Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Для окремих категорій керівників і фахівців може встановлюватися ненормований робочий день. Перелік працівників із ненормованим робочим днем частіше за все вказується в колективному договорі. Для виконання своїх трудових обов’язків такі працівники повинні без додаткових розпоряджень керівника процесу праці працювати понад нормальну тривалість робочого часу. Ці переробки не вважаються понаднормовою роботою і компенсуються наданням додаткових відпусток.

Робоча зміна – це тривалість щоденної роботи відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку (графіку змінності). Робота понад встановлену тривалість робочої зміни вважається понаднормовою. Понаднормові роботи, як правило, не допускаються. Вони можуть провадитися тільки у виняткових випадках, зазначених у ст. 62 КЗпП і лише за погодженням із профспілковим комітетом підприємства, установи, організації (ст. 64 КЗпП).

За будь-яких ситуацій не можна залучати до понаднормових робіт: вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до трьох років; осіб, молодших вісімнадцяти років; працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять. Жінки, які мають дітей у віці від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, можуть залучатися до понаднормових робіт лише за їхньої згоди. Інвалідів допускається залучати до понаднормових робіт лише за їхньої згоди і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 63 КЗпП).

Кожний працюючий має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України). Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня для окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку й оплачуваної щорічної відпустки, вихідні і святкові дні, а також інші умови реалізації цього права визначаються законом.

Часом відпочинку слід вважати час, протягом якого працівник не повинен виконувати трудові обов’язки та який він має право використати на власний розсуд.

Законодавством про працю встановлено такі види часу відпочинку: перерви протягом робочого дня (зміни); щоденний відпочинок (перерви між змінами); щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); неробочі та святкові дні; відпустки.

Відповідно до ст. 66 КЗпП, працівникам дається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більш двох годин. Перерва не включається в робочий час, вона повинна надаватися, як правило, через чотири години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. У цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботах, де за умовами виробництва перерву встановити не можна, працівнику повинна бути надана можливість прийому їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце прийому їжі встановлюються власником або уповноваженим ним органом за згодою з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку має бути не менш як 42 години (ст. 70 КЗпП).

За загальним правилом робота у вихідні дні заборонена. У ст. 71 КЗпП передбачений винятковий порядок залучення окремих працівників до роботи в ці дні. Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі (ст. 72 КЗпП).

У святкові і неробочі дні допускаються роботи, припинення яких неможливе з виробничо-технічних умов (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні і вантажно-розвантажувальні роботи (ст. 73 КЗпП).

Громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки зі збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати (ст. 74 КЗпП).

У Законі України від 15 листопада 1996 р. «Про відпустки» встановлені такі види відпусток:

1) щорічні відпустки (основна; додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством);

2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;

3) творчі відпустки;

4) соціальні відпустки (у зв’язку з вагітністю та пологами; з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей);

5) відпустки без збереження заробітної плати.

Щорічна основна відпустка надається працівникам строком не менш як 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Особам у віці до 18 років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день.

11.5. Оплата праці