Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

5. Частина перша ст. 4 Закону «Про іпотеку» передбачає, що іпотека підлягає державній реєстрації. Проте відсутність державної реєстрації ніякою мірою не впливає ні на дійсність договору застави, що належне укладений, ні на права іпотекодержателя у правовідносинах з іпотекодавцем, у тому числі і на право звернути стягнення на заставлене майно. Державна реєстрація іпотеки має тільки речово-правове значення: за датою державної реєстрації визначається пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно незареєстрованих або зареєстрованих пізніше прав чи вимог інших осіб щодо предмета іпотеки.

6. Відповідно до частини першої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» взаємні права і обов’язки між заставодавцем та заставодержателем рухомого майна виникають з моменту набрання чинності договором застави (згідно з ч. 2 ст. 631 ЦК договір набирає чинності з моменту його укладення). До таких прав заставодержателя, зокрема, належать права вимагати передання предмета застави, якщо це передбачено договором або законом, право звернення стягнення на заставлене майно.

7. Реєстрація застави рухомого майна в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна тягне не лише речово-правові наслідки (за датою реєстрацію визначається пріоритет даної застави перед іншими обтяженнями предмета застави). Вона впливає на дійсність наступних обтяжень (ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

8. У випадках, коли рухоме майно, що є предметом застави, відповідно до договору застави підлягає переданню заставодержателю, правовідносини між заставодавцем і заставодержателем розвиваються у такий спосіб: 1) заставне зобов’язання між сторонами виникає з моменту укладення договору, що є і моментом набрання чинності договором (ч. 2 ст. 631 ЦК); 2) настання встановленого договором застави строку передання предмета застави заставодержателю перетворює відповідне суб’єктивне право заставодержателя у право вимоги; 3) до передання предмета застави заставодержателю реєстрація застави є неможливою, оскільки не виникає право застави (ч. 2 ст. 585 ЦК), тобто немає того явища, яке підлягає реєстрації (немає застави, обтяження); 4) передання предмета застави (рухомого майна) заставодержателю закінчує накопичення на боці заставодержателя всього комплексу заставних прав перед заставодавцем і відкриває можливість реєстрації застави; 5) реєстрація застави породжує пріоритет заставного права заставодержателя перед правом інших осіб на заставлене рухоме майно.

9. Значення моменту виникнення права застави є обмеженим. Виникнення права застави не впливає на дійсність вже укладеного договору застави. Тому при відмові заставодавця передати заставодержателю майно, що є предметом застави, якщо відповідно до договору застави воно повинне знаходитися у володінні заставодержателя, останній вправі вимагати передання йому цього майна (виконання зобов’язання в натурі). Така вимога підлягає задоволенню з застосуванням ч. 1 ст. 620 ЦК.

Не сповна відповідає ст. 585 ЦК і ст. 16 Закону «Про заставу» твердження, відповідно до якого при забезпеченні заставою зобов’язання щодо надання банківського кредиту право застави виникає після укладення договору застави і фактичного одержання боржником суми кредиту (п. 8 роз’яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних, із застосуванням Закону України «Про заставу» [396]). Навіть твердження про те, що право застави виникає з моменту укладення кредитного договору (якщо він укладається після укладення договору застави), викликає заперечення. Що стосується твердження про те, що застава виникає після фактичного одержання суми кредиту, то це прямо зачіпає інтереси кредитодавця, а при відкритті кредитної лінії на основі кредитного договору, підписаного після укладення договору застави в забезпечення повернення кредиту, змушує зробити висновок про те, що застава то виникає (при одержанні чергової суми кредиту), то припиняється (при поверненні грошової суми, одержаної в кредит), що не відповідало б змісту закону.

Стаття 586. Користування та розпоряджання предметом застави

1. Заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави.

2. Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

3. Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

4. Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов’язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

1. За загальним правилом, заставодавець має право користуватися предметом застави, в тому числі здобувати з нього плоди та доходи. Цього права він може бути позбавлений лише договором. Із суті застави також може випливати неможливість для заставодавця використовувати предмет застави.

2. Стосовно розпоряджання предметом застави на цей час створилось певне нагромадження законодавчих положень.

Чинна редакція ст. 17 Закону «Про заставу» [64] надає заставодавцеві право розпоряджання предметом застави, якщо воно не обмежене законом або договором. Лише відчуження заставодавцем заставленого майна потребує згоди заставодержателя.

Частина 2 ст. 586 пізніше прийнятого Цивільного кодексу допускає будь-яке розпоряджання предметом застави з боку заставодавця лише за умови наявності згоди заставодержателя. Інше може бути встановлене лише договором. Це правило і підлягає переважному застосуванню перед ст. 17 Закону «Про заставу». Слід зробити висновок про те, що ч. 2 ст. 586 ЦК підлягає переважному застосуванню і перед ст. 9 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Відповідно до п. 2 розділу IX цього Закону законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Це є підставою для переважного застосування положень названого Закону перед правилами Цивільного кодексу. Але частина перша ст. 9 згаданого Закону, що, за загальним правилом, дає боржникові право відчужувати предмет обтяження, передбачає встановлення іншого не тільки договором, а і законом. Таким законом і є ч. 2 ст. 586 ЦК, яка забороняє заставодавцеві в будь-який спосіб розпоряджатися предметом застави без згоди заставодержателя, якщо інше не передбачене договором.

3. Порушення заставодавцем викладених вище меж розпоряджання заставленим майном, за загальним правилом, є підставою для визнання судом недійсними відповідних правочинів (ч. 3 ст. 215; ч. 1 ст. 203 ЦК). Такі ж наслідки тягне вчинення правочинів з приводу заставленого майна заставодержателем або третьою особою, у володінні якої знаходиться предмет застави. Але стосовно відчуження заставодавцем рухомого майна викладене є правильним лише за умови, що застава зареєстрована в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Якщо ж застава не зареєстрована, особа, що придбала майно, яке є предметом застави, вважається його добросовісним набувачем. При цьому вона набуває права власності на рухоме майно без обтяження. За обтяжувачем (заставодержателем), права якого порушені діями боржника щодо відчуження предмета обтяження (застави), визнається лише право на відшкодування збитків (ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

4. Частина 3 ст. 586 ЦК визнає за заставодавцем виключне право заповідати заставлене майно. Умови договору застави або спеціальний правочин, якими обмежується це право заставодавця, є нікчемними.

5. Заставодержатель отримує фактичну можливість користування предметом застави, якщо цей предмет переданий йому у володіння. Але право користування предметом застави заставодержатель має лише за умови, якщо це встановлено договором.

6. Допускаючи покладення договором застави на заставодержателя обов’язку здобувати з предмета застави, який переданий йому у володіння, плоди і доходи, законодавець прагнув підштовхнути сторони договору застави до встановлення більш доцільного змісту правовідносин щодо застави. Але право сторін включити до договору застави таку умову випливає уже із ч. 2 ст. 6 ЦК, відповідно до якої сторони вправі врегулювати свої відносини, якщо вони не врегульовані актами цивільного законодавства. Отже, встановлення дозволу, що розглядається, є рудиментом соціалістичного дозвільного методу регулювання цивільних відносин.

Стаття 587. Обов’язки володільця предмета застави