Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

1. Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом.

2. Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.

1. За загальним правилом, оцінка предмета застави може взагалі не проводитися. Це — справа сторін договору застави. В описі предмета застави, який (опис) є обов’язковим для договору застави (ч. 1 ст. 584 ЦК), доцільно зазначити вартість цього предмета, яка визначається за погодженням сторін. Але це не охоплюється поняттям оцінки, як воно розуміється в ст. 582 ЦК. У частині шостій ст. 5 Закону «Про іпотеку» йдеться про визначення вартості предмета іпотеки за згодою сторін або шляхом проведення оцінки відповідним суб’єктом оціночної діяльності. Але обов’язковість оцінки предмета застави може встановлюватися законом. Обов’язковість оцінки випливає з частини другої ст. 10 Закону «Про заставу» [64] щодо договорів застави, в яких заставодержателями є ломбарди.

2. Обов’язковою є оцінка державного і комунального майна, що передається в заставу (частина третя ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та про професійну оціночну діяльність в Україні» [178]).

3. У тих випадках, коли договір застави укладається на забезпечення повернення кредитів, наданих українським позичальникам іноземними кредиторами під гарантію Уряду України, оцінка вартості майна повинна провадитися Фондом державного майна, а вартості майнових прав і цінних паперів — Міністерством фінансів (п. 2 постанови Кабінету Міністрів «Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов’язань Уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами» [277]). Це правило було встановлено за часів, коли можливість встановлення обов’язкової оцінки предмета застави підзаконними актами не виключалась. Тому його слід визнати таким, що зберегло чинність і після введення в дію нового Цивільного кодексу, який передбачає можливість встановлення обов’язкової оцінки предмета застави тільки законом або договором.

Стаття 583. Сторони у договорі застави

1. Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).

2. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

3. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

1. Сторонами договору застави можуть бути громадяни, юридичні особи та держава (частина перша ст. 11 Закону «Про заставу»). Автономна Республіка Крим, територіальні громади також можуть бути стороною договору застави. Відсутність вказівки в Законі «Про заставу» на можливість участі територіальних громад у договорі застави обумовлена виключно тим, що на момент прийняття Закону «Про заставу» не існувало такого суб’єкта цивільного права, як територіальна громада. Водночас при встановленні переліку сторін договору застави в ст. 11 Закону «Про заставу» законодавець називає всіх суб’єктів цивільного права, що існували на той час. Сторони договору застави мають специфічне найменування — заставодержатель (кредитор) і заставодавець (боржник).

2. Більш широким (родовим) поняттям стосовно поняття заставодержателя як видового є категорія обтяжувана, що вперше введена в нормативний оборот і широко використовується в Законі «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Всі положення цього Закону та інших нормативно-правових актів, що стосуються обтяжувана у правовідносинах щодо забезпечувального обтяження, поширюються і на заставодержателів рухомого майна, якщо інше не встановлено спеціальними правилами відповідного рівня.

3. За загальним правилом, суб’єкти цивільного права мають право укладати договори застави і як заставодавці, і як заставодержателі. Юридичні особи вправі укладати договори застави майна, якщо це не суперечить їх спеціальній цивільній правоздатності. В окремих випадках у законодавстві передбачаються спеціальні правила, якими забороняється юридичним особам укладати договори про заставу свого майна. Зокрема, така заборона встановлена для благодійних організацій (ст. 19 Закону «Про благодійництво та благодійні організації» [116]).

4. Заставодавцем у заставному зобов’язанні зазвичай є боржник, виконання обов’язків якого в основному зобов’язанні забезпечується заставою. Заставодавцем може бути і третя особа, яка одержала найменування майнового поручителя. Цивільне законодавство байдуже щодо того, якими мотивами керувалася третя особа при укладенні договору застави як заставодавець — майновий поручитель. Навіть визнання недійсним договору між боржником та майновим поручителем, на підставі якого майновий поручитель уклав договір застави, не є підставою для визнання договору застави недійсним, оскільки помилка в мотивах правочину не є підставою для визнання його недійсним (ч. 1 ст. 229 ЦК). Якщо майнова порука надається суб’єктом підприємницької діяльності за плату, не повинні додержуватися вимоги Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177] до суб’єктів, що надають фінансові послуги, оскільки майнова порука не є різновидом поруки. Верховний Суд України в постанові в одній із справ зазначив, що майнова порука не є комплексним інститутом, до якого входять норми про поруку і заставу. Отже, правила про поруку (цивільно-правові і публічно-правові) на майнову поруку не поширюються.

