Розділ «1. Імідж держави як об'єкт дослідження і категорія сучасної політичної науки»

Першим етапом дослідження іміджу держави як категорії політичної науки має бути огляд генезису поняття "імідж" та співвіднесення його з реальністю, в якій він формується, з огляду на опубліковані праці, в яких оцінюються складники іміджу держави. Завдання розділу – здійснити системний аналіз основних складових частин поняття "імідж держави" і порівняти його з поняттями "імідж країни", "міжнародний імідж", "політичний імідж державної влади" та ін.; виявити сутність, структуру, умови формування та функції зазначеного поняття; зробити аналітичний огляд наукових праць зарубіжних та вітчизняних вчених, присвячених стану досліджень цієї проблематики в сучасній політичній науці, визначити та проаналізувати найпоширеніші теоретико-методологічні підходи до дослідження іміджу держави; проаналізувати поняття "інформаційна політика", "інформаційно-комунікаційне забезпечення політичної модернізації", "імідж держави як фактор інформаційно-комунікаційного забезпечення політичної модернізації".

1.1. Поняттєвий апарат дослідження іміджу держави в системі інформаційно-комунікаційного забезпечення політичної модернізації

1.2. Перспективні напрями сучасних досліджень іміджу держави

У процесі роботи ми використовували праці вітчизняних і зарубіжних вчених, в яких так чи так розглядаються різні аспекти досліджуваної проблеми.

Дослідження іміджу раніше за всіх зацікавило психологів. У середині XX ст. значний внесок у вивчення психологічного аспекту іміджу зробили Л. Браун, Д. Джеймс, Д. Доті, Дж. Фолі та ін. Американські політологи К. Болдінг, В. Бучанан, X. Кантріл, У. Бронфенбреннер, Р. Байт вивчали імідж Радянського Союзу, який переважно зводився до образу ворога. Проте з часом багато авторів дійшли висновку, що в політичних поглядах на світ образи містять у собі щось більш складне, ніж просто уявлення про ворогів і союзників. Такі дослідження проводилися аж до моменту припинення існування СРСР. Так, психологічні дослідження М. Котам і Р. Котам продемонстрували, що в сприйнятті соціального та політичного оточення держави діють такі образи, як "ворог", "варвар", "імперія", "колонія", "дегенерат", "парія", "союзник".

Загалом роботи з цієї проблематики в психологічному аспекті умовно можна поділити на три групи. Мотиваційні дослідження (В. Волкан, А. Оболонський) намагаються знайти причину крайніх проявів образу ворога в індивідуальних (свідомих і несвідомих) мотивах і цінностях. Когнітивні дослідження (Р. Джервіс, Й. Вецбергер) пов'язують виникнення спотворень у формуванні образів опонентів із зсувами у процесі опрацювання інформації (хоча і допускається, що основою подібних зсувів є певна мотивація). У межах третього підходу, який зосереджується на соціальному посередництві (І. Деніс, Г. Почепцов), увага фокусується на образах, які індивіди отримують від інших людей (особливо через ЗМІ). Водночас жоден з перелічених напрямів не пояснює, чому в суб'єкта формується той, а не інший образ світу.

Однією з перших праць західних дослідників, присвячених іміджу, стала книга К. Боулдінга "The Image" [522, с. 45], яка була опублікована в 1956 р. У ній імідж досліджувався в контексті суспільних відносин. З точки зору К. Боулдінга, імідж – це певний поведінковий стереотип, заснований не на справжніх фактах, а на престижі, думках, ілюзіях, які люди створюють про самих себе, на міфологічному уявленні про минуле, на уявному розумінні майбутнього, що здатне впливати як на вчинки окремих особистостей чи груп, так і на поведінку цілих націй.

У сенсі політичного процесу імідж досліджували Г. Алмонд, С. Верба, Р. Далтон, Д. Істон та ін. На їх думку, політичний імідж є частиною політичної культури і впливає на політичний процес.

