Розділ «Глава IX Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного»

Якщо ч. 2 ст. 343 ГК встановлює обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, сплатити пеню, то диспозиція правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 229 ГК, є ширшою також у тій частині, що передбачає сплату боржником штрафних санкцій (будь-яких, а не тільки пені). Ця колізія мала б вирішуватись на користь ч. 1 ст. 229 ГК (оскільки правова норма, яка виявляється при тлумаченні ч. 2 ст. 343 ГК і відповідно до якої інші штрафні санкції за прострочення платежу не застосовуються, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 229 ГК). Лише зазначення в ч. 1 ст. 229 ГК на те, що боржник, який порушив грошове зобов’язання, зобов’язаний «сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами», позбавляє цю норму ознаки прямої дії, а отже, — і здатності конкурувати з правовою нормою, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 343 ГК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші штрафні санкції, крім пені, за порушення грошового зобов’язання не можуть застосовуватись.

3. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК учасники господарського товариства мають право «одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом». Згідно з абзацом четвертим ч. 1 ст 88 ГК учасники господарського товариства мають право «одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов’язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо». Сфера дії правової норми, що встановлена п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК, повністю співпадає із сферою дії правової норми, що передбачена абзацом четвертим ч. 1 ст. 88 ГК. Диспозиції цих двох правових норм є різними і співвідносяться як рід і вид: абзац четвертий ч. 1 ст. 88 ГК встановлює вкрай обмежений перелік інформації, на отримання якої має право учасник господарського товариства, доповнюючи цей перелік словом «тощо». Цим словом перелік інформації дещо розширюється, але неістотно, бо слово «тощо» означає «інше, що може бути поставлене в цей ряд». П. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК передбачає надання будь-якої інформації про діяльність товариства. За відсутності будь-якого зазначення в цьому законодавчому положенні на види інформації її коло має визначатись принципами добросовісності, справедливості та розумності. Що стосується зазначення на порядок, встановлений установчим документом, то, по-перше, процедура (порядок) не можуть блокувати можливість реалізації суб’єктивного права, а по-друге, реалізація права не може блокуватись відсутністю порядку. Отже, коло інформації, яка має надаватись учасникам господарських товариства відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК, є значно ширшим, ніж коло інформації, яка має надаватись згідно абзацу четвертому ч. 1 ст. 88 ГК.

Колізія між правовими нормами, про які йдеться, вирішується за допомогою висновку від протилежного, який слід зробити із диспозиції правової норми, що текстуально закріплена в абзаці четвертому ч. 1 ст. 88 ГК. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої учасник господарського товариства не має права на отримання інформації, не вказаної в абзаці четвертому ч. 1 ст. 88 ГК. Але такі правові норми не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. У даному випадку правова норма, виявлена при тлумаченні абзацу четвертого ч. 1 ст. 88 ГК за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК. Отже, учасник господарського товариства має право на отримання інформації про діяльність товариства, не тільки тієї, на яку зазначається в абзаці четвертому ч. 1 ст. 88 ГК, а й тієї, що входить до кола інформації, визначеного п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК.

§ 72. Використання висновку від протилежного для вирішену колізій між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції є різними, у тому числі співвідносяться як рід і вид, і сумісними

Для вирішення колізій між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції є різними і сумісними, слід зробити висновок від протилежного із диспозиції кожної із таких правових норм, виявити у такий спосіб правові норми, що є несумісними з конкуруючими текстуально закріпленими нормами. При цьому правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не можуть застосуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Отже, у зоні співпадання сфер дії текстуально закріплених правових норм будуть застосовуватись обидві текстуально закріплені правові норми.

1. Нездатність правових норм, що логічно закріплені в нормативно-правових актах, виявляються за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні нормативних положень, що не містять слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», конкурувати з іншими правовими нормами обумовлена логічно. Справа в тому, що в текстах нормативних положень встановлюються диспозиції правових норм (права та обов’язки учасників відповідних відносин) і умови, за яких ці диспозиції діють (гіпотези відповідних правових норм). Якщо висновок від протилежного робиться із диспозиції правової норми, то в тексті відповідного законодавчого положення йдеться про одні права та обов'язки, а за допомогою висновку від протилежного виявляться диспозиція правової норми, згідно якої у учасників відносин немає інших прав та обов’язків, тобто законодавець був зосереджений над одними правами та обов’язками, а суб’єкт тлумачення зробив висновок про інші права та обов’язки. Так, у ст. 886 ЦК, що присвячена відповідальності замовника за договором будівельного підряду (згідно заголовку цієї статті) законодавець веде мову про обов’язки сплатити неустойку і відшкодувати збитки. За допомогою висновку від протилежного ми робимо висновок про те, що замовник не несе будь-якої іншої цивільно-правової відповідальності (крім тієї, на яку зазначається у ст. 886 ЦК). Нетрудно помітити, що в тексті ст. 886 ЦК йдеться про два види відповідальності замовника — про сплату неустойки і відшкодування збитків. За допомогою висновку від протилежного ми вивели дію ст. 886 ЦК за межі неустойки і збитків і стали думати над можливістю чи неможливістю застосувати інші заходи відповідальності. З урахуванням того, що обов’язки замовника за договором будівельного підряду переважно є грошовими, треба вирішити питання про можливість чи неможливість застосування до замовника за договором будівельного підряду, зокрема заходів відповідальності, передбачених ст. 625 ЦК.

