Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану», у разі введення надзвичайного стану при виникненні особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, епізоотій тощо), які створюють загрозу життю і здоров’ю значних верств населення, уповноважені органи можуть здійснювати низку заходів, у тому числі пов’язаних з обмеженням права власності та реквізицією майна. Зокрема, може здійснюватись мобілізація та використання ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності для відвернення небезпеки та ліквідації надзвичайних ситуацій з обов’язковою компенсацією зазнаних втрат.

Конфіскація майна є санкцією за вчинення злочину і застосовується виключно у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом України, на підставі вироку суду.

Стаття 59 Кримінального кодексу України встановлює, що покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна передбачена за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кодексу. Слід зазначити, що законодавством України визначено перелік майна, що не підлягає конфіскації, а так само на нього не може бути звернено стягнення за зобов’язанням власника.

Новий Цивільний кодекс України певною мірою впорядкував питання примусового відчуження майна від власника. Так, ст. 321 передбачає, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.

У статті 346 ЦКУ наводиться докладний перелік підстав припинення права власності. До цього переліку включені і підстави припинення права власності незалежно від волі самого власника. Такими підставами, зокрема, є:

а) припинення власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

б) викуп пам’яток історії та культури;

в) викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

г) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

ґ) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

д) реквізиція;

е) конфіскація.

Припинення власності на майно, яке за законом не може належати цій особі, полягає в покладенні на особу, котра з підстав, що не були заборонені законом, набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати, обов’язку здійснити відчуження цього майна протягом строку, встановленого законом (ст. 348 ЦК України). У разі невиконання цього обов’язку у відповідний строк це майно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Якщо майно не буде продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду. Це правило поширюється і на випадки, коли законом встановлюється необхідність отримання особливого дозволу для придбання певного майна, а особі, яка володіє таким майном, у наданні дозволу було відмовлено.

Викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю регулюється ст. 350 ЦК України. Підставою для викупу є рішення, яке приймається компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування. Здійснюється викуп за згодою власника або за рішенням суду в порядку, передбаченому законом. Викупна ціна за земельну ділянку включає вартість самої ділянки, нерухомого майна, що розміщене на ній, та упущену вигоду власника.

Право власності на нерухоме майно, яке розміщене на земельній ділянці, що підлягає викупу, може бути припинене за рішенням суду шляхом його викупу і з обов’язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі (ст. 351 ЦК України). Підставою для відповідного рішення суду є неможливість використання земельної ділянки, викупленої у зв’язку із суспільною необхідністю, без припинення права власності на це майно.

Стаття 352 ЦК України регулює питання викупу пам’яток історії та культури. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії і культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження.

Якщо, незважаючи на це, заходи власником не будуть ужиті, за рішенням суду може бути здійснений викуп цієї пам’ятки. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження. Викупна ціна визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом. Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.

Положення про непорушність права власності, закріплене в Конституції України та деталізоване іншими законодавчими актами, повного мірою кореспондується із Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованою Україною 11 вересня 1997 р.

Відповідно до ст. 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції передбачається, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права...».

У силу того, що Україна є учасником Європейської конвенції і її положення імплементовані в національне законодавство України та складають його невід’ємну частину, наведена норма ст. 1 Першого Протоколу може розглядатися як відповідна гарантія забезпечення в нашій державі права власності кожної особи. У разі порушення цього права вона може звертатися за захистом не тільки в національні судові органи, а й у Європейський суд з прав людини.