Розділ «5.3. Кавказький вектор української політики»

Розширення співпраці в гуманітарній сфері покликано забезпечити духовні потреби української громади в Азербайджані та інформаційний обмін між країнами. В Республіці Азербайджан з населенням 7,1 млн осіб проживає близько 33 тис. українців. У зв'язку з кризовим станом економіки і посиленням міграції населення, за деякими даними, тільки в Росію наприкінці минулого десятиліття виїхало приблизно 2 млн. громадян Азербайджану.

Особливою темою двосторонніх переговорів є питання стабільності в регіоні, що пов'язано з врегулюванням нагірно-карабахського конфлікту. Він є найдавнішим і найруйнівнішим за своїми наслідками на просторі СНД. Азербайджано-вірменське протистояння через Нагірний Карабах має давнє історичне коріння, проте особливої гостроти воно набуло 1988 р. Міжетнічні зіткнення, які тоді розпочалися, вилились у широкомасштабну війну 1991—1994 pp. Від часу встановлення режиму припинення вогню в зоні карабаського конфлікту (травень 1994 р.) процес врегулювання відбувався у кілька етапів. Спочатку пріоритет віддавався переговорам у рамках Мінської групи ОБСЄ, яка з 1992 р. є основним форумом для пошуку політичного рішення. Проте ці переговори, що тривали до весни 1997 p., завершилися безрезультатно: на зміну їм прийшла так звана човникова дипломатія, що також зайшла у глухий кут. Схеми врегулювання, що висувалися співголовами Мінської групи (Росії, США, Франції), пропозиції від травня до вересня 1997 p., а також від листопада 1998 р. (відомі як концепція "спільної держави") почергово відкидалися то вірменами, то азербайджанцями. Внаслідок тупикової ситуації наприкінці 1998 р. було вирішено розпочати прямий діалог на найвищому рівні між Баку та Єреваном, щоб сторони самі взяли на себе відповідальність за знаходження взаємоприйнятних розв'язань (а не перекладали її на мінську "трійку", покликану відігравати роль безпристрасних посередників).

Після перших переговорів Президентів Г. Алієва і Р. Кочаряна в Москві 1 квітня 1999 р. відбулося ще понад 20 зустрічей (кілька з них за участі В. Путіна). Результатом цих зустрічей (наприкінці 2000 р.) стала широка схема розв'язання карабахської проблеми, деталі якої до цих пір залишаються конфіденційними. Азербайджанське керівництво на чолі з І. Алієвим повернулося до схеми так званого поетапного врегулювання, починаючи з виведення вірменських військ із азербайджанської території і завершуючи наданням Нагірному Карабаху "найширшої автономії" у складі Азербайджану.

16 квітня 2004 р. співголовам, нарешті, вдалося провести у Празі консультації з міністрами закордонних справ двох країн. Під час другої зустрічі 28 квітня (Варшава) Президенти доручили міністрам продовжити консультації зі співголовами й домовилися про зустріч у столиці Казахстану (Астана) 16 вересня 2004 р. на саміті Глав держав СНД.

Суть російської позиції полягає в тому, що Росія й надалі виступатиме проти втручання у конфлікт зовнішніх сил, віддаючи прерогативу врегулювання його самим вірменам і азербайджанцям. До того ж вона. рекомендує свою кандидатуру гарантом безпеки в регіоні, що запобігатиме перетворенню його на арену міжнародного політичного і військового суперництва.

Складна ситуація стосовно врегулювання нагірно-карабахського конфлікту триватиме доти, доки сторони не віднайдуть можливі варіанти компромісу і зможуть поступитися тимчасовими вигодами заради злагоди суспільства й миру в регіоні. На жаль, азербайджанська сторона відкидає будь-які спроби для того, щоб розпочати переговори в багатосторонньому форматі з участю вірменської і нагірно-карабахської сторін. Для сприяння врегулюванню конфлікту є плани із залученням міжнародних миротворчих сил у регіон. Азербайджанські представники на противагу миротворцям продовжують заявляти про можливість переговорів із Вірменією тільки після повернення нею "окупованих територій", якою вважають Нагірний Карабах. Азербайджан звернувся до світових організацій з безпеки і співробітництва — ОБСЄ, ООН та до ЄС і РЄ по допомогу у розв'язанні конфлікту, наполягаючи на винесенні розгляду зазначеного питання на світові форуми. Глава держави покладається при цьому на рішення Генеральної Асамблеї ООН, яка, за його словами, зможе примусити країну-агресора зробити відповідні кроки.