Імідж держави став предметом вивчення М. Кунціка, Дж. Мерсера, Г. Моргентау та ін. Проблеми конструювання, функції іміджу держави, роль ЗМІ, інформації в цьому процесі стали об'єктом уваги Є. Аронсона, Є. Катцу, П. Лазерсфельда, А. Пратканіса та ін. Іміджу окремих країн присвятили свої роботи Д. Аленіус, X. Ісаакс, Б. Кнудсен та ін. Питання бренда, брендингу розглядаються в працях Д. Аакера, Г. Томаса, Е. Райса, Д. Траута, С. Анхолта та ін. Для розкриття логічної кореляції між ідентичністю конкретної нації і природою міжнародної спільноти Д. Блені використовує метафору самосвідомості держави. На думку цього автора, держави через представлення на міжнародній арені їхніх політичних лідерів приймають певні Я-концепції ("жертва агресії", "наддержава", "залежна країна" і т. д.) [520, с. 43].

У сучасній українській і російській науковій літературі проблема іміджу держави розглядається переважно в зовнішньополітичному аспекті. Зовнішньому іміджу держави присвячені роботи російських авторів Е. Галумова, І. Семененко, Т. Грінберг, О. Драгачової, Д. Замятіна, В. Лапкіна, В. Пантіна, І. Кисельова, А. Смірнової, Н. Медведєвої та ін., а також українських О. Бойка, О. Петкова, В. Євтуха, В. Саблука, Б. Сулима, М. Петрова та ін. Особливості впливу механізмів публічної дипломатії на процес формування міжнародного іміджу держави аналізувала Є. Паршина.

Внутрішній імідж держави фрагментарно розглянуто у працях російських дослідників Н. Медведєвої, І. Лябухова та ін., українських – О. Дубаса, А. Марунченка та ін. Масову культуру як один з інструментів створення політичного іміджу держави розглядав російський автор М. Рибакова. Імідж держави в контексті політичної культури розкривається в дослідженнях українських вчених О. Порфімович, Ю. Щегельської та ін. Роль бренда в позиціонуванні держави досліджують росіяни А. Віхров, В. Ляпоров, І. Рожков, В. Кісмерешкін, український дослідник Г. Шевченко. Проблемам формування політичного іміджу регіону присвячені наукові роботи російських вчених Н. Денисової, І. Шабаліна, Ю. Таранової, А. Шабуніна, українського дослідника Д. Горохівського. Водночас праць, що розглядають імідж держави як фактор інформаційно-комунікаційного забезпечення політичної модернізації, вочевидь, недостатньо. Можна назвати нечисленні праці В. Кісмерешкіна, Г. Почепцова, І. Рожкова, в яких досліджується імідж держави та її інститутів в очах внутрішньої громадськості.

Об'єкту нашого дослідження присвячені наукові студії українських політологів В. Горбатенка, О. Новакової, М. Михальченка, Ф. Рудича та ін., російського вченого І. Дмітрачкова та ін. В. Горбатенко досліджував основні теоретико-методологічні підходи до проблеми модернізації суспільства, що сформувалися в зарубіжній та вітчизняній політології й суміжних соціально-гуманітарних науках; категоріально-політологічну основу сучасного модернізаційного дискурсу; специфіку методології дослідження і моделювання цілеспрямованих соціально-політичних змін; напрями створення моделі вдосконалення українського суспільства, адекватної його кризовому стану й сучасному виклику історії; зміст, логіку і наслідки модернізаційних процесів у межах Заходу і не-Заходу та ін. На підставі аналізу сучасного політичного процесу в Україні автор створив модель демократичної політичної модернізації українського суспільства та конкретизував її складові з точки зору теорії самоорганізації на основі формування і розвитку політичної відкритості, яка досліджена у двох основних напрямах – інституціональному та громадянському [86, с. 5].

У дисертації О. Новакової [284, с. 8] зазначається, що політична модернізація – це, поряд з іншим, процес відтворення власних культурних зразків та адаптації до провідних викликів сучасності. Модернізація розглядається як внутрішнє, притаманне кожному суспільству циклічне явище, сутність якого полягає у вдосконаленні політичної системи та пристосуванні її до мінливих обставин суспільного життя. Поняття "постмодернізація" використовується в роботі для подолання некритичного ставлення до процесу модернізації суспільства та жорсткого протиставлення сучасності й традиції.

