Розділ «1. Імідж держави як об'єкт дослідження і категорія сучасної політичної науки»

Інформаційному забезпеченню органів державної влади присвячено дисертаційне дослідження А. Таїрова [418]. Він вважає, що інформаційне забезпечення органів державної влади – це система концепцій, методів і засобів, призначених для забезпечення користувачів інформацією. Користувачами інформації є будь-які суб'єкти, які звертаються до засобів інформаційного забезпечення за отриманням необхідної їм фактографічної, документальної, аналітичної та іншої інформації і користуються нею. Загальновизнаними засобами інформаційного забезпечення є інформаційні системи різних класів і видів, кошти телерадіокомпаній, масової інформації, що охоплюють, як правило, інформаційні ресурси, організаційне, функціональне, програмне, технічне, технологічне, правове, кадрове та фінансове забезпечення. Ефективність організації інформаційного забезпечення органів державної влади, на думку А. Таїрова, залежить від компетентності кадрів, що працюють у цих структурах.

Аналіз ступеня розробленості проблеми показав, що є певна кількість досліджень, присвячених різним аспектам формування іміджу держави. Водночас відсутні дослідження іміджу держави як чинника інформаційно-комунікаційного забезпечення політичної модернізації, що є актуальним для вивчення динаміки розвитку та механізмів формування і трансформації іміджу України. А отже, питання про поліпшення іміджу Української держави залишається відкритим.

1.3. Концептуальні підходи до аналізу проблем формування іміджу держави

У теоретико-методологічній основі наше дослідження спирається на синтез кількох основних методів сучасної політичної науки. Це пояснюється тим, що іміджелогія перебуває на стику низки дисциплін – соціології, політології, психології, культурології та ін.

Один із теоретико-методологічних підходів до дослідження іміджу держави полягає в тому, що він розглядається в контексті політичного режиму. Це пов'язано з тим, що, як відзначають дослідники, в очах закордонної громадськості образ держави занадто часто асоціюється (а часом і просто зливається) з образом правлячого режиму. "В умовах панування медійних структур це потенційне джерело дискредитації. Спроби включити до державного іміджу громадську складову проблеми не вирішують" [406, с. 19]. Ю. Мацієвський пропонує розуміти під політичним режимом "інституціоналізовану сукупність формальних і неформальних правил, що визначають горизонтальні й вертикальні обмеження у способах здійснення влади, у взаємодії носіїв влади між собою та з іншою частиною суспільства" [239, с. 17–37].

З огляду на викладене актуалізується необхідність розгляду реалістичного і ліберального підходів до дослідження впливу внутрішнього політичного режиму на зовнішню політику держави. Однією з основних відмінностей між реалізмом і лібералізмом є те значення, якого надають внутрішньому політичному режиму з погляду його впливу на зовнішню політику держави. Реалісти вважають, що громадська участь і демократичні інститути не впливають прямо на зовнішньополітичні пріоритети. На ці пріоритети, на їхню думку, діють не внутрішні (тип політичного режиму), а системні змінні. Виходячи з цього, передбачалося, що демократії у своїй політиці на міжнародному рівні не будуть відрізнятися від авторитарних та перехідних режимів.

З точки зору неореалістів, держава – це сильний суб'єкт, який у своїй зовнішній політиці не залежить від внутрішнього впливу. А отже, усі держави будуть вести себе так само, незалежно від їх політичного режиму і внутрішньої політики [540, с. 65]. Однак практика ці припущення не підтверджувала, і неореалісти були змушені визнати, що при дослідженні зовнішньої політики держави слід враховувати фактори внутрішньої політики. Адже не можна ігнорувати ту обставину, що для збереження влади лідера держави необхідно не тільки протистояти зовнішнім загрозам, а й проводити ефективну внутрішню політику. Положення про те, що внутрішня політика впливає на зовнішню, вже не підлягає сумніву. Західні дослідники пояснюють це так: "внутрішні політичні угоди діють як привнесена змінна, через яку системні імперативи транслюються в зовнішньополітичні реакції" [47, с. 104].

Ліберали вважають, що основним чинником, який діє на політику держави, є характер відносин: держави і внутрішньої спільноти; держави і міжнародного середовища. Суть ліберального підходу до політики полягає в тому, що запити індивідів і суспільних груп є зовнішніми рушійними силами, які впливають на поведінку держав. Отже, держава – це об'єкт постійного "захоплення", а тому трансформації з боку тих чи тих коаліцій громадських акторів. "Конфігурація пріоритетів держави визначає її поведінку в системі міжнародних відносин (з урахуванням, природно, того, що жодна держава не має повної свободи маневру і має обмеження, що накладаються преференціями інших держав)" [47, с. 105].

