Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

РОЗДІЛ I ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

ГЛАВА 1 ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством

1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

1. Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Ці відносини поділяються на види. Окремі види суспільних відносин утворюють предмет правового регулювання відповідних галузей законодавства. Отже, визнання певних суспільних відносин предметом певної галузі законодавства обумовлює застосування до цих відносин одних чи інших правових норм. Так, відносини між двома суб'єктами, наприклад, між податковим органом та банком з приводу податкової поруки (ч. 8.8 ст. 8 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]), можуть бути визнані предметом цивільного законодавства. Це означає, що ці відносини регулюються цивільним законодавством, а до правовідносин, що виникають на підставі договору податкової поруки, застосовуються норми цивільного права (зокрема, про визнання правочинів недійсними, про позовну давність, про відповідальність тощо). Якщо ж ці відносини визнати податковими, до чого підштовхує уже основний зміст закону, що передбачає податкову поруку, то тоді до правовідносин, що виникають на підставі податкової поруки, норми цивільного права застосовуватись не можуть. Зауважимо, що відносини щодо податкової поруки все-таки належать до предмета цивільного законодавства.

2. Визнання предметом цивільного законодавства майнових та особистих немайнових відносин, що характеризуються ознаками юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників, є загальним правилом, що не виключає встановлення спеціальних законодавчих положень, які відступають від цього правила. У відповідних випадках законодавець веде пошук найбільш доцільних варіантів регулювання майнових та особистих немайнових відносин. При цьому законодавець обґрунтовано не вважає себе пов'язаним загальним правилом про те, що цивільне законодавство не повинне регулювати відносини, яким не повного мірою характерні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності. Це — загальна тенденція, що характерна для сучасного цивільного законодавства більшості країн. Вона проявляється, наприклад, у встановленні певних пільгових норм стосовно споживачів, суб'єктів авторського та суміжних прав тощо.

3. Слід, однак, звернути увагу на ту обставину, що предмет цивільного права у ч. 1 ст. 1 ЦК визначений невдало. По-перше, формулювання «особисті немайнові та майнові відносини» дає змогу віднести слово «особисті» і до слова «немайнові», і до слова «майнові». Тож виходить, що цивільним законодавством регулюються «особисті немайнові» і «особисті майнові» відносини. Це — очевидний недолік законодавчого формулювання, бо термін «особисті майнові відносини» не використовується в законодавстві взагалі. Правильно треба було написати або «особисті немайнові, а також майнові відносини», або «майнові та особисті немайнові відносини». По-друге, слова «цивільні відносини», взяті в дужки, розміщені всередині ч. 1 ст. 1 ЦК, а їх треба було поставити в кінці. Чинний текст дає підстави стверджувати, що цивільними є будь-які майнові та особисті немайнові відносини, а цивільне законодавство регулює не всі цивільні відносини, а тільки ті, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Але таке твердження, хоч і ґрунтується на тексті ч. 1 ст. 1 ЦК, але не може братись до уваги при правозастосуванні, оскільки суперечить численним спеціальним правилам, що виключають визнання цивільними тих майнових і особистих немайнових відносин, яким не притаманні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності.

4. Майнові відносини слід розуміти з урахуванням змісту, що надається категорії майна в цивільному законодавстві. У ст. 190 ЦК майно визначається як річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. До речей відносяться не тільки об'єкти матеріального світу, матеріальні блага, що здатні безпосередньо задовольняти особисті та виробничі потреби людей, а й гроші, цінні папери (ст. 177 ЦК). Оскільки визначення договору купівлі-продажу як такого, за яким продавець зобов'язується передати покупцеві майно (ст. 655 ЦК), поширюється на відносини щодо постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 ЦК), майном слід визнати і всі такі ресурси. Це відповідає тлумаченню поняття майна, що використовується у ст. 1 Додаткового протоколу (Протоколу № 1) до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8], Європейським Судом з прав людини. Європейським Судом допускається дещо ширше тлумачення поняття майна, ніж це прийнято в законодавстві та судовій практиці України. У рішеннях Європейського Суду визнавалось, що відповідно до положень про захист прав на майно захищаються права не тільки на речі, а й на акції, на отримання орендної плати, на отримання прибутку тощо. Це не означає, що при застосуванні положень Цивільного кодексу термін «майно» слід тлумачити широко, але при застосуванні відповідних положень названої Конвенції цей термін слід тлумачити так само, як його тлумачить Європейський Суд з прав людини.

5. У контексті ст. 1 ЦК майнові відносини слід розуміти перш за все як відносини з приводу речей та їх сукупностей. Ці відносини, урегульовані актами цивільного законодавства, можуть набувати форми абсолютних або відносних правовідносин. Абсолютні майнові відносини надають особі можливість безпосередньо діяти стосовно об'єкта і в такий спосіб задовольняти свої потреби та здійснювати свої інтереси. Це — відносини між суб'єктом права та об'єктом. Безпосередньо ці відносини не регулюються нормами цивільного права, але опосередковуються ними шляхом встановлення загальної заборони перешкоджати управненій особі в здійсненні її прав щодо відповідних об'єктів (речей). Ця заборона поширюється на будь-яку особу, на всіх суб'єктів цивільного права. Оскільки об'єктом майнових абсолютних відносин є речі, вони називаються речовими, а система норм, що регулює ці відносини, отримала назву «речове право». Поняття абсолютних майнових правовідносин (абсолютних майнових прав) щодо речей використовувалось у радянському правознавстві, оскільки категорії речових правовідносин і речових прав були на той час неприйнятними з ідеологічних міркувань. Слід, однак, враховувати, що об'єктом цивільного обороту стають дедалі ширше майнові права. З приводу таких об'єктів також можуть виникати абсолютні і відносні відносини.

