Розділ 2. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У 1308 р. баварський герцог Оттон побував у Галицько-Во- линській державі. Існують припущення, що союз між Оттоном та Юрієм Львовичем, доповнений спілкою з польськими князями, був спрямований проти чеського короля Вацлава II та Карла Роберта. Але від протистояння з Вацлавом II Юрій Львович нічого не виграв, оскільки, як уже згадувалося, втратив і Закарпаття, і Люблінщину. Правда, свої позиції на Закарпатті Юрій Львович фактично утримав, але його сини таки втратили цей край. Незалежна політика Юрія Львовича привела до утворення 1303 р. окремої галицької митрополії. Це був значний успіх у стосунках із Візантією, оскільки остання завжди ухилялася від прохань утворити на руських землях інші, окрім київської, митрополії. Грамоту на заснування галицької митрополії дав константинопольський патріарх Афанасій І та візантійський патріарх Андронік II. Новоутворена митрополія складалася з галицької, володимирської, перемишльської, луцької, турів- ської та холмської єпархій. Першим митрополитом став Нифонт.

Період правління Юрія Львовича був часом розквіту Галиць- ко-Волинської держави. Через послаблення Золотої Орди влада короля поширилася на відібрані раніше ординцями землі Галицького Пониззя аж до межиріччя Південного Бугу та Дністра. Характеризуючи Юрія Львовича, польський історик XV ст. Ян Длугош писав, що він був "муж мудрий і добрий, до духовенства щедрий, під правлінням якого Русь славилася досягненням миру і достатку". Король помер 24 квітня 1308 р., залишивши по собі князів Андрія та Лева.

Про діяльність Юрієвичів, на жаль, через брак відомостей відомо дуже мало. Вважається, що, хоча правили вони разом, існував між ними розподіл княжінь — Андрій отримав Волинь, а Лев — Галичину. Брати не вживали королівських титулів, називаючи себе князями. Збережені документи засвідчують, що вони, як і їхній батько, підтримували дружні стосунки з Владиславом Локєтком. Зокрема, умови договору Владислава Локєтка з поморськими князями від червня 1315 р. розповсюджувалися і на Андрія та Лева. У серпні 1316 р. брати Юрійовичі надіслали грамоту до Тевтонського ордену, в якій запевнили магістра Ордену Карла з Тревері та всіх рицарів у бажанні жити з ними у дружбі, а в разі потреби захищати їх та їхні володіння від татар.

Дбали брати і про розвиток торгівлі з польськими землями. Листом від серпня 1320 р. вони дозволили торунським купцям вільно приїжджати на підконтрольні князям землі з різними товарами та вільно, без жодних оплат, торгувати. При цьому купцям забезпечували усі права, як це було при їхньому батькові, а у разі порушення права купцям обіцяно повернути втрати у подвійному розмірі. Ще одним листом від серпня 1320 р. краківським купцям теж дозволялося вільно приїжджати до Володимира і після сплати незначного мита вільно купувати та продавати товари.

Налагодження добросусідських відносин із Польщею та Тевтонським орденом могло бути цілеспрямованою політикою братів, оскільки обидві ці держави конфліктували з Литвою, котра саме провадила агресивну наступальну політику. Перший великий випад Литви проти Галицько-Волинської держави здійснив узимку 1315—1316 рр. князь Гедимін ще за правління свого брата Вітеня. Під час походу литовці захопили доро- гичинську і берестейську землі.

Щодо відносин з Угорщиною, то наявні відомості дають змогу припустити, що галицько-волинські князі розігрували тут якусь свою гру. Без сумніву, вони протистояли Карлу Ро- берту, котрий 1308 р. захопив владу в Угорщині (коронований 1310 р.), усунувши Оттона III (останній подався в Галицько- Волинське князівство, де його радо прийняли). У 1315 р. проти Карла Роберта підняв повстання наджупан землинський і ужанський Петро, син Петне, котрий пропонував котромусь з братів зайняти угорський трон. Є дані, що цей Петро отримав допомогу з Галичини. Повстання було придушене аж 1321 р.

В яких стосунках Андрій і Лев Юрійовичі були з Римом, ближче невідомо. Однак про сам факт таких відносин можна довідатися з листа Папи ЙоанаХХІІ від лютого 1317 р. зі закликом до братів, щоб ті прагнули до навернення своїх підлеглих у католицьку віру.

Щодо татарської зверхності, то брати хоч і далі платили їм данину, але поводилися незалежно. В 1316 р. в Орді ханом став Узбек, який провадив жорстку централізаторську політику. В травні 1323 р., коли братів уже не було серед живих*18, Влади- слав Локєтек у листі до Папи Римського писав, що "два останні князі русини зі схизматицького роду" були для нього "непоборним щитом" проти татар. З цієї фрази дослідники схильні робити висновок, що Андрій та Лев Юрійовичі загинули в боротьбі проти татар, хоча у цьому немає повної впевненості.

*18: {Більшість дослідників уважають, що спочатку помер Лев, а потім — Андрій.}

Зі смертю братів, які були останніми представниками роду Романовичів по чоловічій лінії, виникло питання, кому передати владу.

Було кілька кандидатів на вакантний князівський стіл, і бояри обрали Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена. Його матір'ю була Марія, сестра останніх Романовичів — Андрія та Лева. Перед Болеславом була поставлена умова — прийняти православ'я, що він і зробив, отримавши при хрещенні ім'я Юрій. Окремі польські дослідники вважають, що утвердження згаданого князя на престолі у Володимирі відбулося внаслідок польсько-угорського походу на Галицько-Волинську державу — коаліція побоювалася, щоб татари не скористалися зі смерті останніх Романовичів і не обсадили головні міста краю своїми баскаками. Болеслава-Юрія II на княжому престолі затвердив золотоординський хан Узбек.

Новий галицько-волинський правитель не вживав королівського титулу, зазвичай окреслюючи себе як "Божою ласкою князь землі Русі, Галичини і Володимирщини". У зовнішній політиці Болеслав-Юрій II продовжив політику своїх попередників. Відомо кілька його грамот, писаних до Тевтонського ордену. Перша з них — від жовтня 1325 р. — обіцяє великому магістру Веренгерові вірність попереднім традиціям і дружні взаємини. У наступній грамоті від березня 1327 р. Болеслав- Юрій II додатково обіцяє "надійно захистити ваші землі від татар і від будь-якого іншого ворожого нападу, як тільки це нам випаде" (це майже калька з грамоти 1316 р.). У лютому 1334 р. князь у листі до Ордену зазначає: "бажаємо союзу та згоди з преподобним паном Людером, славним вельможею з Брунсвіка, генеральним магістром Прусії, та його співнастав- никами, його землями, його як знатними, так і простими людьми та жителями, та нашими боярами, а також військовими... та нашими землями і людьми — без будь-якого прихованого підступу зберігати непорушно союз і згоду на вічні часи". Нарешті у листі до магістра Теодорика з Альденбурга від жовтня 1335 р. Болеслав-Юрій II разом із боярами ще раз запевняє адресата, що постійно зберігатиме прихильність, і підтверджує всі попередні договори. Така дружба з Тевтонським орденом була не на руку Польщі, з якою в цей час воювали хрестоносці. Власне проти Ордену була скерована польсько-литовська угода 1325 р., підкріплена одруженням доньки Гедиміна Альдони (в хрещенні Анни) і сина Владислава Локєт- ка Казимира (майбутнього польського короля Казимира III). Цей союз був скерований найперше проти хрестоносців, але опосередковано і проти Галицько-Волинської держави, яка виявилася союзником Ордену. Новий (від 1333 р.) польський король Казимир III спробував розірвати угоду Болеслава-Юрія II з Орденом, але йому це не вдалося. Більше того, 1337 р. відбувся похід татар із галицько-волинськими полками на Польщу і майже два тижні вони тримали в облозі Люблін. Це ще більше зіпсувало стосунки з поляками.

Водночас окреслилося зближення Болеслава-Юрія II з Литвою. Син Гедиміна Любарт близько 1323 р. одружився з дочкою Лева Юрійовича Євфимією, а сам Болеслав-Юрій II1331 р. узяв собі за жінку доньку Гедиміна Офку-Євфимію. Зближення з Литвою й Орденом і паралельне охолодження стосунків з Польщею штовхало останню до пошуку союзників, і її погляд упав на Угорщину. Казимир III уклав мирну угоду з Чехією та Орденом. У 1339 р. на зустрічі у Вишгороді з угорським королем Карлом Робертом Казимир III уклав далекосяжну угоду, в якій ішлося про те, що у випадку, якщо в Казимира не буде дітей чоловічої статі, то Польща має перейти до сина Карла Роберта — Людовика, одруженого з Казимировою сестрою Єлизаветою. Напрошується висновок, що такий крок назустріч з боку Польщі вимагав би зустрічного кроку з боку Угорщини і логічно ним би мала бути відмова Угорщини від її претензій на галицько-волинські землі. Тобто Казимир III почав готуватися до агресії проти Галицько-Волинської держави. Причиною того могло б бути не лише неприхильне до Польщі ставлення Болеслава-Юрія II, а й не зовсім певне його становище в князівстві, що надавало впевненості Казимирові III. Внутрішньою політикою галицько-волинського князя була невдоволена певна частина населення. Бажання керувати одноосібно і деякі авторитарні моменти в управлінні князя не подобалися частині бояр. Явне протегування іноземним купцям і стягування до міст чехів, поляків та німців (надання місту магдебурзького права) дратувало міщанство. Протегування католиків не могло подобатися духовенству. На те, що православне духовенство мало підстави для хвилювання, вказує відомий лист Папи

Римського Йоанна XXII від червня 1327 р. до Владислава Локєт- ка з проханням підтримати Болеслава-Юрія II, "який задумав повернутися од єдності з римською церквою". Зрештою, окремий лист від Папи був адресований самому Болеславу- ЮріюІІ.

Правління Болеслава-Юрія II закінчилося раптово — 7 квітня 1340 р. його отруїли у Володимирі. Традиційно вважається, що це зробили невдоволені бояри, хоча така версія має одне слабке місце — бояри не могли не розуміти, що смерть князя, котрий не мав нащадків, буде причиною зовнішніх втручань. Через 9 днів після смерті князя війська Казимира III вже були під Львовом. Така оперативність не є невипадковою. Існує й версія, що бояри-змовники орієнтувалися на литовського князя Любарта Гедиміновича, родича покійного. Саме він безперешкодно, а мабуть і з допомогою бояр опанував Галицько- Волинською державою, але його прихід започаткував довголітню боротьбу між Литвою, Польщею й Угорщиною за оволодіння галицько-волинською спадщиною, і значення боярської верстви стало другорядним, а могутнє колись королівство перетворилося зі суб'єкта на об'єкт міжнародних відносин.

Зовнішня політика Галицько-Волинської держави пройшла досить тривалий шлях. Були часи, коли правителі цього князівства провадили цілком незалежну зовнішню політику, активно втручаючись у справи сусідніх держав. Були й періоди, коли сусідні країни намагалися господарювати на теренах держави Романовичів. Безсумнівним залишається те, що з Галицько-Волинським князівством, яке добре знали у тогочасному світі, змушені були рахуватися і намагалися підтримувати дружні відносини інші держави.

Рекомендована література