Розділ «4.2. Наслідки пострадянської епохи»

· підписання та набуття чинності угоди про повернення в Україну цінностей, які є національним надбанням українського народу, за переліком;

· застосування РФ режиму вільної торгівлі у відносинах з Україною.

Отож Угоду про нульовий варіант Верховна Рада України не ратифікувала, а прийняла 19 лютого 1997 р. Постанову "Про порядок ратифікації угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступності по зовнішньому державному боргу й активах колишнього СРСР". Відповідно до цієї Постанови російська сторона має надати повну інформацію про балансову вартість закордонної власності СРСР, яку підтверджують висновки міжнародного аудиту, та про стан балансу Державного банку СРСР, Держохорону (Госхран) СРСР, Зовнішекономбанку СРСР, а також інформацію про обсяги золотого запасу і Алмазного фонду колишнього СРСР. Третій пункт цього документа стосується питань об'єктів, зокрема союзного підпорядкування, які на 1 грудня 1991 р. були розташовані в Україні. Зазначимо, що за попередніми даними таких об'єктів з обох сторін було понад 150. Таким чином, питання про закордонну власність виходить за межі лише дипломатичних об'єктів. Це і питання врегулювання проблем правонаступництва щодо боргів і активів колишнього СРСР.

У відповідь російська сторона запропонувала Україні підписати протокол, у якому було зазначено вже іншу (меншу) кількість об'єктів власності, в основному в країнах, що розвиваються. Під час чергового раунду переговорів (серпень 2002 р.) було обговорено проект угоди про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР. Сторони домовилися підготувати перелік об'єктів закордонної власності колишнього СРСР, що можуть стати предметом переговорів. За інформацією РФ (7 травня 2003 p.), об'єкти повністю перереєстровані у 87 країнах, а у 13 країнах (серед яких Австрія, Бельгія, Болгарія, Іран, Люксембург, Німеччина, Польща, Японія та ін.) справа не вирішується через позицію Києва, який, за російською версією, "незаконно претендує на зарубіжні активи колишнього СРСР". Основні проблеми Росії в перереєстрації власності колишнього СРСР пов'язані з Україною, яка є єдиною серед колишніх республік СРСР, що не визнає "нульового варіанта". Росія вимагає відкликати українські ноти, якими МЗС України попередив низку зарубіжних країн про недотримання РФ своїх зобов'язань щодо розподілу закордонної власності колишнього СРСР. Проте проблеми Росії щодо власності за кордоном виникли не тільки з Україною: не оформлено об'єкти в Ірані; проблеми з радянською нерухомістю виникли з країнами Балтії, які мали дипломатичні резиденції у Франції і не мають наміру їх повертати.

Останнім часом РФ активізувала спроби отримати частку об'єктів на території України. Це стосується оздоровчих баз на Південному березі Криму. Водночас російська сторона не визнає права власності України на об'єкти на своїй території, які перебували на республіканському балансі України. Є проблеми, пов'язані з передачею Україні постпредства колишньої Української РСР у Москві, де тепер розміщується Посольство України в Росії, та приміщення Українського культурного центру в російській столиці. Таким чином, російською стороною ведеться торг щодо передачі Україні деяких об'єктів нерухомості, що належали колишньому СРСР, на заміну ратифікації угоди про "нульовий варіант".

Іншою проблемою у двосторонніх відносинах є заборгованість Зовнішекономбанку СРСР перед юридичними і фізичними особами України. Нагадаємо, що перед розпадом СРСР Україна переказала в Москву акумульовані на рахунках Ощадбанків республіки значні кошти вкладників. Про повернення Росією через правонаступників Зовнішекономбанку СРСР власності українських громадян уже не йдеться, оскільки левову частку банку — правонаступника боржника придбав австрійський банк, який не несе відповідальності за попередні фінансові операції вже не чинного суб'єкта. Хоча за чинною міжнародною практикою Україна може домогтися від РФ повернення зазначених коштів. У ситуації, що склалася, Україна щороку в рахунок погашення сум виплачує своїм вкладникам по 50 гри із власних коштів.

Співробітництво України і Російської Федерації спирається на досить вагому договірно-правову базу, яка складається із сотень різних документів: міждержавних і міжурядових (близько 200) та міжвідомчих (близько 300). Двосторонні відносини України і РФ на початковому етапі регулювалися Договором про основи відносин між УРСР і РРФСФ від J 9 листопада J990 p. Поступово договірно-правову базу було розширено, при цьому увага приділялася в основному питанням економічного характеру. У 1995 р. було парафовано, а ЗІ травня 1997 р. підписано широкомасштабний політичний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (Великий Договір), який ратифіковано Законом України від 14 січня 1998 р. Отже, визначальними документами українсько-російських відносин є Великий Договір, Договір про економічне співробітництво на 1998—2007 pp. від 27 лютого 1998 р., три угоди щодо Чорноморського флоту від 28 травня 1997 p., Договір про державний кордон від 28 січня 2003 p., Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 р. та ін.