5. Майновий поручитель не є стороною в забезпечуваному заставою зобов’язанні, не є він і поручителем у розумінні ст. 553 — 559 ЦК, тому його зобов’язання перед заставодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставленого майна (п. 4 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396]). Будь-яких винятків щодо цього законодавство не встановлює. Але на підставі договору майновий поручитель може взяти на себе перед заставодержателем відповідальність і в більшому розмірі. У такому випадку до договору застави повинні бути включені умови про поруку (звичайну, а не майнову), хоча більш доцільним було б укладення окремого договору поруки.

6. Вживання терміну «майнова порука» не дає підстави для висновку про те, що до заставного зобов’язання за участі майнового поручителя слід застосовувати норми, що регулюють відносини поруки (зокрема, ст. 553 — 559 ЦК). Не слід також вважати, що укладення договору застави майновим поручителем можливе тільки після того, як він підписав договір поруки. Навпаки, укладення договору поруки, а потім договору застави, яким будуть забезпечуватися зобов’язання поручителя за договором поруки, може тягти для кредитора (заставодержателя) найнесприятливіші майнові наслідки. Справа в тому, що договором застави за участі майнового поручителя безпосередньо забезпечується основне зобов’язання. Основне зобов’язання може забезпечуватися одночасно і порукою, і майновою порукою (договором застави за участі майнового поручителя). Це створює для кредитора (заставодержателя) більш широкі можливості для забезпечення його права (він може звернути стягнення на заставлене майно, а при недостатності заставленого майна для задоволення своєї вимоги заставодержатель може пред’явити до поручителя вимогу, що ґрунтується на договорі поруки). Однак можливий і такий варіант, при якому на забезпечення основного зобов’язання укладається договір поруки, а договір застави укладається в забезпечення виконання зобов’язання поруки. Такий варіант містить у собі велику небезпеку для кредитора через обмежені строки дії поруки (ст. 559 ЦК). Як правило, кредитор повинен уникати таких варіантів, коли б третя особа укладала договір поруки на виконання основного зобов’язання, потім — договір застави, яким забезпечувалася б порука.

7. Заставодавцем, як правило, є власник майна. Предметом розгляду в арбітражному суді була справа про визнання недійсним договору застави. За цим договором у заставу була передана сільськогосподарська техніка. Згадана техніка була отримана заставодавцем за договором лізингу, яким передбачено, що право власності до лізингоодержувача на предмет лізингу переходить після оплати його вартості та внесення всіх інших лізингових платежів з моменту підписання акта переходу права власності. За відсутності доказів переходу права власності на сільськогосподарську техніку суд дійшов висновку про те, що заставодавець не є власником предмета застави, а тому договір застави був визнаний недійсним. Касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції (п. 5 Оглядового листа «Про практику вирішення окремих спорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов’язань» [398]).

У ст. 11 Закону «Про заставу» [64] підкреслюється, що заставодавцем може бути тільки власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законодавством. Випадки обмеження прав власників на відчуження майна непоодинокі. Вони встановлені, зокрема, ст. 11 Закону «Про заставу», ч. 8 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110]. Обмеження на відчуження майна, які випливають із правила про те, що набуття права власності на певні види майна провадиться з додержанням спеціального порядку, не може перешкоджати укладенню договору застави цього майна.

8. Заставодавцем може бути особа, якій власник передав майно і право застави на нього. При укладенні договору застави на підставі довіреності представник діє від імені довірителя. Отже, стороною договору застави (заставодавцем) є в такому випадку не представник, що діє на підставі довіреності, а довіритель, від імені якого діє представник. При переданні власником права застави іншій особі, ця остання набуває права від власного імені укладати договір застави майна, переданого їй власником у володіння.

9. Заставодавцями можуть бути юридичні особи, в тому числі приватні підприємства, підприємства, засновані на колективній власності, інші юридичні особи, в тому числі неприбуткові (за встановленими винятками).

Державні комерційні підприємства вправі передавати в заставу тільки те майно, яке не належить до основних фондів. Решту майна такі підприємства вправі передавати в заставу лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого ці підприємства входять (ч. 2 ст. 75 ГК [42]). У силу ч. 9 ст. 78 ЦК це правило поширюється на комунальні комерційні підприємства.