Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії і керувати ними. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Неосудність в кримінальному праві. Особи, визнані у встановленому законом порядку неосудними, не підлягають кримінальній відповідальності. Неосудність – це нездатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, яка виникла внаслідок психічного захворювання особи. Неосудність характеризується двома критеріями: медичним (наявність психічного захворювання) і юридичним (нездатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними під час вчинення злочину). Медичний критерій неосудності характеризується одним із чотирьох різновидів розладу психічної діяльності: хронічним психічним захворюванням, тимчасовим розладом психічної діяльності, недоумством або іншим хворобливим станом психіки. Юридичний (психологічний) критерій неосудності характеризується інтелектуальним і вольовим моментами. Інтелектуальний момент означає відсутність у особи здатності усвідомлювати свої дії, а вольовий момент означає нездатність особи керувати своїми діями. Для визнання особи неосудною необхідно встановити обидва критерії. До неосудного можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Якщо особу було визнано неосудною на момент вчинення злочину, то вона не притягується до кримінальної відповідальності. Якщо ж стан неосудності настав після вчинення злочину, то особа направляється на лікування, а після одужання вирішується питання про доцільність призначення їй покарання.

Як правило, кримінальна відповідальність настає з 16-річного віку. У виняткових випадках можуть бути притягнуті до відповідальності особи з 14-річного віку за злочини, суспільна небезпека яких усвідомлюється підлітком у більш ранньому віці. До них належать: умисні вбивства; посягання на життя державного чи громадського діяча, судді, працівника правоохоронного органа, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; умисне нанесення тілесних ушкоджень, які заподіяли розлад здоров’я; бандитизм; терористичний акт; захоплення заручників; зґвалтування; крадіжка; грабіж; розбій; хуліганство; умисне знищення або пошкодження майна; пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів та інші злочини, перелічені в ст. 22 КК України. Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а після двадцяти чотирьох годин дня від народження.

Спеціальний суб’єкт злочину – це особа, яка крім необхідних ознак (віку й осудності) повинна володіти ще й додатковими ознаками, що обмежують можливість притягнення її до кримінальної відповідальності за вчинення конкретного злочину. Ознаки спеціального суб’єкта можуть бути класифіковані у такий спосіб: ознаки, які характеризують правове становище осіб, демографічні ознаки особистості винного, посадовий стан, фах, характер виконуваної роботи, а також ознаки особи, які характеризують її минулу антисоціальну діяльність (повторність, судимість). Ознаки, що характеризують спеціальних суб’єктів, передбачені у нормах статей Особливої частини КК України.

Особа, яка вчинила злочини у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. Вчинення злочину у стані фізіологічного сп’яніння є обставиною, яка обтяжує покарання. Патологічне сп’яніння визнається різновидом психічного розладу при встановленні медичного критерію обмеженої осудності або неосудності.

Суб’єктивна сторона складу злочину – це внутрішнє (психічне) ставлення суб’єкта до суспільно небезпечного діяння і його наслідків. Суб’єктивна сторона характеризується однією з форм вини, мотивом і метою. Вина є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони всіх складів злочинів.

Вина особи є основною, обов’язковою ознакою будь-якого злочину. Вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину.

У ст. 62 Конституції України і ст. 2 КК України закріплено один із найважливіших принципів кримінального права – принцип кримінальної відповідальності лише за наявності вини. Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно чи з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Чітке законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією дотримання законності. Це положення знаходить своє конкретне вираження у статтях 23, 24, 25 КК України, де дано загальне поняття вини і її форм: умислу і необережності.

Під виною розуміється психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків. Вину визначає її зміст, ступінь і форма. Під змістом вини розуміють її предметну характеристику, соціальну сутність. Ступінь вини – це оціночна, кількісна категорія. Наприклад, при збігові об’єктивних ознак умисне діяння є більш суспільно небезпечним ніж необережне.

Форма вини – це поєднання певних ознак інтелектуального і вольового моментів, закріплених у кримінальному законі. Вина може виявлятися у формі умислу або необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Умисел в кримінальному праві буває прямим і непрямим. За наявності прямого умислу винна особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачає настання суспільно небезпечних наслідків і бажає їх настання. Непрямим визнається такий вид умислу, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки, не бажала, але свідомо припускала їх настання або байдуже ставилася до їх настання. Непрямий умисел відрізняється від прямого, головним чином, за вольовим моментом. Якщо при прямому умислі особа бажала настання суспільно небезпечних наслідків, то при непрямому вона не бажала їх настання, але свідомо їх допускала. Поряд із зазначеними видами умислу можна вирізнити наступні його різновиди:

1) за ступенем конкретизації злочинних намірів: визначений, невизначений, альтернативний;

2) за часом виникнення умислу: заздалегідь обміркований, раптово виниклий і афектований.

Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією у свідомості особи наслідків вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. При встановленні цього виду умислу кваліфікація дій винного відбувається за спрямованістю умислу. Невизначений умисел має місце, коли особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків без їхньої чіткої конкретизації. Тому в цьому випадку вчинене кваліфікується за фактичним результатом. Альтернативний умисел припускає настання різних видів наслідків, які винний рівною мірою вважає сприйнятливим. Тому кваліфікація відбувається також за фактичним результатом. Заздалегідь обміркований умисел (передумисел) характеризується тим, що між його виникненням і реалізацією є певний проміжок часу, під час якого особа розробляє план, підготовляє знаряддя і засоби, підшукує співучасників, а лише потім реалізує задумане. Умисел, який виник раптово, реалізується винним відразу ж після його виникнення. Різновидом умислу, який виник раптово, є афектований умисел, що виникає у винного раптово у відповідь на неправомірні дії потерпілого. Афектований умисел є пом’якшуючою відповідальність обставиною і враховується при призначенні покарання, а в деяких випадках впливає на кваліфікацію злочину. Наприклад, вбивство в стані сильного душевного хвилювання (у стані афекту) винесене законодавцем у самостійну статтю Кримінального кодексу України (ст. 116).

Необережність та її види. Вина особи може бути також у формі необережності. Кримінальний закон передбачає два види необережної форми вини: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість – це таке психічне ставлення винного до вчинених ним діянь, за якого особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їх відвернення. Передбачення можливості настання наслідків має абстрактний характер, особа не конкретизує у своїй свідомості злочинний результат. Вольовий момент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При цьому особа сподівається на реальні обставини, які, на її думку, можуть запобігти настанню наслідків. Наприклад, водій, який перевищив швидкість руху, розраховує на свій професійний досвід, обстановку і сподівається, що зможе вчасно зупинити транспортний засіб, не допустивши наїзду на пішохода, але наслідки настають.

Злочинна недбалість характеризується таким психічним ставленням до вчиненого, за якого особа, діючи певним чином, не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повина була і могла передбачити їх настання. Злочинна недбалість визначається двома критеріями: об’єктивним і суб’єктивним. Об’єктивний критерій означає обов’язок конкретної особи передбачити настання суспільно небезпечних наслідків і базується на вимогах персональної відповідальності особи (обов’язок передбачити настання суспільно небезпечних наслідків). Суб’єктивний критерій злочинної недбалості ґрунтується на можливості особи передбачити зазначені в законі наслідки. Для наявності злочинної недбалості необхідно встановлювати обидва критерії.

На жаль, український законодавець обійшов увагою питання про змішану форму вини. Проте наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК України розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною або подвійною). Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об’єктивних ознак одного і того самого складу злочину. За змішаної форми вини щодо одних ознак складу мається умисел (прямий чи непрямий), а щодо інших – необережність (самовпевненість чи недбалість). Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, у яких об’єктивна сторона за своїм характером є складною.

Можна виокремити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша група – це злочини, у яких діяння саме по собі не є злочинним, а стає таким лише за умов, що воно завдало тяжких наслідків. Тут визначальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів до необережних. Друга група – це злочини, де стосовно найближчого наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а стосовно віддаленого наслідку – необережність; тут злочин у цілому визнається умисним. У цих злочинах саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість діяння і характер його суспільної небезпечності.

Мотив і мета злочину. В суб’єктивній стороні складу злочину мотив і мета можуть виступати як обов’язкові чи факультативні ознаки. У тих випадках, коли мотив і мета прямо зазначені в законі або їх мають на увазі, вони є обов’язковими ознаками. У деяких випадках мотив і мета можуть враховуватися як пом’якшуючі чи обтяжуючі обставини при призначенні покарання. Мотив – це спонукання особи до вчинення злочину. Мотиви можуть бути низького морального змісту (наприклад, користь), мотиви, що позбавлені низького морального змісту (наприклад, співчуття). Мета – це уявлення особи про кінцевий результат суспільно небезпечного діяння. Наприклад, мета наживи при вчиненні розкрадань.