Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

4. Частина 5 ст. 588 ЦК покладає на заставодавця обов’язок надавати заставодержателям інформацію про попередні застави та визначає зміст цієї інформації: вона має надаватись в обсязі істотних умов договору застави (ст. 584 ЦК). Відповідно до ст. 18 Закону «Про заставу» заставодавець зобов’язаний повідомляти про попередні застави кожного із наступних заставодержателів. Невиконання заставодавцем цього обов’язку і навіть пряме підтвердження ним, усупереч правді, у тексті договору застави тієї обставини, що майно, яке заставляється, раніше не було заставлене, не може бути підставою для визнання договору застави недійсним. Законодавець не міг допустити визнання в такому випадку договору застави недійсним, оскільки це було б в інтересах тієї сторони (заставодавця), яка прямо чи побічно прагнула ввести в оману другу сторону. Тому встановлене спеціальне правило про те, що невиконання заставодавцем обов’язку повідомити заставодержателя про попередні застави цього ж майна тягне обов’язок заставодавця відшкодувати збитки, що виникли на стороні заставодержателів за наступними договорами застави внаслідок невиконання заставодавцем цього обов’язку. Це — більш сувора санкція, ніж та, яка встановлена ст. 215 ЦК. Крім того, вона виключає визнання договору застави недійсним.

Стаття 589. Правові наслідки невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою

1. У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

2. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

1. Частина 1 ст. 589 ЦК значно більш вдало, ніж частина перша ст. 20 Закону «Про заставу» [64], визначає момент, в який у заставодержателя виникає право звернення стягнення на заставне майно. Таким моментом є момент, коли настав юридичний факт — невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою. Слід враховувати, що при визначенні порушення зобов’язання в ст. 610 ЦК зазначається на невиконання зобов’язання і неналежне його виконання (з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання). Але ж підставою звернення стягнення на заставлене майно називається тільки невиконання зобов’язання. У визначенні застави у ст. 572 ЦК також вказується на переважне право заставодержателя отримати задоволення за рахунок заставленого майна «у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання». Стосовно інших видів забезпечення в ч. 1 ст. 549 (щодо неустойки), ч. 1 ст. 553 (щодо поруки), ч. 1 ст. 563 ЦК (щодо гарантії), ч. 1 ст. 571 ЦК (щодо завдатку) зазначається на застосування відповідних заходів забезпечення виконання зобов’язань у разі порушення зобов’язання, що повністю погоджується з визначенням порушення зобов’язання у ст. 610 ЦК.

У зв’язку з цим при тлумаченні ч. 1 ст. 589 ЦК належить враховувати наступне. Заставою зрештою забезпечуються тільки грошові вимоги. Якщо така вимога забезпечена заставою, то несплата грошової суми у встановлений строк і є тим невиконанням зобов’язання, яке є підставою для звернення стягнення на заставлене майно. Інша справа, що склалася судова практика, яка допускає звернення стягнення з метою забезпечення виконання і тих обов’язків, термін виконання яких не настав, оскільки такий строк взагалі не було встановлено (це стосується неустойки, збитків, строки чи терміни оплати або відшкодування яких зазвичай не встановлюються, а також деяких інших платежів, що мають бути здійснені на користь заставодержателя). Стаття 20 Закону «Про заставу» враховує викладені обставини і пов’язує момент виникнення права звернення на заставлене майно з терміном виконання зобов’язання. Але при цьому була допущена помилка. Було встановлено, що право звернення стягнення на заставлене майно виникає в момент «настання терміну виконання зобов’язання». Частина 2 ст. 590 ЦК виправляє цю помилку і встановлює, що заставодержатель набуває права звернення стягнення на заставлене майно, коли зобов’язання не буде виконане у встановлений строк (термін). Це правило пізніше прийнятого закону (Цивільного кодексу) і підлягає переважному застосуванню перед частиною першою ст. 20 Закону «Про заставу».

