦК, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому не може застосовуватись переважно перед правовими нормами, які текстуально закріплені ст. 651 ЦК і встановлюють підстави розірвання договору.

15. За прострочення виплати ренти платник ренти несе відповідальність у вигляді сплати одержувачеві ренти процентів (ст. 736 ЦК). Звідси непрямо випливає, що інші види відповідальності на платника ренти не поширюються (зауважимо, що взагалі проценти, крім передбачених ст. 625 ЦК, до категорії відповідальності не належать, тому ст. 736 ЦК мала бути сформульована так: «За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти в розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, якщо інший розмір процентів не передбачений договором». При такому формулюванні виключаються сумніви в тому, як визначати розмір процентів). Але правило, що непрямо випливає із текстуально закріпленого спеціального правила і виявляється при тлумаченні висновком a contrario, не може суперечити загальним правилам ст. 22, 623, 625 ЦК. Тому не виключається індексація суми ренти, як це передбачено ч. 2 ст. 625 ЦК, а також стягнення з платника ренти збитків, завданих простроченням виплати ренти (зауважимо, що ч. 1 ст. 535 ЦК до таких відносин застосовуватись не може в зв’язку з відмовою законодавця від категорії неоподатковуваного мінімуму доходів громадян).

16. «У разі відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред’явити позов до суду. Чекодержатель має право вимагати крім оплати суми чека відшкодування своїх витрат на одержання оплати, а також процентів» (ч. 1 ст. 1106 ЦК). Перше речення у цитованому законодавчому тексті наведене тут тільки для того, щоб показати, наскільки поширене включення до актів цивільного законодавства зайвих спеціальних правил, які тільки повторюють загальні положення, в тому числі і конституційні. Із положення, сформульованого в другому реченні ч. 1 ст. 1106 ЦК, непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена тут правова норма, згідно якої інші вимоги чекодержатель до платника за чеком пред’явити не може. Але цей припис не може застосовуватись усупереч загальним правилам ч. 2 ст. 22 і ст. 623 ЦК, які покладають на боржника обов’язок відшкодувати не тільки витрати, здійснені кредитором з метою відновлення свого порушеного права, а й інші види збитків, а також усупереч частині 2 ст. 625 ЦК, яка передбачає не тільки сплату боржником за грошовим зобов’язанням відсотків за прострочення виконання такого зобов’язання, а й сплату суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції.

17. Ст. 390 ЦК встановлює спеціальні правила про розрахунки у разі витребування майна із чужого незаконного володіння. Звідси непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена правова норма, відповідно до якої інші розрахунки при цьому не здійснюються, в тому числі власником не можуть бути пред’явлені вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди. Але така правова норма лише логічно закріплена в ст. 390 ЦК, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому не може застосовуватись усупереч загальному правилу, текстуально закріпленому в ч. 3 ст. 386 ЦК, яке дає власникові право на відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої йому шляхом порушення права власності. Отже, власник, право якого порушене, крім прав, передбачених ст. 390 ЦК, має і право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Інша справа, що суми, отримані власником відповідно до ст. 390 ЦК, мають бути зараховані при визначенні розміру майнової шкоди, яка підлягає стягненню на користь власника.

18. У силу ч. 4 ст. 369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Виникає питання про те, чи можливе застосування до правочинів, вчинених одним із співвласників майна, що перебуває у спільній сумісній власності, загальних правил про підстави недійсності правочинів. Юристи, що оволоділи мистецтвом тлумачення актів цивільного законодавства, керуючись інтуїцією, дають відповідь, що така можливість не виключається. Така відповідь є правильною, але вона потребує додаткової аргументації, яка має бути такою. Із ч. 4 ст. 369 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої правочини щодо розпорядження спільним майном, вчинені одним із учасників спільної сумісної власності, не можуть визнаватись недійсними з інших підстав. Але правова норма, яка непрямо випливає із спеціального правила і виявляється при тлумаченні висновком а contrario, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правилам, що визначають підстави недійсності правочинів. Отже, правочин, який вчинений одним із співвласників і стосується розпорядження спільним майном, може бути визнаний недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК та інших правил, що встановлюють підстави недійсності правочинів.

19. Відповідно до ч. 3 ст. 735 ЦК «виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов’язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов’язків за договором ренти». Звідси непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого встановлення договором інших способів забезпечення не допускається. Але це правило, яке непрямо випливає із ч. 3 ст. 735 ЦК і виявляється висновком a contrario, не може застосовуватись, оскільки воно суперечить загальним правилам, які текстуально закріплені у ст. 546 ЦК і передбачають певні види забезпечення та допускають можливість встановлення договором або законом інших видів забезпечення.

