Розділ 2. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У 1263 р. під час походу на Брянськ було організовано вбивство литовського князя Міндовга. Змовниками були князі Тройнат та Давмонт. Але Тройнатові на литовському троні довго втриматися не вдалося — його вбили 1264 р. Тому в боротьбу за владу в Литві вступив син Міндовга Войшелк, який для цієї акції вирішив заручитися допомогою пінських та но- вогрудських полків, а далі й свого родича — Шварна Даниловича, котрий був одружений на його сестрі. Утвердившись на великокнязівському престолі, Войшелк фактично розділив владу зі Шварном. Літописець з цієї нагоди записав: "...коли ж Войшелк княжив у Литві, то став йому помагати Шварно- князь і Василько, бо він був назвав Василька отцем собі і володарем". Розправившись з опозицією і міцно взявши владу в руки, Войшелк вирішив піти в монастир, а Шварна залишив князем Литви. Такий поворот подій обіцяв величезні вигоди для Галицько-Волинського князівства, але необдуманий вчинок Лева Даниловича зіпсував справу. До Василька Романовича звернувся князь Лев з пропозицією зустрітися разом із Вой- шелком. Останній побоювався Лева, але Василько заспокоїв його і зустріч відбулася у Володимирі в квітні 1269 р. Після застілля і розмов князі роз'їхалися — Войшелк поїхав у монастир святого Михайла, що був під містом. Туди подався також і Лев Данилович, і після бурхливої розмови вбив Вой- шелка. Як припускають, зробив це Лев через образу, що Войшелк передав великокнязівський стіл не йому, а Шварнові. Того ж року помер і Шварно, а до влади в Литві прийшов "...окаянний і безбожний, і проклятий, і немилосердний князь Тройден".

До Галицько-Волинського князівства Тройден ставився вороже, оскільки його три сини загинули у прикордонних сутичках з Васильком Романовичем. У 1275 р. Тройден напав на Дорогичин, захопив місто і вирізав населення. Того ж року Лев Данилович з татарами зробив похід у відповідь. У 1277 р. князь Лев разом з татарами здійснив ще один похід на Литву. Частими були прикордонні сутички. З середини — другої половини 80-х років XIII ст. князем у Литві став Будивид, який налагодив дружні стосунки з луцьким князем Мстиславом

Даниловичем і передав йому задля миру Волковийськ. Політику Будивида продовжив князь Вітень (1295—1315), якого частина дослідників уважає сином Будивида. Загалом від протистояння з Литвою Галицько-Волинське князівство лише втратило. Ятвязька земля, контрольована колись Данилом Галицьким, перейшла під владу литовських князів. Більшість Чорної Русі також перейшла до Литви, а Пінське князівство вийшло з-під влади волинських князів і упродовж певного часу залишалося незалежним.

По смерті Данила Галицького зіпсувалися стосунки Галиць- ко-Волинської держави з Польщею. Приводом для цього став непродуманий вчинок князя Шварна 1265 р. Того року литовці виступили проти польського князя Болеслава Сором'язливого, а сини Шварна, скориставшись нагодою, і собі взяли участь у грабуванні польських земель. Це страшенно образило Болеслава Сором'язливого, котрий прислав посла до Шварна з питанням — як міг цей князь так учинити з ним? Уже наступного 1266 р. поляки пустошили Холм, а Шварно та Василько Романович зі сином Володимиром — околиці Любліна. Того ж 1266 р. Болеслав Сором'язливий запропонував зустрітися Василькові, і той погодився. Зустріч мала відбутися в Тернаві, але виявилося, що поляки злукавили і користуючись моментом, напали на Бел з. Розгніваний князь Василько зумів швидко зібрати війська і вибити поляків, при цьому сильно розгромивши їх. Потім Болеслав та Василько врешті таки помирилися, уклавши угоду, котра діяла до смерті Болеслава Сором'язливого 1279 р. (1273 р. Лев і Мстислав Даниловичі навіть допомагали йому в боротьбі 3 вроцлавським князем Генріхом).