Нині можна зробити висновок про зближення позицій реалістів і лібералів щодо ролі внутрішніх факторів (у т. ч. політичного режиму) у проведенні зовнішньої політики держави. Якщо неореалісти вважають внутрішні фактори і акторів вирішальними чинниками для вибору пріоритетів зовнішньої політики держави, то лібералізм визнає їх як "проміжну" змінну, що має певне значення. Наявність причиново-наслідкових зв'язків між становищем політичного режиму в шкалі "демократія-автократія" і загальними характеристиками його зовнішньої політики визнають багато дослідників, які дійшли висновку, що, справді, характеристики політичного режиму мають важливі наслідки для його зовнішньої політики. Режим має значення при визначенні перспектив зовнішньополітичної поведінки держави, під якою розуміється характер відносин з демократичними державами [217, с. 10].

Поведінка демократичних режимів відрізняється тим, що у ній передбачається (крім виконавчої влади) легітимна участь інших акторів у процесі прийняття зовнішньополітичних рішень. Реалісти вважають, що ця обставина ускладнює демократіям процес прийняття зовнішньополітичних рішень. Ліберали ж наполягають, що завдяки демократичному контролю демократії отримують деякі переваги при проведенні зовнішньої політики за рахунок її стабільності та передбачуваності. Стосовно перехідних режимів такий взаємозв'язок неочевидний, а отже, не виключені флюктуації зовнішньополітичного курсу. Україна – держава з перехідним режимом, причому український транзит виявився, порівняно зі східноєвропейськими та прибалтійськими державами, більш затягнутим і невизначеним [462, с. 134–150].

У багатьох наукових дослідженнях доводиться принципова різниця між демократичними політичними системами й тими, що перебувають на стадії демократизації [514, с. 60]. Основний висновок цих досліджень полягає в тому, що найбільш стабільною і передбачуваною щодо своєї внутрішньої і зовнішньої політики є політична система в сильних інституціоналізованих демократичних державах (ліберальна демократія), а в частково демократичних та перехідних (транзитних) державах найбільш проблематична й непередбачувана політика.

Важливе значення при дослідженні формування іміджу держави має теорія конструювання соціальної реальності, головними розробниками якої були П. Бергер і Т. Лукман. На їх думку, "повсякденне життя – це така реальність, яка інтерпретується людьми і має для них суб'єктивну значущість як цілісний світ". Рядові члени суспільства, з погляду їх суб'єктивно осмисленої поведінки, вважають повсякденне життя само собою зрозумілою реальністю – світ, створений в їх думках і діях, люди сприймають як реальність. Різні об'єкти постають у свідомості як елементи різних сфер реальності. При цьому свідомість має здатність самостійно переміщуватися в цих сферах. Звідси випливає, що будь-який суб'єкт пізнання усвідомлює світ, що складається з безлічі реальностей. Серед цієї безлічі реальностей існує одна – реальність повсякденного життя, яку називають вищою реальністю. У ній свідомість перебуває в найбільшій напрузі, бо ця реальність діє найпотужніше, безперервно і глибоко, змушуючи людину приймати її як нормальну і самоочевидну. Водночас реальність повсякденного життя упорядковується через взаємодію. Саме завдяки інтерсуб'єктивності повсякденне життя різко відрізняється від інших усвідомлюваних суб'єктивних реальностей. Тільки в процесі взаємодії "з'являються загальне знання і загальні смисли, прийняті усіма соціальними суб'єктами як звична самоочевидна буденність повсякденного життя, тобто як повсякденне знання" [504, с. 13].

Теоретичною основою іміджелогії слугували також праці П. Бурдье, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко, Ж. Коркюфа та інших класиків соціології, згідно з якими процес створення національного іміджу держави слід аналізувати як елемент конструювання соціальної реальності, в межах якої інститути та індивіди виступають як суб'єкти і агенти цього процесу.

Відповідно до теорії символічного простору французького філософа П. Бурдьє основою будь-яких соціальних диференціацій є символічна діяльність, під якою він розуміє широке поле проявів духовної активності людини: всі інформаційні обміни та інтеракції опосередковані мовою, ідеологією, уявленнями, думками, смисловими іграми, традиціями. При цьому символічні форми втрачають у тлумаченні П. Бурдьє статичність інтелектуальних даностей і "перетворюються на комунікативні потоки, що становлять всю палітру комунікаційних змістів, які отримують визначення не через зміст і форму, а через їх функцію генерації соціальних контактів" [504, с. 14].

