Розділ «Глава IX Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного»

3. Як рід і вид співвідносяться сфери дії правових норм, які текстуально закріплені в ч. 1 ст. 623 ЦК («боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки») і ч. 2 ст. 785 ЦК («якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення»). Відтак правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 623 ЦК, є загальною, а правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 785 ЦК, є спеціальною. Диспозиції цих двох правових норм, що встановлюють наслідки порушення зобов’язання, є сумісними. Несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 623 ЦК, є правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші наслідки у разі невиконання обов’язку повернути річ — предмет договору найму (оренди), не настають. Ця колізія між правовими нормами, про які тут йдеться, вирішується на користь загальної норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 623 ЦК, оскільки логічно закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки» «виключно», «не інакше як», є нездатною конкурувати при правозастосуванні із текстуально закріпленими правовими нормами, в тому числі загальними;

Слід, однак, враховувати, що Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла вис про те, що ч. 2 ст. 785 ЦК встановлює розмір плати за користування річчю за період прострочення повернення речей у зв’язку з припиненням договору найма, а не неустойкою (постанова від 20 березня 2012 р. за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна у Донецькій області до ВАТ «Укртелеком»[244]).

4. Як рід і вид співвідносяться сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ст. 22, 623 ЦК і покладають на боржника, що припустився порушення зобов’язання, обов’язок відшкодування збитків, з одного боку, і правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК, — з іншого. Відтак правові норми, що встановлені ст. 22 і 623 ЦК, є загальними, а правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 625 ЦК, є спеціальною. Диспозиції цих двох правових норм є сумісними. Вони співвідносяться як два види, що належать до одного роду цивільно-правової відповідальності. Якщо із ч. 2 ст. 625 ЦК зробити висновок від протилежного, у такий спосіб виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, не несе будь-якої іншої відповідальності, крім тієї, яка передбачена цією статтею, у тому числі не несе обов’язку відшкодувати збитки, завдані простроченням виконання грошового зобов’язання. Ця правова норма є несумісною із загальними правовими нормами, що текстуально закріплені у ст. 22 і 623 ЦК. Колізія між цими правовими нормами, з одного боку, та правовою нормою, що логічно закріплена в ч 2 ст. 625 ЦК, вирішується на користь загальних правових норм. Отже, відповідальність за порушення грошового зобов’язання, встановлена ч. 2 ст. 625 ЦК, не виключає відповідальності боржника, яка встановлена ст. 22 і 623 ЦК і яка полягає в обов’язку боржника, що припустився цивільного правопорушення, відшкодувати завдані кредитору збитки;

5. Нездійснення страховиком страхової виплати є порушенням грошового зобов’язання. Оскільки таке порушення, передбачене ст. 992 ЦК, що поширюється тільки на зобов’язання страхування, є підстави стверджувати, що в ст. 992 ЦК («у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов’язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом») текстуально закріплюється спеціальна правова норма, у відношенні до якої правова норма, що текстуально закріплюється в ч. 2 ст. 625 ЦК, є загальною. Загальними у відношенні до спеціальної правової норми, що встановлена ст. 992 ЦК, є також правові норми, які текстуально закріплені в ст. 22 і 623 ЦК і які покладають на боржника, який припустився цивільного правопорушення, відповідальність у вигляді обов’язку відшкодувати збитки. Спеціальна правова норма, що текстуально закріплена в ст. 992 ЦК, і загальні правові норми, текстуально закріплені в ст. 22, 623, ч. 2 ст. 625 ЦК, є сумісними. їх диспозиції співвідносяться як види, що об’єднуються родовим поняттям цивільно-правової відповідальності. Якщо із ст. 992 ЦК зробити висновок від протилежного, то у такий спосіб буде виявлена логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої страховик не несе за прострочення страхової виплати іншої відповідальності, крім відповідальності у вигляді сплати неустойки. Ця правова норма є несумісною із загальними правовими нормами, що текстуально закріплені в ст. 22, 623 і 625 ЦК. Колізії між цими правовими нормами вирішуються на користь текстуально закріплених загальних правових норм, оскільки правова норма, що логічно закріплена в ст. 992 ЦК і виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, нездатна конкурувати при правозастосуванні із текстуально закріпленими правовими нормами унаслідок того, що вона виявляється при правозастосуванні за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, яке не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як». Зроблені тут висновки підтверджуються судовою практикою.