Дотримуючись точки зору, яка вже сформувалася в українській політичній науці, О. Новакова обґрунтовує доцільність використання циклічно-поступового підходу, в межах якого можна з'ясувати, що сутність складної динаміки політичних систем визначається взаємодією її хвилеподібної та поступальної складових. Цикли політичного розвитку повторюються кожного разу на іншому рівні соціального поступу, зберігаючи визначальні ознаки політичного життя та створюючи інновації, накопичення критичної маси яких зумовлює виникнення нової політичної якості.

За основу розгляду різних моделей модернізаційного розвитку вказаного типу обрано схему, котра відображає поліваріантний характер їхнього функціонування. Для порівняння обрано дев'ять моделей з елементами корисного для України досвіду: адаптивно-інтегративну (Японія), неофамілістичну (Південна Корея), східно-демократичну (Індія), військово-цивільну (Туреччина), етатистсько-авторитарну (Чилі), циклічну (Бразилія), етатистсько-егалітарну (Алжир), контрмодернізаційну (Китай), постсоціалістичну (Польща). Зіставлення зазначених моделей між собою та із західно-модернізаційним розвитком дало змогу О. Новаковій осмислити різноваріантні процеси (у т. ч. й периферійні) як єдине ціле, невіддільне від магістрального шляху розвитку людської цивілізації.

І. Дмітрачков та О. Салтикова досліджували інформаційно-комунікаційне забезпечення державного управління в контексті політичної модернізації, муніципального управління. І. Дмітрачков обґрунтовує роль інформаційно-комунікаційного забезпечення державного управління в контексті політичної модернізації. Автор визначає характеристики різних моделей зв'язків з громадськістю в державному управлінні ("механістичної", "маніпулятивної", "діалогової"), визначає фактори, що впливають на підвищення якості інформаційно-комунікаційного забезпечення діяльності органів влади (рівень розвитку нормативного та інтерсуб'єктного інформаційного простору, наявність легітимних механізмів громадського впливу на прийняття управлінських рішень). На думку цього дослідника, ефективність державного управління безпосередньо залежить від якості політичної комунікації, змісту комунікаційних відносин із суспільством, рівня комунікаційної компетентності державних службовців. І. Дмітрачков звертає увагу на необхідність переходу до діалогової, дискурсної моделі інформаційної політики як пріоритетного напряму політичної модернізації.

Визначаючи роль мас-медіа в діяльності органів влади, формуванні державної інформаційної політики, управлінні інформаційно-політичними відносинами і процесами, І. Дмітрачков дійшов висновку, що засоби масової інформації та комунікації є системою артикуляції інтересів і потреб соціальних груп, належать до числа інституційних компонентів, а також, будучи частиною соціального контролю, виступають засобом утвердження у суспільстві культурних стандартів і можуть розглядатися як нормативні елементи політичної системи [115, с. 10].

Суть основних положень дисертаційного дослідження О. Салтикової [370, с. 9] полягає в тому, що інформаційна політика регіону має передбачати інтерактивний характер взаємодії органів державної влади і громадянського суспільства з урахуванням вимог загальноцивілізаційних принципів, а також норм, що відображають ментальну специфіку регіону; інформаційно-комунікаційне забезпечення муніципального управління сприяє інтеграції регіону в російський і світовий інформаційний простір; рівень інформаційного забезпечення муніципального управління визначає його ефективність і рівень життя в регіоні; існуючі бар'єри для впровадження інформаційних технологій гальмують процес інформатизації регіону і є причиною відставання країни в економічній та соціальній сферах.

Останнім часом вийшли в світ кілька монографій, присвячених іміджу держави, зокрема книги відомого фахівця з іміджелогії Е. Галумова "Міжнародний імідж Росії: стратегія формування" [80] та "Імідж проти іміджу" [77]. Автор зазначає, що формувати образ держави слід з урахуванням національних інтересів даної держави. У монографії "Імідж проти іміджу" визначаються основні напрями розвитку наукового підходу до формування іміджу загалом. Е. Галумов стверджує, що проблеми створення іміджу країни та управління ним мають спиратися на конкретні історичні умови розвитку держави.