Розділ «Глава IX Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного»

У решті випадків таке відмежування необхідне тільки в тому сенсі, що професіонал повинен володіти нормативним матеріалом і бачити в ньому весь його зміст, а не залишатися безпорадним перед необхідністю його інтерпретації.

2. Значення відмежування висновку a contrario від висновку про відсутність нормативного врегулювання покажемо на прикладі ст. 56 Конституції, що дає кожному право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У відношенні предмета, про який тут йдеться, є два варіанти тлумачення ст. 56 Конституції. Перший варіант: тут не згадується вина, тому конституційне врегулювання питання вини відсутнє, що відкриває можливість застосування правових норм, що встановлені законами і допускають відповідальність держави і територіальних громад тільки за наявності вини відповідних суб’єктів, зокрема правової норми, яка встановлена ч. 5 ст. 1176 ЦК і відповідно до якої вкрай обмежується можливість відповідальності за шкоду, завдану постановленням незаконного судового рішення у цивільній справі. Другий варіант: у ст. 56 Конституції називаються три юридичні факти, що складають підставу права на відшкодування шкоди: 1) правопорушення; 2) шкода; 3) причинний зв’язок (відшкодовується шкода, яка завдана). Звідси слід зробити висновок a contrario: інші умови для виникнення обов’язку відшкодувати шкоду не є необхідними. За допомогою висновку a contrario тут виявлена правова норма конституційного рівня, яка підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 5 ст. 1176 ЦК. Цей другий варіант тлумачення ст. 56 Конституції відповідає логіці цього конституційного положення.

3. Подібним було б і співвідношення між правовою нормою, що встановлена ч. 5 ст. 1187 ЦК («особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого») і правовою нормою, що передбачена ч. 2 ст. 1193 ЦК («якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом»), — з іншого, якби перша із цих правових норм мала вищу юридичну силу. Але субординаційних зв’язків між цими законодавчими положеннями немає. Тому правова норма, що логічно закріплена у ч. 5 ст. 1187 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої необережність потерпілого, у тому числі груба, не впливає на виникнення зобов’язання відшкодування шкоди, завданої особою, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 1193 ЦК. Отже груба необережність потерпілого є підставою для застосування до відносин, урегульованих ч. 5 ст. 1187 ЦК, частини другої ст. 1193 ЦК.

У такий спосіб тут суто раціонально вирішується проблема правозастосування, яка завжди вирішувалась інтуїтивно, у тому числі в роз’ясненнях вищих судових інстанцій, ще з радянських часів.

4. Що стосується ч. 2 ст. 1188 ЦК («якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини»), то вона ні текстуально, ні логічно не закріплює будь-якої правової норми, яка б вирішувала питання про значення вини потерпілого для виникнення зобов’язання відшкодування шкоди і для визначення його розміру. За відсутності вирішення цих питань у ч. 2 ст. 1188 ЦК разом з цим законодавчим положенням застосовуються ч. 1 ст. 1193 ЦК («шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується») і ч. 2 цієї ж статті (наведена у попередньому пункті). Отже, якщо відносини регулюються ч. 2 ст. 1188 ЦК, то умисел потерпілого виключає відшкодування шкоди, а груба необережність потерпілого є підставою для зменшення розміру відшкодування.

5. Відповідно до частини першої ст. 2371 КЗпП «відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя». Один із авторів цієї роботи задав запитання науковцю, що спеціально досліджував проблему моральної шкоди за трудовим законодавством України, про те, чи є вина умовою виникнення на боці власника або уповноваженого ним органу обов’язку відшкодувати моральну шкоду, завдану працівникові. Відповідь була такою: «Так, вина є умовою виникнення обов’язку відшкодувати моральну шкоду відповідно до ст. 2371 КЗпП, оскільки принцип вини є загальним». Це — типовий підхід науковців до роботи з нормативним текстом. Немає будь-якого прагнення ретельно проаналізувати відповідні положення нормативно-правових актів. Навпаки, здійснюються спроби витлумачити нормативні положення за допомогою принципів, запозичених із підручників, та інтуїції. Ось і в даному випадку треба було вирішити питання про те, чи не закріплений у ст. 2371 ЦК правовий припис, що визнає вину умовою настання обов’язку власника або уповноваженого ним органу відшкодувати моральну шкоду. На перший погляд, складається враження, що про вину у ст. 2371 КЗпП узагалі не йдеться. Тож і правовий припис, про який йдеться, тут не закріплений. Проте слід враховувати, що правові приписи закріплюються у положеннях законодавства не тільки текстуально, а й логічно, тому відсутність слів «вина» чи «невинуватість» у ст. 2371 КЗпП ще не означає, що ця стаття не вирішує питання про вину.

У ст. 2371 КЗпП текстуально закріплені правові приписи, що визнають умовами виникнення на боці власника бо уповноваженого ним органу обов’язку відшкодувати моральну шкоду: 1) порушення законних прав працівника; 2) наявність моральної шкоди (моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків, необхідності з боку працівника додаткових зусиль для організації свого життя); 3) до зазначених наслідків «призвели» порушення законних прав працівника.

