Розділ «Історії сумні й веселі»

— Jesus Maria! Diese verfluchten Bestien haben mir Hner Toten vor meine Deckung hinge stellt! (Боженьку! Ці прокляті бестії поклали перед моїм окопом небіжчика!) — вистукував зубами у лихорадці.

З-під Магери ми вирушили на Строновичі. Тут вже Був сталий фронт. Тому й окопи були глибші й дбайливіше споруджені.

Так що ж, зате бої пішли такі, як ніколи досі. Ніччу така була крісова пальба, що противобіжні кулі на лету збивалися, видаючи при тому зі себе зеленаво-синій блиск. Гарно було б от так собі глядіти на тисячі тих святоіванських жучків, коли б вони не любили часом боляче кусьнути.

Частенько ми намагалися робити випади з окопів, але даремна справа! Ворог заєдно примушував нас вже по п'ядесяти кроках завертати назад.

У деяких частинах панували дуже мінорні настрої. І не диво. У таких умовинах лицювало лиш спокійно готовитися на певну смерть, бо ж шансів на життя було так мало!

У загальному пригнобленні відмінні настрої панували в тирольських відділах, дарма що витовкли москалі їх стільки, що крісами вбитих живі вкривали доверху окопи п'ядесять кроків навздовжки верствою настільки грубою, що спинювалося на ній артилерійське стрільно.

Тирольці підходили до війни як до великих ловів, що до них привикли у своїх горах. Нерідкі були випадки, коли двох тирольських очайдухів виходило престижійно на окопи, ставали поруч себе і змагалися у кількості цільних стрілів, маючи за ціль якогось раззяву-москаля.

Бувало, й межи москалями находився добрий цілець, що влучно шелеснув меживіч одному зі змагунів. Тоді той другий приклякав коло небіщика, прицмокував і, поглядаючи на рану, домовляв:

— Добре зроблено. О, це добре зроблено.

Треба признати, що й у наших відділах помічувалося часто подібну небоязкість і замилування до воєнного куншту. Лиш з тою відміною від тирольців, що коли поруч нашого стрільця «клапнув» сусід, він, чухаючись по потилиці, домовляв:

— Але го пацнув, най то шляк трафить.

А коли сам поцілив москаля, приговорював:

— Але-м го с… сина впік!

Вже ця сама прикмета нашого стрільця виправдує назву «тирольців сходу», що нас нею наділювали. До того ж матеріял до розвідки, а ще нічної, з українця незрівняний. Очі у нашого простолюдина, як у кота, — у пітьмі бачить.

Життєві умовини під Строновичами були жахливі. Перш за все сопух стояв у воздусі нестерпний. Сотні трупів парилося до сонця ген по цілому полі, затроюючи воздух до неможливого. Зрозуміле, ніхто й не збірався гребти їх — кулі ніч і день зичали, мов чмелі, всякому життя миле.

До того, води було обмаль. Нестерпна спрага доводила до розпуки.

Тямлю, неодалеки наших окопів било мале джерельце. Чимало мляскало язиками на згадку про недалеку джерельну водицю. Так що ж? Джерельце було на полі обстрілу — раз, а два: від кількох днів купався в ньому мертвий москалище, що своїм, як гора, здутим видом відстрашував охочих на зимну воду.

Але врешті терпець увірвався. Поглядаючи на лискучий вужик води, що весело підстрибував по ріні, мене охопила лють.

— Авжеж, що питиму воду! Хай навіть і з-під москаля.

Смерком чура прокрався до джерельця, витягнув з нього за ногу трупа, зігнав долонею запоганену воду, зачер і приніс дві менажки чудової водиці. Смак її до сьогодні тямлю…