Розділ 2. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Також відносно дружніми були стосунки Данила Галицького з Польщею. Короткочасне протистояння з Конрадом Мазовецьким у 30-х роках XIII ст. через Дорогичин невдовзі забулося і в 40-і роки. Данило та Василько Романовичі активно підтримували князя Конрада у його боротьбі за Краків із Болеславом Сором'язливим. Під час кампанії 1243—1244 рр., допомагаючи Конраду Мазовецькому, Данило Галицький захопив Люблін і на певний час там затримався, укріплюючи замок. Князь Василько дійшов аж до Вісли, двірський Андрій воював біля Сандомира, а воєвода Вишата діяв на Підкарпатті. У серпні 1247 р. Конрад Мазовецький помер. Літописець з цього приводу зазначив: "...помер князь великий лядський Конрад, що був славний і предобрий. І жалував за ним Данило й Василько. Потім помер його син Болеслав [у 1248 р.]. А Мазовше Болеслав оддав брату своєму Самовитові, послухавши князя Данила". Болеслав, мазовецький князь, був родинно поєднаний з Данилом Романовичем — одружений з його небогою — Анас- тасією. Відтак, Земовит (Самовит) був близько 1248 р. одружений з Даниловою дочкою — Предславою. Інша дочка Данила Галицького — Саломея — була 1228 р. видана за східнопо- морського князя Святополка (Святоплука). Князь Земовит активно допомагав Данилові Галицькому в його антиятвязькій та антилитовській боротьбі. Загалом добрі стосунки брати Романовичі утримували і з Краковом.

Натомість русько-литовські стосунки були напруженими через часті напади ятвягів та литовців. Поки був живий Роман Мстиславич, то ятвяги і литовці побоювалися здійснювати напади, а смерть князя та подальша міжкнязівська боротьба підбадьорила їх і напади стали звичною справою, хоча і волинські князі час від часу робили походи у відповідь. Із посиленням влади Данила Романовича й опанування ним Волині, ситуація почала вирівнюватися, хоча нормальною її назвати все одно було важко. У 1219 р. частина литовських князів прислала послів до князя Данила, просячи миру. Дослідники припускають, що "добра воля" литовців була викликана тим, що у цей час датський король Вальдемар II Переможець почав великий похід у Прибалтику, загрожуючи і Литві. Згадана угода не зняла цілком литовської проблеми, бо ті литовські князі, котрі не уклали угоди, далі продовжували турбувати волинські землі, але нападів все ж стало менше, а литовці, союзні князю Данилові, активно використовувалися останнім у його протистоянні з польським князем Лєшком Білим. Наприкінці 20-х років XIII ст. зіпсував відносини з Литвою пінський князь, який здійснив напад на литовців, коли їхнє військо було в поході на Польщу. Оскільки пінський князь був васалом волинських князів, то литовці сприйняли цей крок як недружній випад з боку Данила Романовича. Вже у 1228—1229 рр. вони напали на Берестя, 1238 р. повторили напад, а в 1243—1244 рр. вторглися у волинські землі.

На тридцяті роки припав процес формування литовської держави, на чолі якої стояв князь Міндовг. Влада його ще не була міцною і поширювалася на південну частину литовської території зі замком Ворутою. Більш розвиненою була північна частина з Вільнюсом, де правив старший брат Міндовга — Дов- спрунк. Останній помер десь перед 1229 р., а його сини Товтивил та Бдивид були ще малими. Це дозволило Міндовгу взяти під свій контроль більшу частину Литви. Під час об'єднання Литви Міндовгу було вигідно підтримувати добрі відносини з Данилом Романовичем. Але зі зміцненням його влади, литовський