Ця умова може бути виражена іншими словами як наявність причинного зв’язку між порушенням законних прав працівника та моральною шкодою, що виникла на його боці. Звідси можна зробити висновок від протилежного, відповідно до якого інші будь-які умови не є необхідними для виникнення обов’язку відшкодувати моральну шкоду. Цей висновок зроблено у межах найближчого родового поняття (складу правопорушення) стосовно видових понять, що входять до цього роду, тому є підстави стверджувати, що за допомогою висновку від протилежного із положення ст. 2371 КЗпП виявлено правову норму, відповідно до якої вина власника або уповноваженого ним органу не є умовою, з якою законодавець пов’язує виникнення на боці власника або уповноваженого ним органу обов’язку відшкодувати завдану працівникові моральну шкоду. Ця правова норма не суперечить будь-якій іншій правовій нормі, а тому підлягає застосуванню. Зокрема, ця правова норма погоджується з ч. 1 ст. 9 ЦК, яка допускає застосування до трудових відносин положень Цивільного кодексу, якщо ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства. У даному випадку Кодекс законів про працю питання про вину вирішує, що виключає вирішення його на підставі Цивільного кодексу.

6. З іншого боку, якби питання про вину не було вирішене у ст. 2371 КЗпП, воно б вирішувалось Цивільним кодексом. Але і правові норми, що встановлені Цивільним кодексом і передбачають відшкодування шкоди, потребують належного тлумачення. Те, що ч. 1 ст. 23 ЦК («особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав») не визнана в судовій практиці такою, що формулює норму прямої дії, ще не означає, що це законодавче положення дійсно не підлягає застосуванню. Закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами — така правова позиція опрацьована Європейським Судом з прав людини. Вона є обов’язковою відповідно до ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», але ж це не означає, що судова практика не може змінюватись, якщо її зміна здійснюється в напрямку наближення до змісту законодавства. Отже, можна очікувати, що судова практика буде наближена до змісту ч. 1 ст. 23 ЦК.

Ч. 1 ст. 23 ЦК формулюється за тим же зразком, що і ст. 2371 КЗпП. Тут йдеться про порушення прав і шкоду, що завдана внаслідок порушення. Отже, вказується на три умови, які утворюють склад правопорушення, що дає підстави для висновку від протилежного, за допомогою якого виявляється правова норма, відповідно до якої обов’язок відшкодувати моральну шкоду настає незалежно від вини особи, яка такої шкоди завдала. У цьому випадку також відносини повністю врегульовані. Інша справа, що правова норма, яка сформульована в ч. 1 ст. 23 ЦК, є загальною у відношенні до правових норм, що встановлені ч. 1 ст. 614 і ч. 2 ст. 1166 ЦК і врегульовують усі відносини, на які поширюється чинність загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 23 ЦК. Тому правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 23 ЦК і передбачає відшкодування моральної шкоди незалежно від вини, застосуванню не підлягає за правилом «lex spesiali derogat generali».

7. Більш широко потреба у відмежуванні врегулювання суспільних відносин правовими нормами, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку а contrario, від ситуації, коли нормативне врегулювання суспільних відносин відсутнє, виникає у випадках, коли певні групи правових норм підпадають під формулювання «спеціальні норми», «особливості», «якщо інше не встановлено...», «крім випадків, передбачених...» тощо. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК Господарським кодексом (законом) можуть встановлюватись особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (майнових відносин суб’єктів господарювання). Отже, усі правові норми, що встановлені Господарським кодексом (іншим законом, що поширюється на майнові відносини у сфері господарювання), є особливостями. Особливостями є і правові норми, що логічно закріплюються у відповідних законодавчих положеннях і виявляються за допомогою висновку а contrario: такі правові норми підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені Цивільним кодексом та іншими законами, що поширюються на цивільні відносини, в тому числі і на майнові відносини у сфері господарювання. Тому важливо ці норми відокремити від висновків про відсутність правового врегулювання. За допомогою висновку a contrario виявляються правові норми при тлумаченні:

1) ч. 2 ст 224 ГК («під збитками розуміються витрати, зроблені...»). Отже витрати, які ще не зроблені, до складу збитків не включаються. Ця правова норма як така, що виявлена при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, не могла б застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 22 ЦК, що відносить до збитків майбутні витрати, і яка є загальною стосовно норми, яка встановлена ч. 2 ст. 224 ГК і яка не відносить до складу збитків майбутні витрати потерпілої особи. Але норма, що логічно закріплена в ч. 2 ст. 224 ГК і виявляється за допомогою висновку від протилежного, «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню перед ч. 2 ст. 22 ЦК;

