Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Об’єкт злочину – охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які здійснюється злочинне посягання. Такими суспільними відносинами є: суспільний лад, політична й економічна система держави, відносини власності, особистість, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян і правопорядок.

Предмет злочину – це речі матеріального світу, посягаючи на які суб’єкт заподіює шкоду охоронюваним кримінальним законам, суспільним відносинам. Встановлення предмета злочину в ряді випадків допомагає правильно кваліфікувати злочин. У кримінально-правовій літературі предмет досліджується в трьох площинах: предмет суспільних відносин, що охороняється, предмет злочину і предмет злочинного посягання.

Потерпілий від злочину – це фізична особа, яка є суб’єктом охоронюваних законом України суспільних відносин і якій злочином заподіяно моральну, майнову або фізичну шкоду.

Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочину, що характеризується злочинним діянням (дією чи бездіяльністю), у результаті якого настають визначені суспільно небезпечні наслідки або створюється загроза їх настання.

Об’єктивна сторона злочину визначається наступними ознаками: суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і небезпечними наслідками, що наступили суспільно, а також місцем, часом, засобом, обстановкою здійснення злочину.

Суспільно небезпечне діяння може знайти свій вияв у формі активних дій або у формі пасивної бездіяльності. Відповідальність за злочинну бездіяльність настає за умови, коли особа повинна була і могла діяти певним чином. Повинність (обов’язок) діяти можуть породжувати різні підстави: закони, підзаконні акти, договір, професійні чи службові функції, родинні відносини, добровільно взяті на себе зобов’язання тощо.

Суспільно небезпечні діяння (дії або бездіяльність) – це вольові вчинки людини, які уявляють собою психофізичний зв’язок зовнішньої і внутрішньої сторін її поведінки. Однак трапляються ситуації, за яких вольовий фактор відсутній або паралізований. До таких обставин належать: нездоланна сила, фізичний чи психічний примус.

Суспільно небезпечні наслідки визначаються як збиток (шкода), яка заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам. Наслідки бувають декількох видів: матеріальні і нематеріальні. Матеріальні наслідки підрозділяються на майнові і наслідки особистого (фізичного) характеру. Майнові наслідки можуть виражатися в позитивній шкоді або в упущеній вигоді.

Причинний зв’язок в кримінальному праві – це об’єктивний зв’язок між суспільно-небезпечним діянням і наслідками, що настали. Він повинен відповідати наступним умовам: діяння за часом має передувати наслідкам, діяння має бути головною, основною причиною, що спричинила саме цей злочинний результат (наслідок). У матеріальних складах злочинів встановлення причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням і наслідками є обов’язковим.

Факультативними ознаками об’єктивної сторони є місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка. Якщо ці ознаки вказані в диспозиції статті кримінального закону, то вони виконують роль обов’язкових ознак конкретного складу злочину.

Місце здійснення злочину – це визначена територія, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки. Місце здійснення злочину найчастіше виступає як факультативна ознака об’єктивної сторони складу злочину, але у випадках прямої вказівки в законі на місце здійснення злочину воно може бути й обов’язковою ознакою. Наприклад, у складі контрабанди місцем здійснення злочину є митний кордон.

Час здійснення злочину – це визначений відрізок часу, у плині якого відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки. Ця ознака здебільшого є факультативною, однак у деяких видах злочинів вона наздобуває характеру обов’язкової ознаки. Наприклад, воєнний час вказано як кваліфікуючу ознаку ряду військових злочинів.

Обстановка здійснення злочину – це конкретні об’єктивні обставини, за яких відбувається злочин. Ця обставина також частіше виступає як факультативна ознака об’єктивної сторони складу злочину, але в прямо зазначених у законі випадках вона може стати обов’язковою ознакою, наприклад здійснення військового злочину в бойовій обстановці.

Спосіб здійснення злочину – це сукупність прийомів і методів, що використовуються при здійсненні злочину. Спосіб здійснення злочину може виступати як обов’язкова ознака за прямої указівки закону. Наприклад, указуючи на спосіб розкрадання, законодавець визначає окремі форми розкрадання (крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, шахрайство, присвоєння, чи розтрата, зловживання службовим становищем). У деяких випадках спосіб може бути зазначений як обтяжуюча обставина. Наприклад, у складі вбивства при обтяжуючих обставинах однією із ознак є спосіб, небезпечний для життя багатьох осіб чи здійснення цього злочину з особливою жорстокістю. В обох випадках спосіб має важливе кримінально-правове значення для кваліфікації. Крім того, спосіб здійснення злочину може враховуватися судом при обранні міри покарання. В інших ситуаціях він може виступити як факультативна ознака об’єктивної сторони складу злочину.

Засоби здійснення злочину – це предмети матеріального світу, що використовуються злочинцем при здійсненні суспільно небезпечного діяння. Засоби здійснення злочину варто відрізняти від предмета злочину. Наприклад, вогнепальна чи холодна зброя може бути засобом здійснення злочину (вбивства, розбійного нападу) чи предметом злочину (незаконне виготовлення зброї). У деяких випадках засоби здійснення злочину можуть бути обов’язковою ознакою складу злочину, наприклад бандитизму або особливо злісного хуліганства.

Суб’єкт злочину – це особа, яка під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій і могла ними керувати, тобто була осудною або обмежено осудною, а також досягла встановленого кримінальним законом віку. Суб’єктом злочину може бути лише людина, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. За діючим кримінальним законодавством суб’єктами злочинів є громадяни України, особи без громадянства й іноземні громадяни, які не мають дипломатичного імунітету.

Не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, організації та ін.). Тому якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення правил охорони праці загинули люди, відповідальність несе не підприємство, а винні в цьому конкретні люди. Звичайно, що проблема уніфікації законодавства у сфері відповідальності юридичних осіб не є простою і швидко вирішуваною. Недаремно у Конвенції ООН «Про боротьбу із транснаціональною (організованою) злочинністю» (Палермо, 2000 р.) країнам-учасницям рекомендовано вирішувати питання про відповідальність юридичних осіб відповідно до традицій національних правових систем, поступово уніфікуючи чинне законодавство, зводячи його до єдиних схем і параметрів. Більш жорсткі вимоги, які прямо приписують встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб за корупційні злочини, висунуто Радою Європи у Конвенції «Про кримінальну відповідальність за корупцію» (ст. 18).

Це, по-перше, визначає наперед рішення проблеми диференціації відповідальності юридичних осіб з поступовою декриміналізацією економічних суспільних відносин у сфері впливу на осіб фізичних. Кримінальне законодавство України в галузі регуляції економічних відносин перенасичено репресивністю, заходи впливу на фізичних осіб не завжди адекватні шкоді, яку зазнає держава і суспільство, справжні винуватці (корпорації і юридичні особи) залишаються безкарними.

По-друге, криміналізація економічних відносин і тенденція підпорядкування економічної політики держави специфічним інтересам кримінальних структур є гострою проблемою. Йдеться про злочинні зловживання корпорацій, про так звану «білокомірцеву» злочинність, що стала, нарівні із корупцією, бичем сучасної економіки.

Для того щоб визначити, чи містить вчинене діяння склад злочину і, відповідно, чи можлива кримінальна відповідальність, необхідно з’ясувати, чи має особа, що вчинила це діяння, встановлені в законі ознаки. Такими ознаками, передбаченими в усіх складах злочину, є осудність і досягнення певного віку. Ці ознаки незмінні й обов’язкові для всіх складів.