Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

ГЛАВА 47 ПОНЯТТЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. СТОРОНИ У ЗОБОВ'ЯЗАННІ

Стаття 509. Поняття зобов’язання та підстави його виникнення

1. Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

2. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

3. Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

1. Визначення поняття зобов’язання має суттєве значення. Коли у ст. 598 — 609 ЦК йдеться про припинення зобов’язання, то необхідно чітко розуміти, яке ж юридичне явище перестає існувати. Коли господарський суд вирішує питання про можливість зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки, яка підлягає стягненню із сторони, яка порушила зобов’язання (п. З ст. 83 ГПК [31]), то межі, в яких таке зменшення допускається, визначаються межами поняття зобов’язання. Випадки, коли визначення поняття зобов’язання має безпосереднє практичне значення при правозастосуванні, не обмежуються наведеними. Вони є численними.

2. Сфера, в якій застосовується термін «зобов’язання», поступово розширюється. У науці трудового права і трудовому законодавстві термін «зобов’язання» стали вживати досить давно. Проте застосування цього терміну в сфері трудового права не викликало скільки-небудь гострих проблем. У податковому законодавстві поняття зобов’язання з’явилось недавно. Його застосування стрімко набуло значного поширення і призвело до виникнення проблем у практиці правозастосування.

За таких умов виникає потреба в класифікації зобов’язань як міжгалузевого (загальноправового) поняття на види за критерієм галузі права, норми якої поширюються на відповідні зобов’язання. У сфері цивільного права доцільно було б говорити про цивільно-правові зобов’язання. У Цивільному кодексі не зазначається на цивільно- правовий характер зобов’язань тільки тому, що про інші види зобов’язань в ньому не йдеться взагалі.

У цій книзі під терміном «зобов’язання» зазвичай будуть розумітися цивільно-правові зобов’язання, якщо на інше не зазначається в тексті прямо.

3. У ст. 509 ЦК зобов’язання визначається як правовий зв’язок між двома суб’єктами (сторонами), що має односторонню спрямованість: на одну сторону зобов’язання покладається обов’язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматися від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов’язання надається право, що кореспондує обов’язку першої. Це визначення правильно розкриває сутність зобов’язання. З огляду на практичну значущість визначення поняття зобов’язання звернемо увагу на те, що ще за часів Стародавнього Риму термін «obligatio» вживався зазвичай для позначення всього права, що пов’язує кредитора з боржником, тобто права кредитора та обов’язку боржника, що кореспондує цьому праву (Муромцев С. Гражданское право Древнего Рима. — М., 1883, с. 91). Таке розуміння зобов’язання викладається в працях К.А. Флейшиць (Комментарий к ГК РСФСР. — М.: Юрид. лит., 1970, с. 235 — 236), В.А. Рахмиловича (Советское гражданское право/ Под ред. Куника Я.А. — М.: Высшая школа, 1974, с. 133), І.Б. Новицького і Л.А. Лунца (Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательствах. — М.: Госюриздат, 1950, с. 133). Особливо чітко визначав зобов’язання як таке, що має односторонню спрямованість, М.М. Агарков. Він писав, що у випадках укладення двостороннього договору «(...продаж, підряд, майновий найм та ін.) кожна із сторін є кредитором за одним зобов’язанням і боржником за іншим, причому обидва зобов’язання взаємно обумовлюють одне одного. Обидва зобов’язання в силу цієї обумовленості складають єдині складні зобов’язальні правовідносини» (Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву. Т. 1. — М.: АО «ЦентрЮрИнформ», 2002, с. 266). Таке ж розуміння зобов’язання випливає із Цивільного кодексу Франції. Так, Р. Саватьє відповідно до цивільного законодавства Франції розглядає кожне із двох зобов’язань, що грунтуються на двосторонньому договорі, юридичною підставою іншого зобов’язання (Р.Саватьє. Теория обязательств. — М.: «Прогресе», 1972. — С. 220 — 221).

Інше розуміння зобов’язання (як такого, що вміщує в собі всі права і обов’язки обох його сторін), викладене в наступних роботах: 1) Мейер Д.И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2000, с. 441; 2) Иоффе О.С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит, 1975, с. 13; Комментарий к ГК РСФСР. — М.: Юрид. лит, 1975, с. 266 (Іоффе О.С.); 3) Комментарий к Гражданскому кодексу РСФСР. — М.: Юрид. лит, 1982, с. 177 (Єгоров Н.Д.), с. 199 (Брагінський М.Й.); 4) Гражданское право/ Под ред. Толстого Ю.К., Сергеева А.А. — М.: Бек, 1994, с. 12 — 13 (Грибанов В.П.); 5) Цивільне право. Частина друга. — К.: Вентурі, 1996, с. 3 (Боброва Д.В.); 6) Гражданское право Украины. Часть I. — X.: Основа, 1996, с. 838 (Пушкин А.А., Шишка Р.Б.); 7) Зобов’язальне право. Теорія і практика. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 7 (Кузнецова Н.С.); 8) Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий). — X.: Одиссей, 1999, с. 228 (Ткачук А.Л.); 9) Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. — К.: А.С.К., 2003, с. 293. Аналогічним чином визначається господарське зобов’язання (Хозяйственное право/ Под ред. Мамутова В.К. — К.: Юринком Интер, 2002, с. 561).

