Розділ «Глава IX Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного»

§ 74. Висновок від протилежного як засіб вирішення колізій між правовими нормами, що позначаються як особливості правового регулювання, та іншими правовими нормами

Висновок від протилежного використовується для вирішення колізій між правовими нормами, що визначаються як особливості правового регулювання, та іншими правовими нормами. При цьому правові норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні положень, які визначаються як особливості правового регулювання, підлягають переважному застосуванню перед базовими правовими нормами — загальними і такими, сфери дії яких частково співпадають із сферами дії правових норм, що визначені як особливості.

1. Правило правотлумачення, про яке тут йдеться, поширюється на всі нормативні положення, що підпадають під рубрику «особливості правового регулювання», «спеціальні правові норми» (визнані спеціальними нормативно), під застереження «якщо інше не встановлено законом (законодавством)» чи інші подібні застереження або правила. Суть проблеми полягає в тому, що у разі позначення певних нормативних положень як особливостей правового регулювання або як спеціальних нормативних положень, а також у випадках, коли певні нормативні положення підпадають під названі вище застереження і правила, під ці позначення підпадають, зокрема правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Проте належного розуміння викладеної тут думки немає. Серед науковців цього розуміння немає і бути не може за нинішнього стану юридичної науки, яка шукає для себе абстрактно-теоретичні проблеми, на фоні яких проблеми правових норм, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, та їх здатності конкурувати з іншими нормами не можуть претендувати на більше, ніж на увагу з боку автора магістерської роботи. Вважається, що суддя чи інший юрист-практик здатний справитись із задачею застосування правових норм, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, без допомоги науки. Лише найбільш кваліфіковані і у вищій мірі добросовісні судді зізнаються, що їм дуже трудно, а підчас і неможливо належно здійснювати правосуддя без використання методологічного інструментарію, про який йдеться.

На підтвердження викладеного свідчить те, що судова практика не справилась із задачею дати належну інтерпретацію положень ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, відповідно до яких законом (Господарським кодексом) можуть бути передбачені (визначаються) «особливості регулювання майнових відносин» у сфері господарювання (суб’єктів господарювання). Автори цього видання стверджують, що взяті в лапки слова означають, зокрема, що правові норми, які логічно закріплені в Господарському кодексі (законі) і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, підпадають під формулювання «особливості регулювання майнових відносин». Відтак вони підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, стосовно яких передбачається встановлення особливостей.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 199 ГК «за погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу». Звідси випливає, що без погодження сторін будь-які види забезпечення виконання зобов’язань встановлюватись не можуть. Це — правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 199 ГК, виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Якби вона «не перебувала під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, вона не могла б застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 574 ЦК відповідно до якої застава виникає на підставі не тільки договору, а й закону і рішення суду, і ч. 1 ст. 594 ЦК, яка встановлює юридичні факти, настання яких тягне виникнення правовідносин щодо притримання безпосередньо на підставі цього законодавчого положення, тобто без погодження сторін. Але зазначена вище правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 199 ГК, «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені ч. 1 ст. 574 ЦК і ч. 1 ст. 592 ЦК.

3. Згідно ч. 1 ст. 293 ГК «за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар». Таке ж визначення договору міни наводиться у ч. 1 ст. 715 ЦК («за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар»). Воно доповнюється частиною п’ятою тієї ж статті («договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги)»). Колізія між цими положеннями двох кодексів вирішується за допомогою висновку від протилежного, який слід зробити із ч. 1 ст. ст. 293 ГК. У такий спосіб виявляється правова норма, згідно якої у сфері господарювання не можуть укладатись договори міни, що передбачають обмін товарів на роботи чи послуги. Ця правова норма як особливість правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання перебуває під захистом ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ЦК, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 5 ст. 715 ЦК.

4. Частина перша ст. 283 ГК встановлює: «За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності». У цьому законодавчому положенні логічно закріплена правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої господарський договір оренди не може укладатись як консенсуальний. Це означає, що підписаний (а у відповідних випадках — і нотаріально посвідчений) договір оренди не підлягає виконанню, а орендар не може примусити орендодавця шляхом звернення з позовом до суду до виконання обов’язку передати річ (предмет договору). Ця правова норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 2 ст. 759 ЦК, яка допускає укладення договору найму (оренди) і як реального, і як консенсуального. Проте, правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 283 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 180 ГК («господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов») і встановлює, що всі господарські договори є консенсуальними. Отже, господарські договори оренди можуть укладатись і як реальні, і як консенсуальні.

5. Відповідно до ч. 3 ст. 231 ГК «законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов’язань, зазначених у частині другій цієї статті». Із нього законодавчого положення випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої іншими актами законодавства (крім законів) розмір штрафних санкцій визначатись не може. За звичайних умов ця правова норма не могла б конкурувати при правозастосуванні із загальною правовою нормою, текстуально закріпленою в абзаці першому ч. 2 ст. 551 ЦК («якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства»), але правова норма, яка логічно закріплена в ч. 3 ст. 231 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню і виключає застосування до господарських договорів правила абзацу першого ч. 2 ст. 551 ЦК, яке допускає встановлення розміру неустойки не тільки законами, а й іншими актами цивільного законодавства.