зверхник почав цікавитися руськими землями, підбиваючи дрібних князів перейти під свою владу. Об'єктивно це призводило до зіткнення інтересів двох держав. Окрім того, Данило Романович здійснив кілька походів проти ятвягів, які турбували його землі, прагнучи встановити контроль над їхньою територією. У 1248 р. князь Данило здійснив великий похід у напрямку на р. Нарев і далі аж до Визни. У 1254—1255 рр. відбувся найбільший похід на ятвягів. Літописець зазначив, що "рать була така велика, що можна було наповнити болота ятвязьким військом". Основні ятвязькі центри були знищені, а самі ятвяги зобов'язалися платити данину галицько-волинському князеві. Розгром ятвягів заохотив Данила Галицького зарахувати їхню територію до складу своєї держави. Щоб мазовецькі князі погодилися, їм відправили частину взятої да- нипи. На ятвязькі землі претендував Тевтонський орден, тому потрібно було домовитися з ним. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький уклав з німецькими рицарями угоду, за якою орден визнавав за Данилом та мазовецьким князем Земовитом третину території ятвязької землі.

Територіально володіння Галицько-Волинської держави почали межувати зі землями Міндовга і протистояння стало справою часу. Приводом до розриву послугувало те, що Данило Галицький прийняв до себе Товтивилла і Вікінта, племінників Міндовга, вигнаних ним. Але ці племінники були одночасно родичами Данила Галицького, котрий 1252 р. вдруге одружився — з донькою Довспрунка. Таким чином, Товтивилл та Вікінт були його шваграми. Ще 1250 р. Данило Галицький здійснив похід на так звану Чорну Русь (землі на північ від Верхньої Прип'яті). У 1251—1252 рр. об'єктом удару князя Данила став Новгородок — тоді галицько-волинські війська не змогли здобути місто, але поруйнували його околиці. Протистояння з Литвою полегшувалося тим, що вона була язичницькою, і боротьба з державою часто подавалася як богоугодна справа. Неодноразово спільні антилитовські виступи Тевтонського ордену, Польщі та Галицько-Волинської держави мотивувалися власне цим, але 1251 р. хитрий Міндовг прийняв католицизм і одночасно королівську корону, позбавивши коаліцію релігійної мотивації для нападів. Ба більше, після охрещення і коронування литовського правителя Папа Римський звернувся до

Міндовга з проханням, аби той вплинув (у тому числі й силою) на Данила Галицького, котрий згорнув свої контакти з папською курією.

Успішні походи проти ятвягів і литовців у першій половині 60-х років XIII ст. вплинули на Міндовга, який ще під час тих кампаній присилав послів до князя Данила з пропозицією порозумітися. Спільним знаменником став династичний шлюб — донька Міндовга, незнана з імені, була видана заміж за Швар- на Даниловича. Окрім того, Роман Данилович отримав від Міндовга Новогрудок, який раніше належав сину Міндовга Войшелку, останній ще й уступив йому землі Чорної Русі (Вслоним, Волковийськ). Сам Войшелк прийняв чернечий постриг і подався на Афон, але незабаром повернувся і заснував монастир на Німані.

Чергове напруження з Литвою настало через вимушений похід князя Василька Романовича з татарським темником*14Бурундаєм на Литву. Міндовг, ображений на це, відібрав у Романа Даниловича надані йому раніше волості. Протиборство тривало до смерті Міндовга 1263 р.

*14: {Темник — воєначальник у монголо-татарському війську, котрий командував туменом — формуванням з 10 тис. воїнів.}

Зовнішня політика Данила Галицького після татарського нашестя була спрямована передусім на пошук союзників для боротьби проти татар. В окремих випадках галицько-волинський князь добивався від сусідніх країн нейтралітету, щоб мати більш надійний тил. Поїздка Данила Галицького в Орду і вимушена покора Батиєві не зламали князя. Подальші події засвідчили, що коли навіть не справдилися сподівання на допомогу західних країн, то князь продовжив боротьбу самотужки, водночас шукаючи союзників серед руських князів. У 1251 р. донька Данила Галицького була видана заміж за володимиро- суздальського князя Андрія Ярославича. Шлюб скріплював союз цих земель у майбутній антитатарській боротьбі. Однак Андрій Ярославич надто швидко виступив проти татар, і вже 1252 р. татарський темник Неврюй зумів розбити його війська, а сам князь був змушений визнати зверхність Орди.