2) ч. 1 ст. 230 ГК («штрафними санкціями... визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми...»). Отже, штрафні санкції, у тому числі неустойка, не можуть встановлюватись у вигляді обов’язку передати майно. Ця правова норма виявлена при тлумаченні ч. 1 ст. 230 ГК за допомогою висновку a contrario, тому вона не підлягала б застосуванню усупереч ст. 551 ЦК, яка визнає предметом неустойки грошову суму, рухоме і нерухоме майно, якби не «перебувала під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК;

3) ч. 6 ст. 231 ГК («штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України...»). Отже, штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань не можуть визначатись ні в певній грошовій сумі, ні у відсотковому відношенні до суми невиконаного зобов’язання, ні в будь-якій іншій формі. Ця правова норма як така, що виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не могла б застосовуватись усупереч ч. 2 ст. 551 ЦК, що надає сторонам договору право визначати розмір неустойки за взаємною домовленістю, але застосовується, оскільки «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК, ч. 2 ст. 4 ГК. Зауважимо, що практика господарських судів є протилежною.

З іншого боку, Господарський кодекс не встановлює будь-яких правових норм щодо: 1) застосовування аналогії права; 2) можливості нарахування процентів на неустойку тощо. Тому до відповідних правовідносин застосовуються положення ст. 8 ЦК, що передбачає застосування закону і права за аналогією, ч. 2 ст. 550 ЦК, що не допускає нарахування процентів на неустойку.

8. Слід також звернути увагу на те, що в судовій практиці не тільки не завжди правильно вирішуються колізії між загальними правовими нормами і правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а інколи навіть висновку про відсутність правового врегулювання спочатку безпідставно надається значення правової норми, а потім на користь цієї «норми» вирішується колізія між нею та відповідною загальною нормою. Так, у п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»[238] роз’яснюється, що не допускається визнання дійсним заповіту, який є нікчемним у зв’язку з порушенням вимог щодо його форми та нотаріального посвідчення. При цьому рекомендується судам застосовувати ст. 1257 ЦК («...заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є недійсним»), оскільки норми глави 85 ЦК не передбачають визнання заповіту дійсним. Але ж ні в ст. 1257 ЦК, ні в інших статтях глави 85 Цивільного кодексу не здійснюється правове врегулювання відносин щодо визнання заповіту дійсним. Верховний Суд здійснив логічне доповнення законодавчого тексту, дійшов висновку, що за відсутності в главі 85 Цивільного кодексу норми, яка б дозволяла визнавати дійсними заповіти, не посвідчені нотаріально, неможливо застосовувати до заповітів ч. 2 ст. 219 ЦК, яка передбачає можливість визнання судом дійсними за певних умов односторонніх правочинів, не посвідчених нотаріально. Верховний Суд логічному доповненню законодавчого тексту, зробленому за відсутності правового врегулювання, не тільки безпідставно надав значення правової норми, а й застосував цю «норму» всупереч загальному правилу ч. 2 ст. 219 ЦК.

У зв’язку з цим більшої уваги потребує проблема співвідношення загальних і спеціальних підрозділів нормативно-правових актів. Загальні підрозділи для того і встановлюються, щоб не повторювати включені до них правила багато разів у спеціальних підрозділах. Зокрема, встановивши в ч. 2 ст. 1166 ЦК загальне правило про вину як умову виникнення зобов’язань відшкодування шкоди, законодавець не повторює це правило стосовно відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. У ст. 1195 ЦК, що регулює такі відносини, немає будь-якого зазначення на вину. Тобто у цій частині в ст. 1195 ЦК відсутнє спеціальне правове врегулювання. Раз це — так, разом із ст. 1195 ЦК застосовується ч. 2 ст. 1166 ЦК, що визнає вину умовою виникнення будь-яких зобов’язань відшкодування шкоди.

У ст. 1203 ЦК, що передбачає збільшення розміру відшкодування шкоди у разі зміни стану працездатності потерпілого, не встановлюється, що таке збільшення можливе за умови наявності причинного зв’язку між ушкодженням здоров’я, що стало підставою виникнення зобов’язання відшкодування шкоди, та зміною (зменшенням) працездатності. Звернення до Цивільного кодексу УРСР 1963 р. дає можливість виявити, що зазначення на причинний зв’язок було у ст. 463 цього Кодексу, що вирішувала те ж питання, яке тепер вирішується у ст. 1203 ЦК. Це підштовхує до висновку, що зазначений причинний зв’язок не є необхідним для застосування ст. 1203 ЦК. Але такий висновок був би неправильним, бо разом із ст. 1203 ЦК застосовується ч. 1 ст. 1195 ЦК, яка передбачає відшкодування шкоди особою, яка її «завдала». Слово «завдала» зазначає тут на причинний зв’язок.

9. Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» («при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди»). У цьому законодавчому положенні нічого не говориться ні про звернення споживача до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди, ні про докази, які повинен надати споживач. Тому усі ці питання вирішуються відповідно до загальних правових норм, що встановлені ч. 1 ст. 11 ЦПК («суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі») та іншими положеннями Цивільного процесуального кодексу.

§ 70. Висновок від протилежного із нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як»