6. Низка правових норм, які логічно закріплені в Господарському кодексі і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, виключають застосування до грошових господарських зобов’язань ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»). Це має особливо істотне практичне значення. Мається на увазі, що Цивільний і Господарський кодекси покладають на боржників за господарськими зобов’язаннями надмірне обтяження, яке не може бути розумно виправдане. Так, наприклад, за кредитними договорами позичальники сплачують на користь банків відсотки. Ці відсотки компенсують банкам витрати, пов’язані з їх господарською діяльністю (доречно було б порівняти заробітну плату працівників банків із заробітною платою працівників інших галузей народного господарства, тих галузей, де створюється реальний продукт, а не міфічний, який створюється банками), витрати від обезцінення номінальної суми коштів, наданої в кредит, унаслідок інфляції, а також дають прибуток. При простроченні повернення суми кредиту позичальники продовжують сплату відсотків, які компенсують банкам втрати, обумовлені інфляцією, і дають прибуток, але на додаток до цього прострочення позичальником повернення суми кредиту породжує право банку на отримання від позичальника: 1) пені, розмір якої кредитними договорами ніколи не встановлюється на рівні, що був би нижчим подвійної облікової ставки Національного банку України; 2) відшкодування завданих збитків. При цьому ст. 229 ГК на випадок порушення грошового зобов’язання встановлює штрафну неустойку, на виняток із загального правила ч. 1 ст. 232 ГК, відповідно до якої у господарських відносинах застосовується залікова неустойка.

Суми пені — це чистий прибуток банку (на доповнення до того прибутку, який банки отримують за рахунок відсотків), а відшкодування збитків, — це гарантія інтересів банків на гіпотетичний (і майже невірогідний) випадок виникнення на боці банку збитків унаслідок прострочення позичальником повернення суми кредиту.

Слід також врахувати і ту обставину, що відповідальність за порушення грошового господарського зобов’язання настає незалежно від вини. Так треба розуміти положення ч. 1 ст. 625 ЦК («боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання») ч. 1 ст. 229 ГК, відповідно до якого «учасник господарських відносин у разі порушенням ним грошового зобов’язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання». Це — занадто сприятливі для банків і занадто обтяжливі для позичальників умови кредитування, але вони встановлені законом і змінити їх у сфері правозастосування неможливо. Зате у цій сфері виявилось можливим застосування до суб'єктів господарювання, що порушили грошові господарські зобов’язання, відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК. Застосування цього законодавчого положення до грошових господарських зобов’язань стало результатом відсутності розуміння регулятивного значення правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, особливо з урахуванням ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК. За загальним правилом, правові норми, які логічно закріплені в положеннях актів і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Але правові норми, що логічно закріплені в положеннях Господарського кодексу і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, «перебувають під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені Цивільним кодексом, у тому числі тими, що закріплені в ньому текстуально, зокрема перед нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 625 ЦК.

Йдеться про наступні правові норми, що логічно закріплені в Господарському кодексі.

Згідно ч. 1 ст. 216 ГК «учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором». У цьому законодавчому положенні вміщується логічно закріплена правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої порушення у сфері господарювання не тягнуть будь-якої іншої відповідальності, крім господарсько-правової. Отже, і відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК, може покладатись на учасників господарських відносин за умови, що буде встановлена (в процесі тлумачення) її належність до господарсько-правової відповідальності. Тому треба розкрити зміст поняття господарських санкцій, у застосуванні яких полягає господарсько-правова відповідальність.

Види господарських санкцій визначаються у ч. 2 ст. 217 ГК: «У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції». Із цього законодавчого положення за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої інші господарські санкції у сфері господарювання застосовуватись не можуть.

Із визначення збитків у ч. 2 ст. 224 ГК («під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною») випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої інші втрати майнового характеру до збитків не належать. Зокрема, не охоплюються поняттям збитків, втрати яких учасник господарських відносин зазнав у результаті порушення контрагентом грошового зобов’язання і інфляції, скільки б науковці у своїх наукових працях, а судді — в судових рішеннях не називали обезцінення грошових коштів унаслідок інфляції збитками. Отже, втрати від інфляції не є збитками, а індексація заборгованості за грошовим зобов’язанням, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК, не охоплюється поняттям збитків.

Інший вид господарських санкцій — штрафні санкції, визначаються у ч. 1 ст. 230 ГК: «Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання». Із цього визначення випливає логічно закріплена в ньому правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої будь-які інші санкції до категорії штрафних не належать. Отже, до категорії штрафних не належать і санкції, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК. Спроби в науці, та і в судовій практиці, довести, що проценти — це пеня, а індексація заборгованості — це відшкодування збитків, є проявом асоціативного тлумачення нормативних положень, тлумачення, відірваного від нормативного тексту.

Немає будь-яких підстав також для твердження про те, що санкції, встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК, можуть бути віднесені до оперативно-господарських санкцій, про які йдеться у ст. 235-237 ГК.

Отже, санкції, встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК, не належать до господарських, а інші санкції крім господарських, до господарсько-правової відповідальності не належать і застосовуватись до суб’єктів господарювання не можуть. Ця правова норма «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовими нормами, що текстуально закріплені у ч. 2 ст. 625 ЦК, виключає індексацію заборгованості за грошовими господарськими зобов’язаннями.

Що стосується процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, то треба враховувати наступне. Правові норми, які логічно закріплені в ч. 1 ст. 216, ч. 2 ст. 217, ч. 2 ст. 224, ч. 1 ст. 231 ГК і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, виключають пряме застосування процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, до грошових господарських зобов’язань. Але сплата учасниками господарських відносин процентів передбачена ч. 4 ст. 232 ГК («відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк»). За таких умов вони сплачуються на підставі ч. 4 ст. 232 ГК, а їх розмір визначається на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК.