Розділ «КАБIНЕТ ПСИХОЛОГА - СПРАВА ЧЕСТI САМОГО ПСИХОЛОГА»

Допоможи собi сам!

(друге правило психолога)

Кабiнет - атрибут справжнього психолога. Я, на пiдтвердження своєї справжностi, власний кабiнет маю. Вiн для мене усе: й робоче мiсце, й надiйний прихисток. Тут я зустрiчаюся зi своїми маленькими клiєнтами i їхнiми батьками, приймаю вчителiв, відзначаю свята, готую безкiнечнi звiти, а ще - ховаюся вiд усiляких професiйних - i не лише - негараздiв.

Мiй кабiнет далекий вiд iдеалу, затвердженого мiнiстерством освiти, але кращого для мене не iснує. Важливість речi визначається зусиллями, витраченими на її здобуття. Ця iстина доведена власним досвiдом. Мiй перший кабiнет, наче перше кохання. Як у коханнi, кожен наступний видається гiршим вiд попереднього.

Завжди пам'ятатиму, як вперше побачила свiй кабiнет - захаращену комiрчину з полущеною штукатуркою та облiзлою фарбою, довгу, немов змiїний стравохiд, з верху до низу забиту бiологiчними плакатами iз зображеннями комах, черв'якiв та ще бозна чого. Хвилину тому, щаслива вiд передчуття зустрiчi, я стрiмголов летiла до дверей, де на мене чекали директорка та завгосп. I от стою на порозi, занiмiла й приголомшена: «Що я робитиму з цiєю купою мотлоху? Як сама все розгрiбатиму?»

- Ось, приймай у користування. Подобається? - оптимiстично запитала Iнга Iванiвна. Вiдповiдь, певно, проступила на моєму обличчi, бо директорка додала: «От i добре. Порядкуй тут. До першого вересня час ще є«. «Аякже, є, - думаю, - три днi. Якраз встигну пробратися до вiкна i привiтати дiтей помахом ганчiрки». Самiй цiкаво, скiльки б я стовбичила у дверях, якби не пiдiйшла «технiчка» тьотя Зiна:

- Доню, - торкнула моє плече, ляснула вiдром об пiдлогу та кинула купу паперових мiшкiв, - тут є все, що треба. Я почну, а ти йди у двадцяту, там старшаки на практицi, вiзьми хто моцнiший, нехай допоможуть.

Вiдразу не второпавши про що йдеться, я поповзла коридором. Не знаю, яке враження справив загальмований психолог на старшокласникiв, але вони хутко зiбралися й ми рушили до моїх вистражданих апартаментiв. Пiд керiвництвом тьотi Зiни кабiнет на диво швидко позбувся залишкiв бiологiчної наочностi та став подiбним на величезну осиротiлу шафу - стару, порепану й без одягу, зате з великим вiкном. Це втiшало… трохи.

Ранком наступного дня, коли я без пiдборiв й у старих джинсах прийшла на роботу, то побачила, що справи просувалися напрочуд скоро. Тьотя Зiна, моя чарiвна фея в синьому халатi, керувала чотирма десятикласниками: у довоєнних респiраторах вони фарбували стiни у нiжний колiр дитячої несподiванки. Стеля вже бiлiла свiжою штукатуркою, навкруги стояв мiцний запах оновлення. Натягнувши респiратор, я приєдналася до будзагону. Менi довiрили фарбувати вiкно.

Опiвднi, сповнена гордiстю за створене, я частувала своїх рятiвникiв кавовим напоєм i булочками. Ми примостилися в коридорi на пiдвiконнi. Воду по черзi грiли старим кип'ятильником, що тягнувся з розетки щойно вiдремонтованого кабiнету. Втомленi, замащенi фарбою хлопцi, брава тьотя Зiна i я, порятована цiєю дивною компанiєю. Олег, Роман, Вiктор й Олексiй стали моїми найкращими друзями у школi. Вони ще не раз прогулюватимуть уроки та скаржитимуться на прикрощi шкiльного життя у власноруч вiдремонтованому кабiнетi. Розморена кавою та ще тим, що звалося «моєю вдячнiстю», тьотя Зiна зiзналася: вона отримала розпорядження лише показати менi що до чого, але, побачивши «це нещастя» (себто мене), вирiшила взяти справу у власнi руки. Довiку пам'ятатиму її майже безкорисливий вчинок.

Стою на порозi того, що вже завтра зватиметься кабiнетом психолога, i ковтаю сльози. Видовище рве душу. Довга вузька кiмната; прямо по центру пiд вiкном кинуто стiл, за яким вiджило не одне поколiння вчителiв; бiля столу два стiльцi того ж вiку. За мною, гордий роботою, стоїть завгосп, взявши руки у боки:

- Харашо! Ще поличку приб'ємо й готово!

Годиною пiзнiше, вислухавши мої страждання, винесла свiй вирок Iнга Iванiвна:

- А ти хотiла, дорогенька, на все готове? Докладай зусиль, попрацюй з батьками! Ти ж психолог.

«Ти ж психолог!» - скiльки разiв я ще почую цi слова вiд директорки, вчителiв, учнiв, власних батькiв та чоловiка. Такий собi хронiчний дiагноз. «Ти ж психолог!» - а отже повинна бути стриманою, розумiти та прощати iнших, робити неможливе…

I знову прийшов на допомогу мiй будiвельний загiн. Хлопцi десь знайшли папiр «пiд дерево», ним ми обклеїли стiл, полички й вузеньку шафу, випрошену у завгоспа поза нормою. Дружня вчителька Iрина Сергiївна принесла старi класнi штори, якi моя мама перешила пiд кабiнетське вiкно та чохли для стiльцiв. Вона ж повiдомила батькам свого класу про те, що в школi завiвся нужденний психолог. Пожалiли, вiдчинили гаражi й горища, притягли журнальний столик й крiсло, - пiсля реанiмацiї вони стали окрасою й гордiстю кабiнету. Суворий завгосп, дивлячись на нашi старання, розщедрився на килим, який виявився не лише симпатичним, а й новим. Ось вiн, Мiй Кабiнет! Справжнiй! Любий! Я сиджу за столом i роздуваюся вiд гордостi. Щойно прилiпила на дверях табличку з розкладом консультацiй, яку сама намалювала - плакатним пером. Вiдчуваю: я - справжнiй психолог!

Р. S. Вiдтодi не було в мене власного кабiнету. Лише вдома, та й той навпiл з чоловiком. А власного, вистражданого, - нi. Прийшовши в унiверситет, я отримала шухлядку в столi й мiсце на шафi. Ми, викладачi, ходили по магазинах й випрошували великi коробки з-пiд печива i цукерок для того, щоб зберігати у них студентськi звiти, курсовi та практичнi.

Боляче було дiзнатися про те, що мiй кабiнет не став прихистком усiх психологiв нашої школи, - вiдiйшов у користування педагогам-органiзаторам. Вже кiлька рокiв шкiльнi психологи (а їх уже аж двоє) дiлять примiщення iз соцiальним педагогом, - дiтей консультують за шафою, там же й чай п'ють iз бутербродами.

Кабiнет - атрибут справжнього психолога. Де ж iнакше створювати психологiчний клiмат, мiркувати над дитячими проблемами, вiдпоювати чаєм знервованих вчителiв? Кабiнет психолога - це фортеця, де вiн сам може сховатися, а може сховати й когось iншого, уберегти вiд педагогiчно цiлеспрямованого виховного впливу!