2. Право заставодержателя на переважне задоволення за рахунок заставленого майна в повному обсязі усіх своїх вимог стосується лише вимог, забезпечених заставою. Зовсім неправильним було б стверджувати, що відповідно до ст. 19 Закону «Про заставу» заставою можуть забезпечуватися будь-які вимоги заставодержателя, у тому числі і ті, що виходять за межі вимог, зазначених в договорі застави. У ст. 19 Закону «Про заставу» і ч. 2 ст. 589 ЦК перелічені всі можливі вимоги, що можуть випливати із забезпечуваного заставою зобов’язання або із правовідносин, які виникають при здійсненні заставодержателем права застави. Але щодо співвідношення цього переліку з договором виникає питання, пов’язане з тим, що остання із перелічуваних вимог (про відшкодування витрат, понесених у зв’язку з пред’явленням вимоги) відокремлена від попереднього переліку словами «а також». За наявності такого відокремлення додаткове речення («якщо інше не встановлено договором») слід відносити тільки до вимоги, що відокремлена словами «а також». Проте відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК в договорі застави сторони вправі в будь-який спосіб визначити види вимог заставодержателя до заставодавця (боржника), що підлягають задоволенню за рахунок заставленого майна. Зокрема, в договорі застави можуть передбачатися такі варіанти визначення видів вимог, забезпечених заставою: 1) заставою забезпечується виконання лише зобов’язання щодо повернення (сплати) грошової суми, щодо передання майна та ін.; 2) заставою забезпечується виконання зобов’язання щодо повернення (сплати) грошової суми, щодо передання майна, а також сплати відсотків, передбачених договором; 3) заставою забезпечується виконання не тільки основного зобов’язання, але і сплата неустойки і (чи) відшкодування збитків. Разом з тим за відсутності в договорі переліку вимог, що забезпечуються заставою (видів забезпечуваних заставою зобов’язань), належить вважати, що заставою забезпечені всі зобов’язання, які випливають із певного договору, або зобов’язання, на які міститься посилання в договорі застави (основне зобов’язання, зобов’язання щодо сплати неустойки і відшкодування збитків тощо). Викладене особливо важливо враховувати тоді, коли заставодавцем є не боржник у забезпечуваному заставою зобов’язанні, а третя особа (майновий поручитель).

При визначенні кола вимог, що підлягають задоволенню за рахунок заставленого майна, слід враховувати, що у відповідних випадках переважному застосуванню підлягають відповідні положення ст. 7 Закону «Про іпотеку» [197] і ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Зокрема, частина перша ст. 7 Закону «Про іпотеку» встановлює, що за рахунок предмета іпотеки задовольняється вимога, що випливає із збільшення основної суми боргу. Під це формулювання підпадають суми індексації заборгованості за грошовим зобов’язанням (ст. 625 ЦК). При укладенні інших договорів застави слід прямо зазначати на забезпечення заставою обов’язку боржника щодо сплати суми індексації основної суми боргу. В іншому випадку задоволення вимоги про стягнення суми індексації за рахунок заставленого майна буде неможливим.

3. Під процентами, сплата яких відповідно до ст. 19 Закону «Про заставу» забезпечується заставою, розуміються проценти, що підлягають сплаті згідно зі ст. 536 ЦК, відповідно до зобов’язання позики (ст. 1048 ЦК), кредитного зобов’язання (ст. 1054 ЦК); проценти, що підлягають сплаті за товарний або комерційний кредит (ст. 693; ч. 5 ст. 694; ст. 1057 ЦК)); проценти, передбачені ст. 625 ЦК.

4. Стаття 19 Закону «Про заставу» обмежує види збитків, що можуть бути стягнені за рахунок заставленого майна. У ній прямо передбачено, що за рахунок заставленого майна стягуються збитки, заподіяні простроченням виконання. Але ч. 2 ст. 589 ЦК не містить таких обмежень. Будь-які збитки, завдані порушенням зобов’язання, що забезпечується заставою, можуть бути відшкодовані шляхом звернення стягнення на заставлене майно, якщо договором застави не встановлено інше. Це правило, що випливає із ч. 2 ст. 589 ЦК, підлягає переважному застосуванню перед ст. 19 Закону «Про заставу». Пункт 5 частини другої ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» також передбачає задоволення за рахунок предмета обтяження «збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов’язання або умов обтяження».

5. Спеціального аналізу потребує формулювання «на момент фактичного задоволення» («на час виконання цієї вимоги»), що міститься в ч. 2 ст. 589 ЦК, ст. 19 Закону «Про заставу» [64], ст. 7 Закону «Про іпотеку» [197], ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Воно означає, що за рахунок заставленого майна повинні бути задоволені вимоги заставодержателя в повному обсязі, який (обсяг) визначається не на момент звернення стягнення на заставлене майно, а на момент фактичного задоволення. Зокрема, в силу цього положення заставодержатель має право на відшкодування за рахунок заставленого майна необхідних витрат на утримання заставленого майна, витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги. Під останнім видом витрат маються на увазі всі витрати, які здійснив заставодержатель у зв’язку зі зверненням стягнення на заставлене майно (судові витрати, оплата послуг нотаріуса, послуги адвоката тощо).