20. «Угоди, укладені із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду» (ст. 210 Земельного кодексу). При цьому слід враховувати, що із заголовку ст. 128 ЗК, де використовується слово «порядок», та із тексту цієї статті, де йдеться про нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу земельної ділянки, прямо випливає, що порядок (купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельної ділянки) включає до себе і нотаріальне посвідчення відповідних договорів. Із цитованого законодавчого положення непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким правочини щодо земельних ділянок не можуть бути нікчемними. Але правило, яке випливає із нормативно-правового акту непрямо і виявляється при тлумаченні висновком a contrario, не може суперечити, зокрема загальному правилу ч. 1 ст. 220 ЦК, відповідно до якого «у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним». Отже, за наявності встановлених законом підстав правочини щодо купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок можуть бути не тільки оспорюваними, а й нікчемними.

21. Можна подумати, що законодавець спеціально ускладнив текст ч. 1 ст. 116 ЦК, щоб нагадати суб’єктам правозастосування про необхідність оволодіння правилами тлумачення нормативно-правових актів. Відповідно до цього законодавчого положення «учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом або законом», зокрема: а) «брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі...» (п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК); б) «здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом» (п. 4 ч. 1 ст 116 ЦК); в) «одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом» (п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК).

У цитованій вище вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК текстуально закріплюється загальна (у відношенні до норм, що встановлюються у цій частині в подальшому) правова норма. Сфера її дії — відносини між господарським товариством та його учасниками. Диспозиція цієї норми формулюється у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК лише частково зазначенням на порядок здійснення прав учасниками господарського товариства — «у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом». У решті диспозиція цієї правової норми поповнюється зазначенням на окремі права учасників господарського товариства у п. 1-5 ч. 1 ст. 116 ЦК. Проте і ці пункти можуть тлумачитись як такі, що текстуально закріплюють окремі спеціальні (у відношенні до правової норми, що не повністю формулюється у вступній тезі (абзаці першому ч. 1 ст. 116 ЦК) правові норми. Так, у п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК встановлюється правова норма, що поширюється на відносини щодо управління товариством. Диспозиція цієї правової норми надає учаснику господарського товариства право брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі. Якщо загальна правова норма, що формулюється у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК, передбачає, що порядок здійснення прав учасниками господарського товариства встановлюється установчим документом товариства або законом, то спеціальна норма, що передбачена п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК, приписує порядок участі в управлінні визначати в установчому документі.

Колізія між цими правовими нормами не може вирішуватись за правилом «lex spesialis derogat generali», оскільки ці дві правові норми є сумісними: спеціальне правило про встановлення порядку здійснення права на участь в управлінні товариством в порядку, визначеному установчим документом, не виключає застосування загального правила, відповідно до якого учасники господарського товариства здійснюють права в порядку, що встановлюється не тільки установчим документом, а й законом. Це підтверджується висновком від протилежного, який слід зробити із п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої законом порядок участі в управлінні товариством визначатись не може. Ця правова норма не може застосовуватись усупереч загальній текстуально закріпленій у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК правовій нормі, згідно якої порядок здійснення прав учасників господарських товариств визначається не тільки установчим документом товариства, а й законом.

Подібно до цього із п. 4 ч. 1 ст. 116 ЦК за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої порядок відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, не може визначатись установчим документом товариства. Ця правова норма не може конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, яка текстуально закріплена у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК і яка допускає встановлення порядку здійснення прав учасників господарських товариств не тільки законом, а й установчим документом господарського товариства. Отже, і ці питання мають вирішуватись і законом, і установчим документом товариства. Інша справа, що установчі документи господарських товариств ієрархічно підпорядковані закону, а тому при визначенні ними порядку реалізації учасниками господарських товариств права, про яке йдеться, повинні дотримуватись вимоги закону.

Усупереч правовій нормі, текстуально закріпленій у п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК, порядок отримання інформації про діяльність товариства також може визначатись не тільки установчим документом товариства, а й законом. Такий висновок отримується за допомогою того ж методологічного інструментарію, який тут було використано для аналізу правових норм, що закріплені у п. 1, 4 ч. 1 ст. 116 ЦК.