Так, Вищий господарський суд у постанові від 19 грудня 2007 р. у справі № 1632 відтворює мотивування рішення суду першої інстанції яким визнається можливість застосування до страховика заходів відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК. В іншій постанові (від 24 січня 2007 р. у справі № 8-256) Вищий господарський суд залишив у силі рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, якими за страховиком визнане право на застосування до страховика заходів відповідальності, передбачених ст. 625 ЦК.

6. Спеціальним правилом абзацу другого ч. 2 ст. 1282 ЦК передбачена можливість «накладення» (таке слово використовується в цій частині) стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі, якщо спадкоємці не виконують свого обов’язку одноразовим платежем задовольнити вимоги кредитора спадкодавця у встановлених межах. Із цього спеціального правила непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким звернення («накладення») стягнення на інше майно спадкоємця (крім того, яке в порядку спадкування було передане йому в натурі) не допускається, в тому числі, якщо передане спадкоємцям в натурі не збереглося або було відчужене. Але це правило лише непрямо випливає із спеціального правила, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому воно не може застосовуватись усупереч загальним правилам ст. 52 Закону «Про виконавче провадження» і Додатку до цього Закону, відповідно до яких стягнення за позовом кредитора може бути звернене і на інше майно боржника (спадкоємця) за винятками, встановленими Додатком до названого Закону (при тому, що відповідальність спадкоємця за боргами спадкодавця обмежується вартістю майна, отриманого у спадщину; як це передбачено ч. 1 ст. 1282 ЦК).

Якщо ж висновок від протилежного при тлумаченні ч. 2 ст. 1282 ЦК не використовувати, а тлумачити її «оптом» (без виокремлення в такому законодавчому положенні правової норми, закріпленої текстуально, і правової норми, закріпленої логічно), тоді стверджують, що в ч. 2 ст. 1282 ЦК закріплена спеціальна правова норма, що підлягає переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, що передбачена ст. 52 Закону «Про виконавче провадження».

7. Відповідно до ч. 5 ст. 1274 ЦК відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, що названі в цій частині. При цьому названі ст. 225, 229-231, 233 ЦК. Звідси непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким з інших підстав відмова від прийняття спадщини не може бути визнана недійсною. Це стосується, зокрема відмови від прийняття спадщини без згоди батьків і органу опіки та піклування. Із ч. 5 ст. 1274 ЦК також непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким до відмови від спадщини не застосовується ч. 1 ст. 224 ЦК («правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним»). Слід також пояснити, що відповідно до ст. 71 ЦК опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовлятися від майнових прав підопічного, а піклувальник не має права давати згоду на вчинення неповнолітнім правочинів, спрямованих на відмову від їх майнових прав без дозволу органу опіки та піклування.

Але наведені вище правові приписи, які непрямо випливають із ч. 5 ст. 1274 ЦК, не можуть застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч. 2 ст. 222, ст. 224 ЦК. Це означає, що: 1) відмова від спадщини, здійснена опікуном без дозволу органу опіки та піклування, є нікчемною відповідно до ч. 1 ст. 71 і ст. 224 ЦК; 2) відмова неповнолітнього від спадщини, здійснена за наявності згоди піклувальника, але за відсутності дозволу органу опіки та піклування, є нікчемною відповідно до ч. 2 ст. 71, ст. 224 ЦК; 3) відмова неповнолітнього від спадщини, здійснена за наявності згоди батьків (усиновлювачів), але за відсутності згоди органу опіки та піклування, підлягає визнанню недійсною на підставі ч. 4 ст. 32, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК; 4) відмова неповнолітнього від спадщини, здійснена без згоди батьків, підлягає визнанню недійсною на підставі ч. 2 ст. 222 ЦК.

