Розділ «Тема 2. Адміністративна відповідальність»

2) своєчасність оборони;

3) метою оборони є захист від протиправного посягання;

4) відповідність оборони та посягання.

Якщо за необхідної оборони були порушені вимоги щодо її відповідності посяганню, або була явна невідповідність захисту суспільній шкідливості посягання, за умисного вчинення таких протиправних дій може настати перевищення меж необхідної оборони. Заподіяна шкода нападнику може бути визнана правомірною тільки в межах необхідності, тобто той, хто захищається, може застосовувати такі самі засоби і знаряддя, як і нападник, а також заподіяти нападнику таку саму шкоду, якою той йому загрожував.

Захист можна визнати правомірним і при заподіянні більшої шкоди за тієї умови, що заподіяна шкода явно не перевищувала шкоду загрози, яка в цьому разі не була необхідною. Тобто завдана шкода повинна бути достатньою лише для відвернення посягання. При цьому необхідно враховувати такі обставини, як:

- несподіваність посягання;

- психологічний стан особи, яка захищається;

- можливість вчинити інакше.

Через відсутність юридичної практики вивчення адміністративних справ такої категорії неможливо навести конкретні приклади застосування необхідної оборони в адміністративному законодавстві (авторами було розглянуто більше 4 тис. адміністративних справ). Застосування цього інституту більше притаманне кримінальному законодавству. Але на прикладі ст. 173 КпАП можна відзначити, що відповіддю на образливе чіпляння до особи з боку правопорушника може бути відбиття його спроби схопити руку, одяг, речі, відштовхування від себе на безпечну відстань, прохання припинити протиправні дії в активній формі тощо. Якщо дії особи, яка захищається від протиправного діяння, потягли негативні наслідки для здоров'я нападника, то буде наявне перевищення меж необхідної оборони в адміністративному законодавстві. У цьому випадку інтереси особи, що захищається від посягання, врегульовуються нормою КК про необхідну оборону, яка визначає більш конкретні критерії співвідношення захисту та посягання.

Неосудність - це нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

В адміністративному законодавстві неосудність визначається як вчинення особою протиправної дії чи бездіяльності у стані, в якому вона не могла усвідомлювати своїх діянь або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану (ст. 20 КпАП).

Осудність є передумовою притягнення до відповідальності та реалізується за наявності вини. Вчинення адміністративного правопорушення неосудною особою виключає відповідальність, порушене адміністративне провадження припиняється за відсутністю складу правопорушення.

Для визначення неосудності використовують поєднані між собою 2 критерії: медичний та юридичний. Застосування одного з цих критеріїв без зв'язку з іншим при кваліфікації проступків та при проведенні медичного обстеження є неприпустимим.

Юридичний критерій складається, у свою чергу, також з 2 ознак: інтелектуального та вольового моментів (елементів).

Інтелектуальний момент означає, що особа не могла усвідомити своїх дій. Вольовий - особа не могла керувати своїми діями.

Інтелектуальна ознака означає, що: а) особа не розуміла фактичної сторони проступку, не розуміла його суспільну (антигромадську) шкідливість; б) особа не здатна усвідомити протиправність своїх дій, ця обставина виникла внаслідок психічного захворювання або розладу здоров'я.

Вольовий момент означає, що особа не здатна керувати своїми діями, тобто вона розуміє суспільну шкідливість вчинку, але через хворобу не спроможна керувати собою.

Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо визначити один з 2 його елементів.

Медичний критерій визначає коло тих психічних захворювань, з якими пов'язані протиправні дії особи. Для визнання особи неосудною достатньо встановлення однієї ознаки юридичного критерію і наявності одного з психічних захворювань з перерахованих у ст. 20 КпАП:

1) хронічне душевне захворювання - шизофренія, епілепсія, прогресивний параліч тощо;