Розбудовано дипломатичні й консульські представництва в обох державах, що спираються на двостороннє визнання України і Російської Федерації і встановлення дипломатичних відносин (14 лютого 1992 p.). Генеральні консульства України відкриті в Тюмені, Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону та Владивостоці. Росія відкрила генеральні консульства у Львові, Донецьку, Харкові, Сімферополі та Одесі.

Отже, між Україною та Російською Федерацією укладено низку документів у різних галузях, але, на жаль, більшість із них не була реалізована з огляду на зміни політичних уподобань російської сторони. Постулат міжнародного права гласить: Pacta sunt servanda (договори мають виконуватися). Постає запитання: чому вони "не працюють" або працює лише третина підписаних документів? Відповідь, на нашу думку, слід шукати в позиції російської сторони, спрямованої на закріплення впливу РФ в Україні.

Початок нового тисячоліття позначився активізацією зв'язків на всіх рівнях. Протягом 2001—2004 pp. відбувалися активні політичні контакти на найвищому рівні: регулярними стали зустрічі президентів, керівників урядів, спікерів парламентів, лідерів політичних партій і рухів. Цей період за насиченістю подій можна розглядати як особливий етап активізації українсько-російських відносин та пошуку нових важелів для його розвитку. Отже, Президентами були проголошені роки України в Росії (2002) і Росії в Україні (2003). У результаті візиту Президента РФ В. Путіна (28—29 січня 2003 р.) підписано п'ять міжурядових і чотири міжвідомчі документи. Найвагоміші серед них — міжурядова Угода про створення і функціонування філій російських вузів на території України й українських — на території Росії; міжурядова Угода про співробітництво в галузі молодіжної політики; Протокол про внесення змін до угоди про взаємне визнання й еквівалентність документів про освіту й учені звання від 26 травня 2000 p.; Протокол про постачання товарів по виробничій кооперації в 2003 p.; Угоди про співробітництво в сфері охорони здоров'я, про співпрацю ЗМ1, зокрема Російської державної радіокомпанії "Голос Росії" і Національної радіокомпанії України, та ін.

Серед далекоглядних проявів російської політики опосередковано можна розглядати і пропозицію українському Президентові на початку 2003 р. очолити Раду глав держав СНД, у якій керівники РФ незмінно головували від початку існування Співдружності (1991).

У Москві 22—23 лютого 2003 р. відбулися зустрічі чотирьох лідерів держав СНД (РФ, України, Казахстану і Білорусі), під час яких було домовлено про утворення нової схеми міждержавного співробітництва — Єдиного економічного простору. Кінцевою метою нового етапу міждержавної інтеграції в рамках СНД, згідно з заявою глав "четвірки", мала стати Організація регіональної інтеграції. Нагадаємо, що функціонування повноцінної зони вільної торгівлі, мова про створення якої ведеться від 1993 p., залежатиме від гармонізації законодавств учасників, узгодження єдиної сітки тарифів. Вивчатиме ці питання спеціально створена Комісія з торгівлі і тарифів, а проміжною ланкою є Група високого рівня.

Особливу увагу російська сторона надавала питанню створення міжнародного газового консорціуму з управління українською газотранспортною системою (ГТС). Якщо спочатку передбачалося, що у створенні консорціуму візьмуть участь представники ФРН, Італії, інших країн, то на сьогодні серед міжнародних учасників залишилася лише Російська Федерація, що дає підстави розглядати ідею про створення консорціуму як захід для поглинання української ГТС, яка є державною власністю України.

Російська сторона особливу увагу приділяє питанням економічної взаємодії: позитивно сприймаються тенденції збільшення товарообігу на 37 %, що становило у 2005 р. 20,3 млрд. доларів. Хоча для українських інтересів цей показник не є успішним, оскільки це сталося за рахунок збільшення українського імпорту.

У політичній сфері обох держав намітилися конкретні шляхи до активізації миротворчої діяльності на просторі СНД, а саме в Придністров'ї, Нагірному Карабаху, Грузії. Українській і російській дипломатії, за сприяння ОБСЄ, вдалося розблокувати перерваний переговорний процес щодо придністровського врегулювання. У Києві 2002 р. після десятимісячної перерви відбулися зустрічі представників з політичних питань України, Росії, Молдови, Придністров'я та ОБСЄ.

Країни активно співробітничають з питань протистояння проявам міжнародного тероризму. Україна бере участь у роботі створеного в рамках СНД антитерористичного центру, на який покладено відповідальні завдання унеможливлення терористичної діяльності на просторі Співдружності.

У 1990-х роках з'явилася нова форма взаємодії двох країн — співробітництво парламентів. Вона була започаткована Спільним комюніке за підсумками перебування в липні 1994 р. в Москві голови Верховної Ради України О. Мороза і закріплена під час офіційного візиту в Київ делегації Державної Думи Росії у лютому 1996 р. Під час зустрічей законодавці визначили основні напрями міжпарламентської співпраці, серед яких:

· гармонізація законодавства;

· законодавча робота з розвитку торгово-економічних відносин, науково-технічних і культурних зв'язків, зняття штучних обмежень просування через державний кордон громадян двох країн;

· проведення "круглих столів", науково-практичних конференцій, зустрічей депутатів та експертів із найважливіших проблем двосторонніх відносин.