Загострило ситуацію рішення Росії передати Вірменії частину військової техніки з Грузії, яку вона має вивести до 2008 р. Перекидаючи війська з Грузії до Вірменії, Росія тим самим має намір посилити свої геополітичні позиції на Південному Кавказі, у тому числі і вздовж кордонів з Іраном і Туреччиною. Певне занепокоєння ситуацією висловили учасники Північноатлантичного альянсу (НАТО) та Азербайджану. Водночас керівництво країни не зацікавлене в погіршенні відносин з Росією: на економічному форумі в Санкт-Петербурзі (14 червня 2005 р.) Президент Азербайджану І. Алієв заявив, що рівень розвитку співробітництва між країнами вже досяг рівня стратегічного партнерства.

Грузія

Україна і Грузія активно розвивають стратегічне партнерство. Відносини між країнами мають давню історію. Дві республіки уклали перший міждержавний Договір про дружбу і співробітництво 5 грудня 1918 p., а перше дипломатичне представництво Грузинської Республіки було відкрите в Києві. 12 грудня 1991 р. Республіка Грузія визнала державний суверенітет, державну незалежність і територіальну цілісність України. Взаємні візити президентів обох країн зміцнили й розширили договірно-правову базу двосторонніх відносин підписанням угод, зокрема Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія (12 квітня 1993 p.). Посольство України в Республіці Грузія було відкрито у 1994 р.

Всебічне співробітництво України з Грузією відповідає стратегічним інтересам України у Закавказькому регіоні в цілому. Через Грузію Україна може вирішувати нагальні питання диверсифікації джерел постачання нафти і газу, розширювати сфери співробітництва з Азербайджаном і Вірменією, країнами азіатського регіону. Співробітництво з Україною відповідає економічним і політичним інтересам Грузії: потужний промисловий і сільськогосподарський комплекс України задовольняв значну потребу країни в продукції чорної металургії, легкої та харчової промисловості. Особливого значення обидві сторони надають співпраці в питаннях створення Транскавказького транспортного коридору та трубопровідного і морського транспортування нафти з каспійських родовищ до Європи через територію України. З підписанням у грудні 1996 р. (Оде

са) тристоронньої транспортної угоди між Україною, Грузією та Азербайджаном і відкриттям регулярного поромного сполучення Одеса — Поті співробітництво дістало новий поштовх до поступово розгортання.

Делегація України на третьому засіданні спільної міжурядової комісії з питань економічного співробітництва в Грузії (лютий 2001 р.) обговорювала питання створення Євразійського транспортного коридору (Європа — Кавказ — Азія (ТРАСЕКА). Українсько-грузинська співпраця розвивається на базі двостороннього Договору про довгострокове торговельно-економічне співробітництво на період 1999— 2008 pp. Україна надає Грузії гуманітарну допомогу (наприклад 5 тис. т продовольчої пшениці 2001 p.). Відчутну підтримку Уряд України надав Грузії під час абхазького конфлікту; вертольоти українських Військово-повітряних сил вивезли 7634 біженці, доставили 500 т продуктів, медикаментів, одягу, пального. Транспортними літаками України із Кельна (Німеччина) до Тбілісі було перевезено понад 50 т гуманітарної допомоги, громадські організації України надавали допомогу постраждалим предметами першої необхідності.

Обсяг товарообігу між країнами в 2000 р. досяг 57 млн. доларів. Вдвічі збільшилися поставки у Грузію чорних металів, продуктів машинобудування, хімічної продукції. З Грузії в Україну надходить продукція агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, чорної металургії.

