А фронтове життя плило своїм звичайним руслом.
Першою річчю, що побіч ворожих шрапнелів та гранатів надосолювала, були… воші.
Тямлю один образок, що досі живо стоїть перед моїми очима.
Був чудовий соняшний день. Ворожий обстріл якось припинився, тому вояцтво повилізало зі своїх нор і парило до сонця плечі. Але більше було таких, що, роздягнувшись бодай до половини, виловлювали за обшивками кусливу, гидку комашню.
Зі свого місця, де за прикладом товаришів недолі й собі прийшлося пильненько душогубити по швах блюзи, я вздрів цікаву та незрозумілу сцену. Біля залізничого шляху, що у сотні метрів пробігав під мене, хтось роздягнений до половини, ритмічно підносив руку вгору та опускав її вдолину. Від тих дивних порушень йшов лоскіт, начеб роздягнений бив каменем до каміння.
Розцікавлений до крайного, я швидкою ходою подався до того місця.
Дивним чоловіком, що вимахував рукою, показався наш підполковник. Він, наблизивши обшивку до самого носа (був короткозорий), вибирав відтіль воші. Зловлену сердегу клав на велику кільометрову каменюку й меншою дещо з розмахом валив по доліквентці. На його обличчі стояв вираз діловитости, скупчення й кровожадної зловтіхи.
На цей вид стало мені якось смішно й сумно заразом. Як же він не нагадував тепер собою того пересадного епуруна за мирних часів! Адже ж найменшу пилинку він здіймав колись з рукава з міною крайнього здивування й відрази. Бо як могла вона найтися на його рукаві та псувати ідеальний вигляд його однострою?!
— Що ви так ворожите, полковнику? — запитав я жартома Він здрігнувся, поглянув на мене збентежено, а потім, спрямовуючи погляд туди, де пробуває Найвищий Суддя найбільших життєвих страхіть і злочинів, і показуючи півпальця, з глибоким зітхненням прошопотів: «Solche Lause! Solche Lause!»
В кутках його очей стояли сльози…
З черги прийшли бої під Магерою. Бої затяжні, кріваві.
На нашому відтинку прорвали москалі фронт завдяки підступові, що коштував нас сотні жертв у людях (тут знову ж стояли частини майже виключно українські). Один Бог знає, скільки там наших наложило головою за чужу справу. В якомусь моменті гарячкової стрілянини з нашого боку, що мала на меті не допустити підхід ворога, відкись-то пішла кличка.
— Feuer einstellen! Вогонь здержи!
Кличка була повторена цілим відтинком, і вогонь примовк. Тоді москалі нагрянули на нас і зі жахливою завзятістю перебивали заскочених вояків.
Ті, що були у час прориву й відвороту з-під Магери, були свідками потрясаючих сцен.
Тямлю одного мого доброго знайомого; надзвичайно любленого всіма, поручника. Він лежав на землі з пораненою від гранати головою. З-під страшної рани над оком видно було мозок. Але він — притомний. Зовсім притомний. В широко розкритих очах було стільки болю, стільки молитовного благання, зверненого до кожного минаючого вояка чи старшини…
— Візьміть мене, братіки, зі собою… візьміть! — молив він слабнучим голосом. — Я хочу жити… Врятуйте мене…
Над ним стояв навколішках його чура й голосно плакав.
Але не було часу довго спинюватися коло цих двох, що своїм виглядом на кусні рвали серце, в кого воно лиш було.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спогади» автора Тарнавський М.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Історії сумні й веселі“ на сторінці 1. Приємного читання.