22. Використання висновку a contrario дає можливість більш близької до букви закону інтерпретації відповідних нормативних положень, ніж інші техніко-юридичні засоби тлумачення. Покажемо це на прикладі ч. 7 ст. 59 Кримінально-виконавчого кодексу України: «особи, зазначені в частині шостій цієї статті, можуть проживати із своїми сім'ями в орендованих квартирах або придбавати житло в межах території виправного центру». Житлом відповідно до ст. 379 ЦК є житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. «Придбавати» (житло), як це випливає, зокрема із ч. 1 ст. 388 ЦК, означає набувати права власності. Отже, із ч. 7 ст. 59 КВК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким обмежується набуття права власності особами, що відбувають покарання у вигляді обмеження волі: цього права не мають ті особи, що не відбули шести місяців строку покарання або допускають порушення встановленого порядку виконання такого покарання. Можна було б стверджувати, що тлумачення ч. 7 ст. 59 КВК в контексті цієї статті дає підстави для твердження про те, що тут йдеться лише про обмеження права вибору місця проживання в межах території виправного центру, а не про обмеження права придбавати житло у власність. Але ж таке тлумачення має чіткі ознаки насильства над буквою закону.

Задовільне тлумачення ч. 7 ст. 59 КВК забезпечує тільки висновок a contrario. Із цього законодавчого положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким інші особи, що відбувають покарання у вигляді обмеження волі (крім зазначених у ч. 6 ст. 59 КВК), придбавати житло в межах території виправного центру не вправі. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч прямо встановленому правовому припису ч. 2 ст. 325 ЦК («фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати»). Відповідно до ч. 2 ст. 178 ЦК окремими видами майна, яке відповідно до закону не може належати фізичним особам, є об’єкти, які можуть належати лише певним учасникам цивільного обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом. Цілком очевидно, що ч. 7 ст. 59 КВК встановлює (із неї непрямо випливає) не окремі види майна, а окремих осіб, стосовно яких передбачаються обмеження на придбання у власність певного виду об’єктів. Отже, ч. 7 ст. 59 КВК не встановлює винятків, передбачених ч. 2 ст. 178 ЦК і ч. 2 ст. 325 ЦК. Відтак суперечність між правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 7 ст. 59 КВК та виявляється при тлумаченні висновком a contrario, з одного боку, і спеціальними правилами ч. 2 ст. 178 і ч. 2 ст. 325 ЦК, — з іншого, має вирішуватись на користь ч. 2 ст. 178 і ч. 2 ст. 325 ЦК, які і підлягають переважному застосуванню.

23. «Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину» (ч. 4 ст. 1231 ЦК). Із ч. 4 ст. 1231 ЦК непрямо випливає і при тлумаченні висновком а contrario виявляється логічно закріплений у цьому законодавчому положенні правовий припис, згідно з яким іншим майном, отриманим у спадщину, спадкоємці за майнову і моральну шкоду, завдану спадкодавцем, не відповідають (нагадаємо, що відповідно до ч. 1 ст. 190 ЦК поняттям майна охоплюються речі (сукупність речей) і майнові права та обов’язки. Речі відповідно до ст. 191 ЦК поділяються на нерухомі, які не можна переміщувати без знецінення, і рухомі, що вільно переміщуються у просторі. Отже, майнові права та обов’язки до рухомого і нерухомого майна не належать). Спадкоємець може не отримати у спадщину ніякого рухомого або нерухомого майна, але він може отримати у спадок величезну грошову суму, яка обліковується на поточному рахунку спадкодавця в банку, а юридично являє собою майнові права. Спадщина може також включати до себе право на отримання страхової виплати. У таких випадках спадкоємець не відповідає перед кредиторами спадкодавця за завдану ним (спадкодавцем) майнову і моральну шкоду за відсутності того майна, яке отримане у спадщину та в межах якої закон встановлює відповідальність спадкоємця перед кредиторами спадкодавця.

Але цей правовий припис лише логічно закріплений у ч. 4 ст. 1231 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку а contrario, а тому він не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 1282 ЦК і відповідно до якої спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора в межах «вартості майна, одержаного у спадщину». Тобто при визначенні меж, в яких спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредиторів, враховуються не тільки вартість нерухомого і рухомого майна, отриманого у спадщину, а і майнові права. Тому в наведеному прикладі спадкоємець, який успадкував тільки право на отримання грошової суми на рахунку спадкодавця в банку або на страхові виплати, буде відшкодовувати майнову та моральну шкоду, завдану спадкодавцем, в межах зазначеної суми.