6. У межах абсолютних майнових відносин управнена особа має можливість безпосередньо здійснити своє право на майно, не використовуючи результати дій інших осіб і не вимагаючи від них здійснення певних дій, тобто не вступаючи безпосередньо у відносини з іншими особами. На відміну від цього, у відносних майнових правовідносинах управнена особа не може здійснити свої майнові права інакше, ніж через дії іншої сторони. Так, у відносинах купівлі-продажу покупець має право отримати куплену річ, але ж передання речі повинен здійснити продавець. Відносні майнові відносини регулюються нормами зобов'язального права. Проте є значний масив норм, що не входять до складу зобов'язального права, але регулюють такі відносини (наприклад, відносини, що виникають при спадкуванні). Відносні майнові відносини виникають не тільки з приводу передання речей, а й з приводу виконання робіт та надання послуг, у тому числі і тоді, коли роботи виконуються, а послуги надаються безоплатно.

7. Інформація визначається як нематеріальне благо (ст. 201 ЦК). Але ж визнається можливість відшкодування не тільки моральної, а й майнової шкоди, завданої порушенням права на інформацію (ч. 1 ст. 200 ЦК). Наведені норми цивільного законодавства не виключають виникнення з приводу інформації, що є об'єктом права власності (ст. 38 Закону «Про інформацію» [65]), як абсолютних, так і відносних (зобов'язальних) правовідносин.

8. Результати творчої діяльності — об'єкти інтелектуальної власності прямо цивільним законодавством до категорії майна не відносяться. Проте положення і Цивільного кодексу, і спеціальних законів, що регулюють відносини з приводу окремих об'єктів інтелектуальної власності, визнають, що стосовно цих об'єктів виникають майнові відносини. Як і відносини з приводу речей, вони поділяються на абсолютні і відносні. Регулювання абсолютних відносин здійснюється нормами, що входять до складу права інтелектуальної власності, а відносних — також нормами зобов’язального права.

9. Цивільне законодавство регулює не тільки майнові, а й особисті немайнові відносини. Останні регулюються положеннями Книги другої «Особисті немайнові права» і Книги четвертої «Право інтелектуальної власності». З приводу особистих немайнових благ можуть виникати як абсолютні, так і відносні правовідносини. Це не означає, що особисті немайнові права можуть відчужуватися чи в інший спосіб передаватися іншим особам. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, що, крім особистих немайнових прав на результати інтелектуальної діяльності, визнавав та захищав тільки право на честь, гідність та ділову репутацію, новий Цивільний кодекс значно розширив коло відносин з приводу особистих немайнових благ, що регулюються цивільним законодавством. Ці відносини також можуть бути як абсолютними, так і відносними.

10. У частині першій ст. 1 ЦК зазначено три ознаки майнових та особистих немайнових відносин, що регулюються цивільним законодавством: вони повинні бути засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Ці ознаки цивільних відносин не можуть бути визнані достатньо чіткими критеріями для того, щоб відрізняти цивільні відносини від інших, оскільки є такі випадки, коли в цивільних відносинах допускається відступлення від засад рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності. Але ж і нехтувати ними як зовсім непридатними для визначення цивільних відносин не можна.

11. Критерій юридичної рівності означає відсутність владної підпорядкованості між сторонами відповідних правовідносин якраз в межах цих правовідносин. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування зазвичай вступають з іншими суб'єктами у відносини, що характеризуються ознакою «влада — підпорядкування», але досить поширеною є участь цих органів також в цивільно-правових зобов'язаннях як в договірних, так і в таких, що виникають внаслідок завдання шкоди, набуття, збереження майна без достатньої правової підстави тощо. Для розмежування публічно-правових та цивільно-правових відносин, в які вступають органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування з іншими особами, використовується критерій рівності. Поки ці органи діють в межах своїх владних стосовно іншої сторони цих правовідносин повноважень як органи влади чи місцевого самоврядування, в тому числі і вступають в майнові відносини, на такі відносини не можна поширювати цивільне законодавство. Але ж органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, на жаль, не завжди діють в рамках повноважень, наданих їм законодавством. Тому майновими відносинами, що ґрунтуються на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, слід вважати лише ті відносини, в яких органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування діють в межах своїх повноважень і в яких підпорядкована юридична чи фізична особа зобов'язана виконувати вказівки органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування. Діючи за межами цих повноважень, такий орган вступає в приватно-правові майнові відносини. Якщо орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, виходячи за межі своїх повноважень, порушує майнові або інші права фізичної або юридичної особи, із факту такого порушення виникають не публічно-правові, а приватно-правові відносини, на які поширюється чинність актів цивільного законодавства. Навіть підпорядкована органу влади чи місцевого самоврядування юридична особа (підприємство) у відповідних випадках одержує право вимагати в судовому порядку визнання недійсним акта, що не відповідає компетенції органу, який його видав, чи іншим вимогам законодавства. Лише в окремих випадках нормами публічного права регулюються відносини з приводу порушення органом виконавчої влади або місцевого самоврядування прав підпорядкованої юридичної особи.