Окрім стратегічного завдання — унезалежнення від Орди (а було очевидно, що зробити це за короткий час не вдасться),

Данило Галицький вживав заходів із досягнення тактичних цілей. З приходом татар частина населення південної Київщини і Пониззя, тобто територій, що безпосередньо прилягали до ординських кочовищ, почали виявляти бажання підкоритися безпосередньо татарам, оминаючи руських князів. Чи цей ан- тикнязівський рух був справді рухом "знизу", чи, можливо, інспірований татарами, важко сказати, але він був смертельно небезпечним як для цих князів, так і для державних інтересів загалом. Змиритися з цим Данило Галицький не міг, а тому почав широкомасштабні акції з наведення ладу і повернення цих теренів під власний контроль. Ще під час походу галицько-волинських полків на Литву, татарський темник Куремса (племінник Батия) здійснив похід на Пониззя, назначаючи там своїх баскаків*15, що мали управляти довіреною їм округою. У Бакоті місцевий намісник Милій перейшов на бік Куремси і в Бакоту було призначено баскака. Данило Галицький, що повернувся з литовського походу і довідався про це, вирішив покарати зрадника. До Бакоти вирушив князь Лев, який захопив Милія і відіслав його до батька, але Данило помилував віроломного намісника і відправив його назад. Однак невдовзі Милій знову зрадив князя і піддався татарам. Також посадник Кременця Андрій провадив подвійну політику, і це для нього закінчилося трагічно — татари вбили його. Таким чином, дії Куремси можна розглядати як спробу розширити територію безпосереднього контролю татар.

*15: {Баскак — представник хана в завойованих землях, який мав збирати данину і контролювати місцеву владу, зокрема придушувати вияви непокори (тюркське "баскак" означало "придушувач").}

Данило Галицький, обравши зручний момент, коли верховний монгольський хан Менгу воював в Азії, а йому допомагали золотоординські війська, вирішив провести широкомасштабну каральну акцію проти громад, що "прилучилися" до татар. Узимку 1257 р. воєвода Данила Галицького Діонісій Павлович захопив Межибоже, полки Лева Даниловича вдерлися на Побужжя, громлячи "татарських людей" (тобто населення, що визнало владу татар), а самі князі Данило і Василько пустошили Болоховську землю (територію у верхів'ях Случі та Південного Бугу). Навесні 1255 р. Шварно Данилович здійснив похід у басейни річок Случі й Тетерева — тоді були взяті Городок, Сімоць, Жедечів та Звягель, після чого "прийшли білобережці, чернятин- ці і всі болоховці з покорою до Данила". Особливо постраждав Звягель, мешканці якого прийняли намісника від князя Швар- на, але тільки-но той відійшов, то вони знову збунтували. Влітку 1253 р. до Звягеля рушив Данило Галицький з братом Васильком та синами Левом і Шварном. Допомогу прислав ще й литовський князь Міндовг. Місто було взяте, а далі, як зазначив літописець, Данило "...город запалив, а людей вивів і оддав їх на поділ, — то брату своєму, а то — Львові, інших — Шварно- ві". Коли литовці, які запізнилися, підійшли до міста, то побачили лише "самі головні та псів, що бігали по городищу".