Після смерті Болеслава Сором'язливого у Польщі почалася усобиця, в яку втягнувся Лев Данилович, намагаючись зайняти краківський престол. Але малопольська знать не хотіла його і невдовзі краківським князем обрано Лєшка Чорного. Не змігши опанувати Кракова, Лев Данилович вирішив захопити бодай частину польських земель. У 1280 р. князь поїхав до хана Ногая (котрий у цей час був найвпливовішим у Золотій Орді) просити допомоги. Ногай виділив князю війська, котрі взяли участь у поході. Разом з Левом Даниловичем, у нападі на Польщу, вимушено взяли участь і його родичі. Літописець відзначив цю різницю: "...Лев радо пішов із татарами і з сином своїм Юрієм, а Мстислав Данилович, і Володимир Василькович, і син Мстиславів Данило пішли через неволю татарську". Однак похід закінчився невдало — поляки зуміли розбити русько- татарське військо поблизу Гозліци, що під Сандомиром. Після цього було вчинено декілька прикордонних нападів, грабіжницького характеру.

У 1286 р. хан Телебуга рушив походом на Польщу, наказавши йти разом із ним і галицько-волинським князям. Проходячи через волинські землі, татари чинили безчинства, а у Володимирі "...насильство велике чинили в городі і пограбували добра незчисленне множество і коней... Не давали вони навіть з города вийти за покормом, якщо хто виїхав, — то тих побили, а других захопили, а інших — обдирали і коней віднімали". Татари Телебуги десять днів плюндрували Польщу. А повертаючись через Галичину, ще два тижні "господарювали" в околицях Львова. У цей час окремо громив Польщу Ногай (за повідомленнями літописця, між Ногаєм та Телебугою не було приязні).

У 1288 р. по смерті краківського князя Лєшка Чорного в Польщі почалася боротьба за владу. Князі Лев і його син Юрій намагалися скористатися з цієї нагоди. У жовтні 1288 р. Юрій Львович з полками прибув під Люблін, але місто взяти не зміг — лише спустошив околиці.

Лев Данилович у міжусобній боротьбі польських князів допомагав Болеславу Земовитовичу у його протистоянні з вроц- лавським князем Генріхом Чесним. У 1289 р. Лев Данилович на підтримку Болеслава Земовитовича здійснив похід на Краків, а звідти в Сілезію, та з великою здобиччю повернувся додому. Перебуваючи в Сілезії, Лев Данилович зв'язав стосунки з чеським королем Вацлавом II і 1280 р. відбулася їхня зустріч в Опаві. Там само була укладена угода, зміст якої достеменно не відомий, але є підстави припускати, що в ній ішлося про підтримку Вацлава II у його змаганнях за оволодіння Польщею.

Досить добрими по смерті Данила Галицького залишалися відносини з Угорщиною. Король Стефан V, укладаючи 1271 р. угоду з чеським королем Оттокаром, зарахував до неї як своїх союзників Лева Даниловича, його брата Мстислава та Володимира Васильковича. Але надалі ці відносини зіпсувалися.

У 1281 р. Лев Данилович здійснив похід в Угочанський комітат, дійшовши до Вишкова*16. У 1283 р. Лев Данилович знову ходив до Угорщини, а 1283 р. на Угорщину вибралися татари Ногая і Телебуги, а з ними і Лев, однак досить швидко він відпросився у Ногая через напад на його землі поляків. Телебуга, повертаючись з походу, заблукав у Карпатах і близько місяця блукав, втративши майже всю армію. У 1291 р. під час війни угорців з Австрією королю Андрію III допомогли галицькі полки. Під 1299 р. згадується наджупан*16_1 березький Григорій, названий урядником князя Лева (під 1307 р. цей урядник згадувався ще раз), що свідчило про те, що ця територія перебувала під контролем Галицько-Волинської держави. Документи засвідчують, що якась частина жупи Марош належала галицько-волинським князям до початку 20-х років XIV ст.

*16: { Вишково — тепер селище міського типу Хустського району на Закарпатті.}

*16_1: { Наджупан - голова комітету, або ж жупи (адміністративної одиниці), який призначався королем, на відміну від піджупана, що призначався шлях тою.}