Рівень торговельно-економічного співробітництва між Україною і Грузією є недостатнім. Нині можна стверджувати, що динаміка українсько-грузинських торговельно-економічних відносин розвивається по висхідній: у 2003 р. експорт склав 102,4 млн. доларів, а імпорт — 40,1 млн. (збільшився у 2,5 раза), що є ознакою виходу грузинської економіки з глибокої кризи. Переважна частина товарообороту — український експорт у Грузію (у номенклатурі товарів переважає металопродукція). Україна і Грузія як країни-транзитери нафти співпрацюють з питань транспортування нафти шляхом Тбілісі — Супса — Одеса — Броди — Гданськ, у військово-технічній сфері, а також у сфері розбудови зони вільної торгівлі в рамках СНД.

Україна і Грузія на початок 2005 р. уклали понад 130 угод і протоколів: про вільну торгівлю, виробничу кооперацію, сприяння та взаємний захист інвестицій, організацію розрахунків, пенсійне забезпечення тощо. Серед підписаних документів — угода про приймання і передачу осіб, що нелегально перебувають на території країн, про співробітництво в сфері інформації, "Меморандум про співробітництво між міністерством економіки, промисловості і торгівлі Грузії і Державним комітетом з питань підприємницької і регуляторної політики України". Поглибленню економічних зв'язків між двома державами сприяє виробнича кооперація, що склалася за часів колишнього СРСР: грузинські електростанції практично на 90 % комплектувалися українським устаткуванням, залізничне обладнання також поставлялося в основному з України, значні обсяги становили зустрічні поставки гірничо-металургійної промисловості.

Перспективи двосторонньої співпраці вбачаються в реалізації довгострокової (на 10 років) міжурядової програми економічного співробітництва України і Грузії; у діях сторін щодо реалізації положень Угоди про заохочення і взаємний захист інвестицій (угода набула чинності 1997 p.), хоча обсяг їх незначний (грузинська сторона — 6 млн. доларів, українська — 4,2 млн.). Влітку 2000 р. було підписано українсько-грузинську угоду про зниження транспортних тарифів, що має збільшити оборот товаропотоків на поромній переправі Іллічівськ — Поті — Батумі.

У пошуках альтернативних енергоносіїв Грузія купує в Україні вітряні електростанції, що виробляються в Павлодарі та Дніпропетровську: угоду про передачу Грузії повітряних установок укладено 29 жовтня 1997 р. Україна поставляє в Грузію обладнання для об'єктів металургійної промисловості, бурильне устаткування для шахт, повітряно-енергетичне обладнання, а також тролейбуси, трамвайні вагони, електровози та автобуси.

Розвивається співробітництво держав у створенні оптоволоконної комунікаційної мережі з Китаю до Західної Європи. Традиційно

Грузія закуповує український цукор, зерно продукти, спирт, олію, а Україна — коньячні спирти, вина, цитрусові, чай, мінеральні води.

Наука, високі технології, культура та освіта — це ті сфери людської діяльності, які першими забезпечують наше входження в цивілізований світ. Більш того, інтелект і рівень розвитку науки — це фундаментальні засади безпеки держави. Немає сумніву, що як Грузія, так і Україна є державами з досить вагомим науковим потенціалом. Враховуючи те, що одним із чинників стійкого розвитку є міжнародна науково-технічна співпраця, Україна і Грузія намагаються розвивати контакти в цій сфері. Країни активно співробітничають у наукових розробках в рамках ОЧЕС, беруть участь у роботі Міжнародного центру чорноморських досліджень в Афінах, Робочої групи з науково-технічного співробітництва, Постійного академічного комітету ОЧЕС; спільно працюють у Міжнародному центрі водних проблем і Міжнародному центрі трансферу технологій ОЧЕС. Одним із найбільш показових прикладів діяльності Центру стало створення в листопаді 2001 р. спільно з Національною Академією наук України Міжнародного центру дослідження води на базі Інституту колоїдної хімії НАН України (Київ), на який покладено вирішення проблем, пов'язаних з забезпеченням питною водою країн регіону. У 2002 р. була створена Рада президентів Академій наук ОЧЕС на чолі з президентом НАН України академіком Б. Патоном.