Розділ «4.2. Наслідки пострадянської епохи»

Політика напівофіційних домовленостей, зволікання з облаштуванням кордону відповідно до міжнародних стандартів і як наслідок — загострення проблемних питань ЧФ РФ у Криму давала змогу спекулювати на різних форматах інтеграції, неформально трактувати нинішні кордони як тимчасові та призводила до серйозних прогалин (як у ситуації з островом Тузла) на вістрі загострення військового протистояння з важко прогнозованими наслідками. Отже, проблема Чорноморського флоту, яку штучно було створено у перші роки розвитку Української держави, — це нагальне питання української безпеки сьогодні. Своєрідним застережним чинником після ЧФ РФ є діяльність Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) — військової організації країн СНД. Слід зазначити, що Україна, з огляду на посилення ролі ОДКБ на теренах СНД та намагання цього військового утворення координувати свої дії з НАТО, розвиває співробітництво з учасниками організації у статусі спостерігача.

Нерозв'язані питання власності

Питання власності колишнього СРСР охоплюють ядерну зброю, валютні та золоті запаси, нерухомість, історичні цінності тощо. В "Основних напрямах зовнішньої політики України" наголошено: "Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав". Про правонаступництво йдеться і в низці угод у рамках СНД. Україна має право на частку й закордонної нерухомості колишнього СРСР, яка, за визнанням Росії, належить Україні, тобто активів і пасивів колишнього СРСР.

Пошук та реституція втрачених культурних цінностей — проблема, яку висунуло перед українським народом саме життя, вирішення її — життєво необхідне для усвідомлення молодим поколінням високого рівня розвитку культури, мистецтва, історичних надбань своєї країни, всього, що формує світогляд громадянина України. Спектр національної культурної спадщини України надзвичайно широкий це матеріальні надбання: атрибути Української держави різних історичних епох, археологічні знахідки та скарби періоду Київської Русі, клейноди українського козацтва, мозаїки, фрески, ікони, полотна відомих художників, особисті речі видатних історичних діячів, архівні документи, рукописи та стародруки, вироби декоративно-вжиткового мистецтва, етнографічні пам'ятки тощо.

Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей (створена 1992 р.) бере участь у розробці стратегії та реалізації рішень щодо повернення історико-культурних реліквій, вивчає міжнародно-правові норми, що забезпечують цивілізаційні шляхи вирішення цього питання, складає реєстри пам'яток культури, що опинилися на територіях інших держав, вивчає можливості їх повернення. Зазначимо, що за часів СРСР усе, що мало значну історичну, наукову чи художню цінність, переправлялося до російських сховищ. Частина творів мистецтва з України потрапила до Росії як військові трофеї, що їх повернули радянські війська з Німеччини (під час Другої світової війни з України було вивезено 40 вагонів з історичними цінностями). Свого часу до Росії було вивезено атрибути державної влади України — клейноди Запорізької Січі, бібліотека й бандура, інкрустована коштовним камінням, Івана Мазепи, колекції Пилипа Орлика, матеріали розкопок багатьох курганів скіфської культури, серед яких курган Чортомлик Дніпропетровської області (матеріальні знахідки IV ст. до н. е.), курган Солоха Запорізької області (IX ст. до н. е.), скарби золотих і срібних виробів X—XII ст. (25 кг), віднайдені на Полтавщині, Євангеліє Павла Полуботка, особисті речі Петра Могили, фельдмаршальський жезл графа Рум'янцева-Задунайського, який він подарував Успенському собору Києво-Печерської лаври. Давньогрецька мозаїка "Дмитро Салунський", частина фресок із Михайлівського Золотоверхого собору Києва, знищеного у 30-х роках XX ст., також опинилися поза межами України. У 1950 р. із Львівського історичного музею було вивезено 116 експонатів із золота та срібла (близько 12 кг). У 1991 р. до Росії вивезено старовинні монети й прикраси зі скарбу, знайденого на Черкащині, та багато іншого.

Повернення історичних цінностей на батьківщину було окремим питанням, що розглядалося у рамках СНД. Про це йшлося у рішеннях чергового засідання СНД у Мінську (14 лютого 1992 р.) та в статтях спільної Угоди (1996). Країни Співдружності, ухвалюючи ці рішення, спиралися на положення резолюцій Генеральної Асамблеї ООН про реституцію культурних цінностей країнам їхнього походження, а також Конвенції від 14 листопада 1970 р. про заходи щодо заборони й запобігання ввезенню, вивезенню і передачі права власності на культурні цінності. Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження підписали всі країни СНД. Було створено спеціальну комісію експертів, яким мали надати можливість ознайомитися з фондами державних музеїв, бібліотек та архівів країн СНД. Проте українських фахівців не допустили до російських сховищ.

Російська Державна дума 20 травня 1992 р. в односторонньому порядку денонсувала Мінську угоду. Надалі представники Росії не брали участі в роботі засідань і нарад у рамках СНД, на яких обговорювалися питання повернення культурних цінностей. Росія фактично відмовилася виконувати положення угод про повернення цінностей. Нереалізованою залишилася й пропозиція Білорусі про утворення комісії для розв'язання проблем власності історико-культурних цінностей. Хоча з питання розподілу цінностей є низка міжнародних документів (тільки у 1972—1989 pp. Генеральна Асамблея ООН прийняла з цього приводу 14 резолюцій), на які, на жаль, мало хто зважає.

Державна комісія РФ з реституцій була створена постановою уряду РФ від 23 червня 1992 р. У травні 2001 р. комісію було ліквідовано й натомість створено Міжвідомчу раду з питань культурних цінностей, переміщених у результаті Другої світової війни. Самостійних рішень рада не могла приймати, бо не мала на те достатніх повноважень. Враховуючи міжнародний досвід, можна сподіватися на розв'язання проблеми реституцій на двосторонній договірній основі. Необхідно продовжувати переговори з російською стороною, щоб забезпечити всебічне та глибоке наукове вивчення проблеми українських культурних цінностей, що знаходяться в Росії.

Відповідно до Дагомиської угоди між РФ і Україною про подальших розвиток міждержавних відносин від 23 червня 1992 р. та Ялтинської Угоди між Україною і РФ про реалізацію прав на закордонну власність колишнього Союзу РСР від 3 серпня 1992 p., обидві сторони парафували угоду про передачу Україні об'єктів зарубіжної власності у 36 країнах 23 червня 1993 р.

Залишається проблемною ситуація довкола ратифікації Верховною Радою України так званого нульового варіанта розподілу власності колишнього СРСР. Відповідно до Договору про правонаступництво з державного боргу й активів колишнього СРСР від

4 грудня 1991 р. Україні належить частка в 16,37 % (або 12,1 млрд. доларів, 7,8 млрд. перевідних карбованців, 42,1 т золота і на 600 млн. карбованців закордонного майна). На кінець 1991 р. пасиви колишнього Союзу оцінювали в 93,7 млрд. доларів, а активи — у 110,1 млрд., депозити Зовнішекономбанку становили близько 700 млн. доларів. Відповідно до протоколів договору сума зовнішнього боргу СРСР становила 81 млрд. доларів, активи: майно за кордоном — 3,5 млрд. руб. (за балансовою вартістю), борги країн, що розвиваються, — 74 млрд. доларів, борги колишніх соціалістичних країн — 47,9 млрд. перевідних рублів, золото — 259 т. З іншими статтями це майже 400 млрд. доларів.

Водночас оголошено й розмір боргів: близько 100 млрд. доларів. Україна готова була взяти на себе 16,37 відсотка боргів Союзу: 13,5 млрд. доларів і 2,8 млрд. перевідних рублів.

Через постійний тиск західних країн Україна свого часу відмовилася від жорсткої позиції щодо вирішення питання власності колишнього СРСР за кордоном. Так, восени 1992 р. вона підписала договір про передання Росії повноважень щодо управління боргами. Лондонський клуб, який об'єднує найбільші фінансово спроможні держави, надав Росії відстрочку у виплаті боргів. Німеччина відклала сплату боргу ще на вісім років. Але Росія так і не поінформувала українську сторону про наявне нерухоме радянське майно за кордоном. На початку 1993 р. вона оприлюднила указ Президента РФ Б. Єльцина "Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном" від 8 лютого 1993 p., яким фактично в односторонньому порядку привласнила всі права на нерухомість, що була за кордоном, а також взяла на себе всі зобов'язання, пов'язані з її використанням. Таким чином, у порушення міжнародно-правових норм були перекреслені всі попередні домовленості щодо розподілу власності колишнього СРСР.

9 грудня 1994 р. уряди Росії та України (Прем'єр-міністр В. Ма-сол) підписали угоду про "нульовий варіант", за яким РФ стала правонаступницею колишнього СРСР із зовнішнього боргу та активів, у тому числі закордонної власності: Закон про набуття чинності Угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР, підписану в Москві. За тлумаченням Верховної Ради України ця Угода набуде чинності тільки за умов:

· погашення РФ заборгованості колишнього Зовнішекономбанку СРСР перед резидентами України;

· укладення та набуття чинності міжурядової угоди про принципи реструктуризації заборгованості України з державних кредитів, наданих РФ;

· нотифікації Українською стороною ратифікації РФ угоди про взаємне визначення прав і врегулювання відносин власності від 15 січня 1993 p.;

· розподілу та повернення РФ належної Україні частки активів та пасивів колишнього Держбанку СРСР;

· виконання РФ своїх зобов'язань щодо забезпечення вступу України у права власника об'єктами власності колишнього СРСР (відповідно до угод від 23 червня 1992 р. та від 3 серпня 1992 p.);

· підписання і набуття чинності угоди про оцінку та розподіл Алмазного фонду та оцінку, розподіл або грошову компенсацію золотого запасу колишнього СРСР станом на 1 грудня 1991 р. згідно з частками, передбаченими договором про правонаступництво (4 грудня 1991 p.), і фактичне повернення їх Україні;