8. Частина 3 ст. 1021 ЦК формулює спеціальне правило, яким на комісіонера покладається відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента, за умови, що комісіонер відповідно до договору або звичаїв ділового обороту зобов’язаний був застрахувати майно «за рахунок комітента», але не виконав цього обов’язку. Залишимо без аналізу слова «за рахунок комітента», оскільки висновок про права та обов’язки сторін, які стосуються збереження майна комітента, в кінцевому рахунку не залежить від того, за чий рахунок мало здійснюватись страхування. Із спеціального правила ч. 3 ст. 1021 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким за межами гіпотези правової норми, сформульованої в цій частині, комісіонер не відповідає за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента, що сталося внаслідок вини комісіонера. Але цей правовий припис лише логічно закріплений у ч. 3 ст. 1021 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому він не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правовим нормам ч. 1 ст. 1021 ЦК («комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента») і ст. 22, 623 ЦК, які покладають на особу, яка порушила цивільні права іншої особи, обов’язок відшкодувати завдані порушенню збитки (за наявності її вини).

9. «Стаття 250. Відмова представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю

1. Представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

2. Представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

3. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

4. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою цієї статті».

Використовуючи висновок a contrario, слід виявити логічно закріплену у ч. 4 ст. 250 ЦК правову норму, згідно якої у решті випадків (при порушенні представником зобов’язання перед особою, яка видала довіреність, якщо це порушення не підпадає під дію ч. 2 та 3 ст. 250 ЦК), представник не несе обов’язку відшкодувати збитки. Але ця правова норма лише логічно закріплена в ч. 4 ст. 250 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому не може застосовуватись усупереч загальним правовим нормам, що текстуально закріплені у ст. 22 і 623 ЦК (якщо відносини між представником та особою, що видала довіреність, є цивільними). Отже, представник несе обов’язок відшкодування збитків, завданих особі, яка видала довіреність, не тільки у випадках, передбачених ч. 4 ст. 250 ЦК, а й в інших випадках, передбачених ст. 22, 623 ЦК.

10. Невелика за обсягом ч. 9 ст. 1109 ЦК («умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними») може використовуватись як методичний матеріал для вивчення правових приписів, які непрямо випливають із актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновком a contrario.

По-перше, якщо прямо зазначається на нікчемність правочину, то висновок a contrario із цього зазначення може означати, що в решті випадків правочини є або оспорюваними, або дійсними. Якими вони є насправді, — це вирішується шляхом постановки поняття, із якого робиться висновок a contrario, в систему понять. Якщо нікчемність правочину розглядати як видове поняття, то родовим стосовно нього буде поняття недійсності правочину. Це родове поняття охоплює собою два видових поняття — нікчемні і оспорювані правочини. Цими двома видовими поняттями, що виокремлюються за відомим критерієм, вичерпується родове поняття недійсності правочину. Отже, із текстуально закріпленої в ч. 9 ст. 1109 ЦК правової норми, відповідно до якої умови ліцензійного договору, які суперечать положенням Цивільного кодексу, є нікчемними, за допомогою висновку а contrario при тлумаченні виявляється логічно закріплена правова норма, згідно якої правочини, які не суперечать Цивільному кодексу, є оспорюваними. Але ця правова норма, яка логічно закріплена у ч. 9 ст. 1109 ЦК і при тлумаченні виявляється за допомогою висновку a contrario, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, текстуально закріпленій у ч. 1 ст. 215 ЦК («підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу»). Отже, умови ліцензійних договорів, які не підпадають під ознаку, передбачену ч. 9 ст. 1109 ЦК, є не оспорюваними, а дійсними.

Із текстуально закріпленого у ч. 9 ст. 1109 ЦК правового припису, що визнає нікчемними умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу, висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої суперечність умов ліцензійного договору іншим актам законодавства тягне за собою оспорюваність таких умов. Цей правовий припис підлягає застосуванню, оскільки він не суперечить загальним правилам ч. 1 ст. 203 і ч. 3 ст. 215 ЦК.

Спробуємо дати аналіз умовного законодавчого положення, яке утворимо із ч. 9 ст. 1109 ЦК шляхом заміни в ній слова «нікчемним» на слово «недійсним». Видовому поняттю недійсності протистоїть видове поняття дійсності правочину, а родовим стосовно цих понять є поняття правочину, що розглядається під кутом зору породження ним цивільно-правових наслідків. У такому випадку слід зробити висновок a contrariо, відповідно до якого в решті випадків умови ліцензійних договорів є дійсними. Але цим висновком виявляється правова норма, яка непрямо випливає із наведеного умовного положення законодавчого акту, а тому вона не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правилам ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК, згідно з якими суперечність умов правочину актам цивільного законодавства тягне їх недійсність.