4. Таким чином, зобов’язання завжди є одностороннім юридичним зв’язком. Одна його сторона має виключно права, а інша — виключно несе обов’язки. Це стосовно зобов’язань, що виникають на підставі двостороннього договору, є абстракцією. Реально існують лише зобов’язальні правовідносини, в яких сторона вважається кредитором у тому, що вона має право вимагати від іншої сторони, і боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь іншої сторони. Будь-який учасник зобов’язальних правовідносин, як правило, несе принаймні обов’язок прийняти виконання та відповідальність за своєчасне та належне прийняття виконання, тому зобов’язальні відносини завжди охоплюють собою два зобов’язання, в одному із яких зобов’язаною є одна сторона цих правовідносин, а в другому — інша. Протилежна сторона в кожному із цих зобов’язань є управненою.

Зобов’язання, на відміну від взаємних зобов’язальних правовідносин, завжди є одностороннім юридичним зв’язком між правами кредитора та обов’язками боржника. Двосторонніх зобов’язань, в яких одна сторона мала б права і несла обов’язки в цьому ж зобов’язанні, не буває. Двосторонні зобов’язання — це юридичний нонсенс, що отримав загальне визнання у сучасній вітчизняній науці цивільного права.

Зобов’язальні правовідносини, навпаки, як правило, є двосторонніми, оскільки навіть у безоплатному зобов’язанні (тобто у зобов’язанні, в якому обов’язки переважно зосереджуються на одному боці, а права — на іншому) сторона, що переважно є лише управненою, несе в більшості випадків обов’язок прийняти виконання та відповідальність за належне прийняття виконання. Але природа людини і людського суспільства обумовлює еквівалентність цивільного обороту («даю, щоб ти дав» тощо), тому безоплатні зобов’язальні правовідносини зустрічаються нечасто. Загальним же правилом є поєднання в одних правовідносинах між двома сторонами двох зобов’язань. В одному з них перша сторона має права (є кредитором), а інша — несе обов’язки (є боржником). В іншому ця остання сторона має права (є кредитором), а перша — несе обов’язки (є боржником). Ці два зобов’язання є взаємообумовленими. Тому припинення одного із них веде до втрати правової підстави іншим із цих зобов’язань.

З урахуванням того, що є безоплатні договори, а є договори, що будуються за принципом «даю, щоб ти дав», можна погодитись з поділом зобов’язальних правовідносин і цивільно-правових договорів на односторонні (безоплатні) і двосторонні (такі, що грунтуються на принципі «даю, щоб ти дав»). Але ж двосторонніх зобов’язань не буває.

Викладене розуміння зобов’язання є надзвичайно важливим для підвищення рівня практики правозастосування і юридичної культури в цілому. Законодавство широко використовує поняття зобов’язання. Неправильне його розуміння веде до помилок при правозастосуванні. Ця проблема ще дужче поглиблюється в зв’язку з тим, що неправильне розуміння категорії зобов’язання увійшло до законодавства.

5. Законодавець не зміг утриматися в межах того розуміння зобов’язання, яке випливає із ст. 508 ЦК, і уже в ч. З ст. 510 ЦК викладає розуміння зобов’язання як всього комплексу прав та обов’язків його сторін.

6. Оскільки сучасна цивілістична наука базується на досягненнях юридичної науки Стародавнього Риму, доцільно було б також відмовитись від розуміння зобов’язання як будь-якого цивільно-правового обов’язку. Таке розуміння не було характерним для римських юристів. Але у середні віки воно набуло поширення. Зусиллями Гуго та Савіньї юриспруденція повернулась до римського розуміння зобов’язання, яке знову було втрачене в радянській і пострадянській цивілістиці. Таким чином, поняття зобов’язання охоплює собою весь комплекс обов’язків боржника та прав кредитора, які їм кореспондують. Разом з тим законодавець вважає за можливе відокремити певну групу обов’язків боржника та прав кредитора, що складають зміст зобов’язання, і формулює в такий спосіб правові конструкції основного і додаткового зобов’язання (ч. 1 ст. 548 ЦК). У ст. 266 ЦК йдеться про основні і додаткові вимоги (вони входять до змісту відповідно основного і додаткового зобов’язань).