Розділ «Кошмарі»

З початком жовтня перегрупування наших частин здобільша покінчилося. II Корпус мав хоронити українську територію від большевиків і стояв у районі Бердичева; І і III Корпуси ставили опір Денікінові у районі Козятина; С. С. сторожили перед поляками відтинок Полонне — Шепетівка.

Було вправді три фронти, але були вони все ж таки прогалиною, кудою ворог без більших зусиль міг увійти вглиб нашої території. Не диво. Людей, що їх можна було поставити на становищі з крісом, було дуже мало, та й ті були або вкрай перевтомлені та невиспані, або проявляли перші ознаки страшної епідемії. А вже під Винницею ситуація стала безвихідна. Про боротьбу з пошестю не було й мови. Значна частина лікарів вигинула на тиф, а ті, що зосталися в живих, при найліпшій волі не могли нічого вдіяти, тому що їх було смішно мало (ледви кількох на цілу УГА), ну, й дошкульно бракувало ліків.

Бажаючи дещо скупчити надміру видовжений фронт та зреорганізувати армію, я рішився увійти в переговори з Денікіном, щоби на 2–3 дні затримати вогонь та тим чином влекшити перегрупування війська. Війська? — Очевидно, якщо військом назвати довгі-довгі валки возів, виповнених недужими, і над сили худих, виснажених коней, що рештками сил волікли за собою вози по грузьких, розбитих шляхах, на яких сніг, болото й вода сягали вище кісток нечисленних піхотинців. Начальний санітарний шеф армії полк, лікар др. Бурачинський зголосив мені тоді при нагоді звіту про епідемію:

— Пане генерале, шпиталів ми не маємо, це тільки магазини трупів. — Він говорив сумну правду.

Ніхто з недужих не хотів відставати від своїх, щоби гинути собакою десь у «шпиталі». Кождий, хто лиш почув, що недуга підкошує під ним ноги, намагався приміститися на возі, десь у куточку, навіть дужо невигіднім, щоби лише не відбитися від своїх.

Чимало сучасна кінематографія дала монументальних фільмів, що глибоко зворушують глядача мистецьким оформленням ріжних життєвих проблем. Проте видається мені, що коли би те наше «військо» зняв тоді на фільмову ленту, людство мало би фільму, якій найгеніяльніший режисер не зміг би дорівняти своїм твором. Вид довгої валки возів, переповнених примарними постатями, неприродно покорченими то з болю, то з недостачі місця, під сірим сніжним небом вдаряв на всі струни людської душі зі силою, якій не дорівняє вимовність та зворушливість ніякого грандіозного мистецького твору.

От. Лисняк виїхав до Гайсина, де тоді стояв командант денікінської групи ген. Слащов. Він мав завдання розпочати поки що переговори. Щоби не збуджувати підозріння у ворога, що поза приїздом місії окривається якийсь законспірований намір, я наказав от. Лиснякові порушити спершу справи виміни в'язнів і вбивання денікінцями наших полонених старшин і стрільців.

Щодо угоди, я прохав його справу потрактувати можливо делікатно. Значить так, щоби денікінців не впевнювати в тому, що ми находимося в безвихідному положенні та що нам дуже залежить на перемирі. Найкраще буде, дораджував я йому, коли він, користуючись такою нагодою, як гостина (в таких випадках парляментарів завжди приймається «дипльоматичним сніданком»), старатисьме у приватній розмові розвідати, як денікінці віднеслися б до нас, коли б ми з доброго дива забажали з ними «заприязнитися».

Повновласть вести переговори, яку я дав Лиснякові, містила, наскільки собі пригадую, таке:

Повновласть, силою якої уповажнюється от. Лисняка, сот. Левицького і сот. Куріцу вести переговори з представниками армії ген. Денікіна в справі виміни полонених і вбивання старшин та стрільців УГА, що попали в полон тої армії.

Нач. Штабу УГА Шаманек полк.

Нач. Вожд Військ ЗОУНР Мирон Тарнавський ген. четар

Рішаючись на такий важливий крок, як передвступні переговори з ворогом, я кермувався такими міркуваннями.

Армія уявляє собою рухомий шпиталь з малим відсотком малобоєздатних сил, що тануть до того з кождим днем. Ворог може «накрити» нас масою своєї армії дуже легко. Позад нас польська армія, що стояла на мостових причілках над Збручем в районі: Полонна — Проскурів — Кам'янець-Подільський, у русі на наше запілля, всупереч забороні Антанти та договорам з Петлюрою. Перед нами альтернатива: або віддатися в руки поляків, або денікінців. Зрозуміла річ, що ми, галичани, куди воліли в цій крайності вибрати денікінців.

Петлюри про свої переговори я не повідомляв з таких причин: перше, я надалі уважав себе командантом УГА, згідно з умовою з Петрушевичем, не підчиненим ніякій вищій владі, за винятком Диктатора Петрушевича, тому й міг робити все, що мені видавалося відповідним. Друге, мені були добре відомі давніші зв'язки Петлюри з поляками. Не було й сумніву, що Петлюра вжив би всіх сил, щоби нас наклонити до переходу на польську сторону. А цього саме не хотів ні я, ні ціла наша армія. Неменше добре я знав, як поставиться Петлюра до нашого рішення перейти в крайному випадку до Денікіна.

За кілька днів до Винниці приїхав Диктатор Петрушевич, кількох цивільних і військових помічників та Головний Отаман Петлюра з командантом Дієвої Армії ген. Сальським. Заки скликали ширшу нараду, говорив я з Диктатором сам на сам і представляв свої пляни.

Тоді саме я повідомив його про делегацію, яку вислав до денікінців, та з'ясував мотиви, які спонукали мене до цього кроку.

— Хтозна, може, й краще було цю саму місію післати до большевиків, — сказав він, розважаючи мої слова.

— Неможливо, пане Диктаторе, — відповів я. — З большевиками ми втратили боєвий контакт і не маємо фізичної змоги перекинутися на їх бік. Тим часом Денікін за день-два просто накриє нас, роззброїть та поступить з нашим шпиталем, як лиш сам захоче. Щоби до большевиків наблизитися, треба не мати більшої части армії на возах та треба мати міцну охорону відвороту проти Денікіна.