Юридична особа вправі також у випадках, передбачених законом, вимагати відшкодування збитків, завданих їй в результаті виконання нею вказівок органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування та їх посадових осіб, якими порушені права юридичної особи, а також унаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами своїх обов'язків щодо юридичної особи. Це закріплюється в спеціальних нормах (ст. 21, 1173, 1174 ЦК; ч. 3 ст. 147 ГК [42]). Оскільки такі відносини носять цивільно-правовий характер (у частині, що виходить за межі обов'язку підприємства підпорядковуватися органу виконавчої влади або місцевого самоврядування), юридичні особи можуть захищати свої цивільні права перед зазначеними органами і в інші способи, передбачені законами для захисту цивільних прав. Викладене стосується і фізичних осіб (ст. 56 Конституції України [1]).

12. При переданні державного або комунального майна від однієї юридичної особи до іншої (це називається передання майна з балансу однієї юридичної особи на баланс іншої) виникають не лише публічно-правові майнові відносини між кожною із таких юридичних осіб та її органом вищого рівня — відносини, засновані на адміністративному чи іншому підпорядкуванні однієї сторони іншій, — але і приватно-правові майнові відносини між зазначеними юридичними особами, які (відносини) регулюються нормами Цивільного кодексу (Закон «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» [124]). У таких випадках виникають публічно-правові відносини між органом виконавчої влади або місцевого самоврядування, з однієї сторони, і організацією, зобов'язаною передати майно, та організацією, зобов'язаною прийняти майно, з іншої. Проте, і відносини між організацією, зобов'язаною передати майно, з однієї сторони, і організацією, зобов'язаною прийняти це майно, з іншої сторони, потребують при цьому правового врегулювання, якщо тільки майно безпосередньо передається від однієї організації іншій, а не вилучається у однієї організації органом виконавчої влади (місцевого самоврядування) у своє безпосереднє управління і згодом не передається іншій організації. Так, наприклад, між організацією, що приймає, і тією, що передає, може виникнути спір про недостачу переданого майна. Він повинен кваліфікуватися як спір цивільно-правовий.

13. Звернемо увагу також і на ту обставину, що перебування юридичних осіб у відносинах «влада — підпорядкування» не виключає укладення ними цивільно-правових договорів, тобто вступу відповідних органів, що мають владні повноваження та є юридичними особами, в цивільно-правові відносини з підпорядкованими юридичними особами. Юридично ці два види відносин жодним чином не впливають один на інший. Але проблема розмежування цивільно-правових і публічно-правових відносин при цьому набуває суттєвої складності. Так, відносини між державними замовниками (міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями) і виконавцями державного замовлення відповідно до Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [95] повинні бути кваліфіковані як цивільно-правові, хоча б виконавцем була юридична особа, що визначається чинним законодавством як казенне підприємство, а замовником — міністерство, що здійснює управління цим казенним підприємством. Такий же характер мають відносини між державними замовниками і виконавцями державного оборонного замовлення (Закон «Про державне оборонне замовлення» [127]); між органом, який здійснює управління державним матеріальним резервом, з однієї сторони, і юридичними особами, які здійснюють поставку і зберігання продукції матеріального резерву (Закон «Про державний матеріальний резерв» [108]), — з іншої. Проте в останньому випадку законодавець визнає можливим за неналежне виконання обов'язків, які носять цивільно-правовий характер, застосовувати публічно-правові санкції. Визначення їх правової природи особливо ускладнюється тим, що в ст. 14 Закону «Про державний матеріальний резерв» (у заголовку статті і ч. 6) вони називаються мірами майнової відповідальності, а в ч. 4 ст. 8 і в ст. 15 названого Закону — фінансовими санкціями. Про публічно-правовий характер санкцій, передбачених ст. 14 Закону «Про державний матеріальний резерв», свідчить те, що вони застосовуються на підставі рішення центрального органу виконавчої влади (Президент України видав Указ, відповідно до якого створено Державний комітет України з державного матеріального резерву [260] та іншим Указом затвердив Положення про Державний комітет України з державного матеріального резерву) у безспірному порядку (ч. 17 ст. 14 зазначеного Закону). Про це ж свідчить і можливість оскарження таких рішень у суді. Це означає, що на відносини щодо застосування таких санкцій не поширюються положення Цивільного кодексу про вину юридичної особи, що припустилася порушення, про позовну давність (останнє безпосередньо сформульовано в ч. 6 ст. 14 Закону «Про державний матеріальний резерв» і п. 6 ч. 1 ст. 268 ЦК).