Куремса не міг не відреагувати на цю акцію, і восени 1255 р. рушив на Волинь. Романовичі були заскочені зненацька, але не розгубилися. Василько збирав війська у Володимирі, а Данило — у Хол мі. Під Володимиром війська Куремси були розбиті, і тоді він подався під Луцьк, але й тут не зміг нічого взяти і був змушений з ганьбою повернутися додому. Перемога над Куремсою була вкрай важлива, бо було доведено, що з монголо-татарами можна успішно воювати (це була перша така перемога руських князів). Але 1257 р. ханом Золотої Орди став Берке (1257—1267), який почав провадити більш жорстку політику. Замість Куремси 1258 р. був присланий темник Бурундай, котрий, за словами літописця, був "безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою". Прибувши в галицько-волинські землі, Бурундай сповістив, що йде походом на Литву і поставив перед Данилом умову — якщо князь хоче підтвердити дружбу з татарами, то повинен піти з ним. Зрозуміло, що відмова означала б війну і волею- неволею доводилося йти на своїх союзників. Данило сам не пішов у похід, а відправив Василька, котрий за свої дії отримав похвалу від Бурундая.Наступного 1259 р. Бурундай несподівано з'явився знову. Цим часом у Володимирі Василько видавав заміж за чернігівського князя Андрія Всеволодовича свою доньку Ольгу. На весіллі були Данило, Лев, Шварно та багато інших князів і бояр. Звістка про прихід Бурундая засмутила князів і зіпсувала свято. Назустріч татарам з подарунками поїхав Василько з Левом та холмський єпископ Іоанн. Данило Галицький не відважився поїхати, побоюючись, що буде схоплений. Бурундай зустрів князів біля Шумська і повів розмову з притиском і гнівом, вимагаючи зруйнувати всі укріплення. Князі були змушені виконати цей наказ. Були знищені міські укріплення Луцька, Володимира, Кременця, Стіжка, Данилова і Львова. Лише міщани Холма відмовилися руйнувати міські укріплення, а Бурундай через одне місто не став воювати. Після цього Бурундай залучив галицько-волинські полки до свого походу на польські землі — Люблін, Сандомир та Краків. Данило Галицький вирушив спочатку до Польщі, а потім до Угорщини, де пробув до 1262 р. Є підстави припускати, що татари вирішили усунути його від влади за "Куремсину війну", і Данило, не будучи певен, чи не схоплять його, змушений був залишити галицько-волинські землі.

Похід Бурундая не просто ослабив Галицько-Волинську державу, — він зруйнував плани Данила Галицького вибитися з татарської залежності та деморалізував суспільство. Було зведено нанівець як внутрішню (масове будівництво укріплень і міст), так і зовнішню політики (вимушені походи на Литву і Польщу зіпсували стосунки з цими країнами). І все ж заслуга Данила Галицького була велика — він не змирився з татарською зверхністю і до останнього дня протидіяв татарам.

2.4. Галицько-Волинська держава на міжнародній арені у другій половині XIII — першій половині XIV ст.

Смерть Данила Галицького, та ще й у час татарської активізації, загрожувала не лише ослабленням, а й можливим роздробленням Галицько-Волинської держави. Василько Романович, який формальпо залишився за старшого в роді, тримав лише Володимир і Берестя; Лев Данилович — Галич, Перемишль і Белз; Мстислав Данилович — Луцьк, а Шварно Данилович — Холм і Дорогичип. До відкритого протиборства між родичами не дійшло, але й більшої згоди між ними не було. Найбільш тісно співпрацювали Василько Романович і Шварно, які старалися проводити загалом мирну політику. Натомість Лев Данилович був діяльним і войовничим князем. Характеризуючи його, літописець зазначив, що "...Лев був князь мудрий, і хоробрий, і сильний у бою, — немало бо показав він мужності своєї у многих ратях".

Як і для самого Данила Галицького, так і для його нащадків, татарська проблема залишалася головною. Ставлення руських князів до татар було однакове — негативне, а от щодо питання використання їх у своїх цілях, то тут підходи князів різнилися. Якщо Василько Романович, Шварно та Мстислав Даниловичі старалися уникати татарської допомоги і за найменшої нагоди не йти з ними у похід, то Лев Данилович неодноразово використовував татарську допомогу у вирішенні зовнішньополітичних завдань. Це часто ставало причиною тертя між князями. Причина невдоволення була, адже неодноразові спільні з татарами походи Лева Даниловича на Польщу та Литву ставили у невигідне становище найперше Волинь, розсварюючи її зі сусідами. З іншого боку, галицькі землі, які географічно були розташовані ближче до татарських кочовищ, зазнавали більших спустошень і тиску, а тому співпрацювати з татарами, відволікаючи їх від галицьких земель, було логічно. І без татарських вторгнень у Литву, остання в цей час сама посилила наступ на руські землі і волинські, князі шукали союзників для відсічі. Такими союзниками на певний час стали

чернігівські князі, з якими встановилися тісні, у тому числі й родинні, зв'язки.