Як бачимо, стосунки Галицько-Волинської держави зі сусідніми державами розвивалися динамічно і різнопланово, але загалом паритетно. Гірші справи були з татарами. Після Бурундаєвого погрому залежність від них зросла і стало очевидним, що князі просто змушені домовлятися з ханами. Князі мусили виявляти свою покору ханам, отримувати від них так звані ярлики*16_2 на князювання, давати ханам подарунки, забезпечувати татар харчами та фуражем. Важливим було і те, що успадкування земель і князівств відбувалося за відома і згоди татарських ханів. Із цим пов'язаний цікавий епізод. Володимир Василькович передав свої землі Мстиславу Даниловичу в присутності татарського хана і коли Лев Данилович спробував зазіхнути на ці території, то Мстислав Данилович нагадав брату про татарську "гарантію", і це на Лева досить переконливо подіяло. Князі змушені були платити татарам як одноразові контрибуції, так і щорічну данину. Це, безумовно, економічно ослаблювало Галицько-Волинське князівство. Ще одним обов'язком князів, як уже згадувалося, була примусова участь у татарських походах. Під час цих походів татари грабували місцеве населення, а князі псували стосунки зі сусідніми державами. Проте інколи князі самі просили татарської допомоги при закордонних виправах. І все ж, порівняно з іншими, особливо Північно-Східними землями колишньої Київської Русі, Галицько-Волинська держава була в меншій залежності від Орди.

*16_2: { Ярлик - письмове розпорядження хана у якійсь справі - наприклад, підтвердження на володіння удільним чи великим князівством}

Близько 1301 р. помер Лев Данилович, який, очевидно, з другої половини 90-х років XIII ст., коли вигасла гілка як волинських Васильковичів, так і його братів, опанував усю територію князівства та намагався провадити активну і самостійну зовнішню політику.

Єдиним сином Лева Даниловича був Юрій, котрий перейняв державу по смерті батька. У його руках зосередилася влада над усією Галичиною і Волинню. Юрій Львович уживав печатку з окресленням королівського титулу. Важко сказати, чи справді мала місце його коронація, чи титул вживався як доконаний факт визнання Галицько-Волинської держави в Європі як королівства. Західні володарі королем називали і Лева Даниловича, хоча відомостей про його коронацію немає. Юрій Львович переніс столицю до Володимира, що могло бути наслідком його неприхильного ставлення до галицького боярства або потребою перебратися ближче до північних кордонів держави, з огляду на активізацію в цей час татарського наступу на південь (правда, після смерті 1300 р. Ногая на певний час тиск татар дещо послабився, тому цей чинник, радше, не був вирішальним).

Юрій Львович підтвердив договори з Тевтонським орденом, укладені ще його батьком та дідом. Уважається, що вони мали переважно торгово-економічний характер, хоча й імовірно, що був і політичний аспект, скерований проти агресії Литви.

Дуже тісні зв'язки Юрій Львович підтримував із Польщею. У 1287 р. він вдруге одружився з дочкою куявського князя Казимира Конрадовича Євфимією, яка одночасно була сестрою Владислава Локєтка. Це визначило напрям його королівських зацікавлень, що своєю чергою, порушило союз із Чехією, започаткований Левком Даниловичем, і пришвидшило втрату ним Закарпаття. У 1300 р., підтримуючи Владислава Локєтка, Юрій Львович здійснив похід під Краків. Приблизно в цей час відбувся шлюб сестри Юрія Львовича Анастасії з добжинським князем Земовитом. Ще одна сестра Юрія Львовича Олена стала дружиною битомського князя Казимира II Владиславича. Інша сестра — Святослава — перебувала в монастирі кларисок у Старому Сончі*17, де й була похована. Близько 1301 р. дочка Юрія Львовича Марія була видана заміж за сохачевського та черського князя Трой дена Болеславича. У цих династичних зв'язках виразно проступає зорієнтованість на Польщу. Це погіршило стосунки з Чехією, король якої — Вацлав II — у боротьбі за польську корону зумів витіснити Владислава Локєт- ка, котрий подався у Галицько-Волинську державу. В 1302 р. Юрій Львович допоміг йому зброєю в боротьбі за Сандомирську землю, натомість сам втратив Люблін, з якого його вибили війська Вацлава II.

*17: {Старий Сонч — місто в Малопольщі.}

У 1301 р. в Угорщині припинила існування династія Арпа- довичів, що відкрило шлях для боротьби за угорську корону. Серед потенційних учасників цієї боротьби міг бути і Юрій Львович — син угорської принцеси Констанції та внук Бели IV. Претендентами були також сицилійський принц Карл Роберт (його мати Марія була дочкою Стефана V і внучкою Бели IV), чеський король Вацлав II (його бабця була дочкою Бели IV), баварський герцог Оттон (його мати Єлизавета була дочкою Бели IV). З цього переліку чітко видно, як міцно був пов'язаний родинно Юрій Львович з правителями сусідніх держав. З невідомої причини галицько-волинський правитель не взяв участі в цій боротьбі. Можливо, активне втручання у польські справи і литовська небезпека не дали змоги взятися за угорську спадщину.