Розділ I ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Глава 1

ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

1.1. Публічна влада і нормативне регулювання в первісній общині

Держава і право існували не завжди, а виникли на певному етапі розвитку людства. Їм передував первіснообщинний лад, який охоплював період від появи на землі людини (приблизно два мільйони років тому) до перших державних утворень (п’ять тисяч років тому). Найбільш ранньою формою об’єднання людей було первісне стадо (або праобщина) – початкова форма колективізму, викликана необхідністю захисту від зовнішнього середовища і спільним здобуттям їжі. З часом на зміну первісному стаду прийшла первісна родова община (рід) – колектив людей, об’єднаних кровно-родинними зв’язками, спільністю майна та праці. У спільній власності родової общини були земля, знаряддя праці, житло, а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами. Відсутність додаткового продукту унеможливлювала використання чужої праці. Рівність соціального становища обумовлювала єдність інтересів, згуртованість членів роду, а також відповідні форми організації влади і управління справами первісної общини.

Джерелом і носієм влади була вся община, а способом реалізації – первісне самоврядування. Управління в родовій общині здійснювалося загальними зборами дорослих членів роду, які вирішували питання життєдіяльності роду і водночас виступали своєрідною судовою інстанцією, розглядали справи про релігійні злочини, вбивства з-поміж членів роду, спори між окремими особами. Збори обирали старійшину, воєнних вождів (для вирішення особливо важливих справ скликалися ради старійшин, вождів). Особливі функції виконували жерці (шамани). Будучи хранителями звичаїв і культових обрядів родової общини, вони значно впливали на поведінку первісних людей. Рід забезпечував захист своїх членів від зовнішніх ворогів за допомогою воєнної сили і звичаю кровної помсти. Примус був рідкісним явищем і проявлявся у вигнанні з общини, в осуді з боку старійшин, вождів, родичів. Таку організацію влади первісної общини за сучасною етнографічною термінологією називають потестарною (від лат. potestus – влада, могутність) владою. Вона ґрунтувалась на шануванні звичаїв і авторитеті старійшин, вождів, жерців, які не мали жодних привілеїв і виконували ті самі обов’язки, що й інші члени роду. За умов відсутності майнових розбіжностей, єдності інтересів та фактичної рівності членів первісної общини влада ще не потребувала особливого апарату управління і примусу, відокремленого від общини.

На пізніх етапах існування первіснообщинного ладу (епоха неоліту) основною його структурною одиницею стають братства (фратрії) і племена. Плем’я, як правило, мало свою територію, назву, мову, загальні релігійні й побутові обряди. В організації племінної влади (племінна рада, вождь племені) переважає принцип первісного народовладдя, проте чисельність органів влади поступово зростала, вони чимдалі більше відокремлювалися від общини і утворювали ієрархічну систему.

Тип соціальної влади, який існував на пізньому етапі розвитку первіснообщинного ладу, дістав у літературі назву «вождівство»1 (від лат. chiefdom, chief – керівник, dom – панування, володіння). Вождівство складалося з групи общинних поселень, підпорядкованих центральному, найбільшому, у якому жив правитель (вождь)2. Вождь організовував контроль за перерозподілом власності, таких важливих ресурсів, як земля і вода, здійснював релігійні, воєнні, судові і нормотворчі функції. Для реалізації функцій вождя створюється підпорядкований йому «апарат управління» з поділом аристократії на управлінську, воєнну, жрецьку. Проглядається тенденція до сакралізації персони верховного правителя, а рядові общинники все більше відчужуються від управління. Виникає конфлікт громадських і особистих інтересів: ще зберігаються органи общинного самоврядування (загальні збори, ради старійшин), що спираються на кровнородинні зв’язки, і водночас виокремлюються вожді, які намагаються створити воєнну, корпоративну організацію і підтримувати дисципліну за допомогою воєнних наказів. Вождистсько-корпоративна організація влади мала більш ефективні засоби примушування і насильства і здатна була за умов збільшення спільностей (союзи племен, етнічні групи, народності) і ускладнення соціальних відносин забезпечити єдиний порядок і нормальне функціонування таких об’єднань.

Упорядкування життя первісної общини здійснювалося за допомогою соціальних норм – загальних правил поведінки, на основі яких люди організовували спільну працю, розподіл продуктів, встановлювали процедури вирішення спорів, правила ведення міжплемінних війн, засади функціонування потестарних органів і т. ін. Єдині, загальні для всіх правила поведінки того періоду в літературі називають мононормами (від грец. monos – єдиний, лат. norma – правило)3. Найчастіше вони мали форму табу (заборон)4 – обов’язкових і незаперечних приписів надприродного походження, які супроводжувалися магічними санкціями і виступали важливим способом виховання людей, стандартизації їхньої поведінки.

Мононорми знаходили свій вираз у ритуалах, обрядах, міфах, звичаях тощо.

Історично першими видами соціальних норм були ритуали і обряди – правила поведінки, в яких акцент ставиться на зовнішній формі їх виконання і ця форма є строго канонізованою. Ритуали і обряди (наприклад, обряд ініціації) мали масовий характер і виконували регулятивну і виховну функції.

З виникненням мови з’являються міфи; вони передавали інформацію про те, як необхідно діяти в тих чи інших ситуаціях. Міфи – це перекази, розповіді про духів, богів, обожнюваних героїв, предків, у яких поєднувалися знання, художні образи, моральні приписи, релігійні уявлення. Міфологія виконувала пізнавальну (явища природи і суспільного життя виражалися в споглядально-образній формі), регулятивну (міфи мали нормативну, приписуючи частину, яка концентрувала досвід людства і доводила його до кожного члена общини), ідеологічну (міфи були керівництвом до дій, якого слід дотримуватися у стосунках з природою і людьми) функції.

Поступово основним засобом регулювання поведінки людей в умовах родового ладу стали звичаї – правила поведінки, які склалися історично, протягом життя декількох поколінь і набули всезагального характеру внаслідок їх багаторазового повторення. Звичаї характеризувалися тим, що:

– регулювали найбільш стійкі суспільні відносини, що склалися протягом тривалого періоду;

– відображали життєві закономірності, порушення яких загрожувало серйозними наслідками для людського роду;

– виражали інтереси всієї общини;

– не знали поділу на права і обов’язки;

– були частиною людської свідомості, передавалися з покоління в покоління, ставали стереотипом поведінки;

– виконувалися добровільно, в силу звички і внутрішнього переконання, не потребували для свого забезпечення жорстких санкцій.