6. Вказівка в ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу» на те, що обсяг вимог, що задовольняються за рахунок заставленого майна, повинен визначатися на момент фактичного задоволення, повинна розумітися таким чином, що до дня фактичного задоволення повинні нараховуватися проценти і пеня, передбачені законом або договором. До дня фактичного задоволення здійснюється індексація грошового зобов’язання, забезпеченого заставою. Аналогічним чином і при присудженні до виконання зобов’язання в натурі, за загальним правилом, з моменту набрання законної сили рішенням суду зобов’язання не припиняється, хоча право на стягнення реалізується у відповідних публічно-правових формах. Наявність цих форм не виключає, за чинним законодавством, нарахування процентів, пені і відшкодування збитків за період до дня фактичного задоволення.

7. При зверненні стягнення на заставлене майно існують основні правовідносини (ті, що забезпечуються заставою) і додаткові (забезпечуючі, заставні). Звернення стягнення на заставлене майно не тягне припинення ні забезпечуваного заставою зобов’язання, ні заставних правовідносин. Звернення стягнення на заставлене майно не впливає на основне (забезпечуване заставою) зобов’язання. Закон не перешкоджає одночасному пред’явленню позову про присудження до виконання зобов’язання в натурі і про звернення стягнення на заставлене майно. Присудження до виконання основного зобов’язання в натурі не тягне його припинення з дня набрання законної сили рішенням суду і не виключає стягнення процентів, пені і збитків до дня фактичного задоволення. Разом з тим, пред’явлення зазначених двох вимог тягне обов’язок заставодержателя нести судові витрати за кожною з них. Тому при пред’явленні позову про звернення стягнення на заставлене майно не слід одночасно пред’являти вимогу про присудження до виконання в натурі зобов’язання, забезпечуваного заставою.

8. Закон «Про виконавче провадження» [129] не визначає порядку реалізації норм ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу», яка надає право заставодержателю задовольнити свої вимоги за. рахунок заставленого майна в повному обсязі до моменту фактичного задоволення, включаючи проценти, неустойку і збитки. Відповідно до п. 5.3.3 Інструкції про проведення виконавчих дій [336] питання про розмір додаткових вимог заставодержателя, передбачених ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу», повинен вирішувати державний виконавець на підставі доказів, поданих заставодержателем. Тим часом із Закону «Про виконавче провадження» право державного виконавця на збільшення розміру стягнення не випливає. Про загальний підхід цього Закону до такого роду питань можна судити на підставі його ст. 33, відповідно до якої державний виконавець не вправі самостійно (без рішення суду) вирішувати навіть питання відстрочення чи розстрочення виконання, зміни способу і порядку виконання. З урахуванням цього, а також того, що ні Закон «Про виконавче провадження», ні Положення про Міністерство юстиції України не надають повноваження цьому Міністерству видавати нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу виконання зобов’язань, в тому числі в публічно-правових формах на стадії виконавчого провадження, слід зробити висновок про те, що п. 5.3.3 Інструкції про проведення виконавчих дій не повинен застосовуватися.

Звернення стягнення на заставлене майно за зобов’язаннями заставодавця, що виникли після набрання законної сили рішенням суду або видачі нотаріусом виконавчого напису, повинне здійснюватися на підставі нового рішення суду. Воно повинне прийматися за позовом заставодержателя, який відповідно до виконавчого напису чи рішення суду одержав право на задоволення за рахунок заставленого майна своїх вимог, обсяг яких був визначений нотаріусом на день видачі виконавчого напису, або судом — на день винесення рішення. Після задоволення цих вимог за рахунок заставленого майна заставодавець може пред’явити в суді вимоги в частині процентів, неустойки та збитків, що нараховані (виникли) за період до дня фактичного задоволення (тобто до дня виконання раніше одержаного виконавчого напису чи раніше винесеного рішення суду), не враховані у виконавчому написі, рішенні суду. Саме такою була позиція Вищого арбітражного суду, виражена в абзаці другому п. 8.9 Роз’яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396].

Викладене стосується і меж стягнення на підставі морської іпотеки відповідно до ст. 369 Кодексу торговельного мореплавства [34].

9. Принциповий підхід до проблеми «уточнення» у процесі виконавчого провадження суми, стягненої з боржника за рішенням суду, виражений у постанові Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [385]: «У випадку, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням суду кошти збільшилися ціни на майно або роботи, на придбання або проведення яких воно було присуджене, потерпілий з цих підстав може висунути додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання провадилося вже після збільшення цін і тарифів». Таким чином, Верховний Суд не визнає можливим стягнення збитків, що виникли після набуття законної сили рішенням суду, на стадії виконавчого провадження без пред’явлення додаткового позову.

Стаття 590. Звернення стягнення на предмет застави

1. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.