Розвиток конструктивістської парадигми в теорії міжнародних відносин став поштовхом для виникнення теоретичних підстав, що дають змогу аналізувати взаємовідносини держав з урахуванням думки акторів про самих себе та інших учасників міжнародних відносин. Відповідно до цієї теорії основними учасниками міжнародних відносин є "держави, наділені почуттям Я", інакше кажучи, ті, що відрізняються унікальною ідентичністю. Теоретики реалізму і лібералізму вважали, що ідентичність не повинна бути в переліку ключових змінних. Однак дана категорія імпліцитно присутня в дослідженнях, виконаних з позицій зазначених теорій [191].

Ще один теоретичний підхід до дослідження іміджу держави – неоструктуралізм, або конструктивістський структуралізм, що дає змогу аналізувати процес конструювання іміджу України крізь призму його суб'єктів (інституціалізовані структури, що беруть безпосередню участь у процесі конструювання іміджу України і володіють функціями виробництва й поширення владних відносин у соціумі) і акторів/агентів, які є безпосередніми неінституціоналізованими учасниками процесу конструювання іміджу України. Використання цього підходу допомагає оцінювати поведінку і форми участі учасників політичного процесу різного рівня в конструюванні іміджу України, коли суб'єкти виступають переважно як структуроутворюючі, які задають межі і загальний напрям процесу конструювання іміджу України, а агенти розглядаються як джерело креативності, що додає додаткової динаміки процесу конструювання іміджу України.

Аналіз наукової літератури, присвяченої іміджу держави, дає змогу дійти висновку, що до основних теоретико-методологічних підходів належать: геополітичний, іміджевий, брендинговий, маркетинговий, психологічний, культурологічний, теоретичний, соціологічний, комунікаційний, інформаційно-комунікаційний, кожен з яких презентує власну модель іміджу держави.

Географічна іміджелогія – це новий напрям у соціально-економічній географії, появу якого зініціювали такі об'єктивні причини як ускладнення процесу світового розвитку і недостатність застосування методів пізнання тільки якоїсь однієї галузі для його дослідження. "Географічна іміджелогія має просторовий аспект дослідження, пов'язаний з виявленням технології перекладу геопросторового образу країни в ЗМІ – інформаційний імідж за допомогою активізації геополітичного контексту країни" [21].

У межах геополітичного підходу інформаційний простір розуміють як певну віртуальну територію, в межах якої взаємодіють різні політичні суб'єкти, які керуються необхідністю контролювати власний інформаційний сегмент, ефективно протистояти конкурентам і розширювати сферу свого впливу [22, с. 14]. Геополітичний підхід розробляє Д. Замятін. На його думку, геоекономічні образи – це проекція тієї чи тієї геоекономічної структури на сферу свідомо прийнятих управлінських рішень, що стосуються певного регіону. Автор також описує геополітичний образ держави. "Під геополітичним підходом в даному випадку розуміються цілеспрямовані й чітко структуровані уявлення про географічний простір, що включають найбільш яскраві та ті, що запам'ятовуються, символи, знаки, образи і характеристики певних територій, країн, регіонів, які маркують їх з політичної точки зору" [136, с. 183].

З погляду Д. Замятіна, образ країни – це "стійкий і диверсифікований географічний образ, основною рисою або особливістю якого є прагнення до ускладнення структури та посилення ступенів взаємопов'язаності його основних елементів" [138, с. 56]. У підході Д. Замятіна модель географічного образу можна представити у вигляді "матрьошки": стрижневий образ, заснований на глибоких культурно-історичних передумовах, захований всередині декількох "упаковок", тобто "підтримуючих образів" [138, с. 56]. "Географічні образи – це стійкі просторові уявлення, які виникають у результаті якоїсь людської діяльності (побутової або на професійному рівні). Вони є, як правило, когнітивними моделями визначення навколишнього географічного простору (або географічної реальності), що створюються для більш ефективного досягнення певної поставленої мети. В абсолютному наближенні географічний образ можна ототожнити з географічною реальністю. У дійсності, однак, відбувається поступова трансформація – як самих географічних образів, так і їх певних сполучень, або систем, у зв'язку зі змінами цілей, визначених людською діяльністю і умовами її здійснення" [139, с. 14].