При цьому не можна не помітити, що як узагалі, так і в розглянутому випадку, зокрема була можливість надати правовій нормі, що логічно закріплена в ст. 886 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, тієї ж здатності конкурувати з іншими правовими нормами, яку мають текстуально закріплені правові норми. Така можливість досягається включенням до тексту законодавчих положень слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як».

Її (цю можливість) законодавець використовує дуже часто. Так, у Цивільному кодексі слово «лише» вживається 130 разів, у Господарському — 42 рази, у Кодексі законів про працю — 25 разів. Слово «тільки» вживається у Цивільному кодексі —18 разів, у Господарському — 12 разів, у Кодексі законів про працю — 10 разів. Слово «виключно» вживається у Цивільному кодексі 7 разів, а в Господарському — 5. Словосполучення «не інакше як» уживається в Господарському кодексі 6 разів. Отже, законодавець володіє цим інструментом надання нормативним формулюванням категоричності, а правовим нормам, що логічно закріплюються в законодавчих актах і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, — формальної визначеності і здатності конкурувати з текстуально закріпленими правовими нормами, але з якихось міркувань він цього не зробив. Тому логічною буде думка про те, що правові норми, які виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із положень законодавства, у яких не використовуються слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», не можуть застосуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам.

Сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом») і ст. 886 ЦК («у разі невиконання або неналежного виконання замовником обов’язків за договором будівельного підряду він сплачує підрядникові неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки у повному обсязі, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини») частково співпадають. Сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 625 ЦК, — це всі грошові зобов’язання, у тому числі і грошові зобов’язання замовників за договорами будівельного підряду. Відтак ця сфера виходить за межі сфери дії правової норми, що встановлена ст. 886 ЦК. У свою чергу сфера дії цієї останньої правової норми виходить за межі грошових зобов’язань, оскільки замовник несе перед підрядником обов’язки не тільки грошового характеру. Диспозиції правових норм, що тут розглядаються, є видами стосовно родового поняття, що позначається як відповідальність за порушення цивільних зобов’язань. Для вирішення колізій між цими двома правовими нормами із відповідних законодавчих положень слід зробити висновок від протилежного.

За допомогою висновку від протилежного із ст. 886 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої замовник не несе перед підрядником іншої відповідальності, ніж передбачена цією статтею. Але ця правова норма лише логічно закріплена в ст. 886 ЦК і виявляється за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», а тому не може застосуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена ч. 2 ст. 625 ЦК і передбачає, що боржник за будь-яким грошовим зобов’язанням, у тому числі за грошовим зобов’язанням, що виникає на підставі договору будівельного підряду, за неналежне його виконання несе відповідальність у вигляді індексації заборгованості і сплати трьох процентів річних. Отже, замовник за договором будівельного підряду у разі прострочення виконання грошового зобов’язання несе перед підрядником таку відповідальність: 1) сплачує неустойку, встановлену договором або законом; 2) відшкодовує збитки в повному обсязі без заліку неустойки в рахунок збитків (крім випадків, коли йдеться про господарські зобов’язання, за порушення яких встановлюється залікова неустойка); 3) сплачує суму заборгованості перед підрядником з урахуванням встановленого індексу інфляції; 4) сплачує три проценти річних.

У свою чергу при тлумаченні ч. 2 ст. 625 ЦК виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої порушення будь-якого грошового зобов’язання, у тому числі й того, що ґрунтується на договорі будівельного підряду, не тягне будь-яких інших наслідків, крім тих, що передбачені цією статтею. Але ця правова норма виявлена за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», а тому не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ст. 886 ЦК і покладає на замовника, що припустився порушення обов’язків за договором будівельного підряду, відповідальність у вигляді сплати неустойки і відшкодування збитків.

2. Частково співпадають сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ст. 140 і 143 ЗК. Особливостями колізії між цими правовими нормами є те, що їх диспозиції співвідносяться як рід (диспозиція правової норми, що текстуально закріплена в ст. 143 ЗК) і вид (диспозиція правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 140 ЗК). Для зручності аналізу наведемо тексти цих законодавчих положень.

«Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

та для суспільних потреб;