Розділ «Історії сумні й веселі»

Військовість не менше нагадувала муху в окропі. Кому ж тоді було думати про дві повзаючі порохами істоти, коли кожний думав про себе?

…Врешті ми вже на двірці. За нами стояв один, гм, кажім, пройдений кільометер. Перед нами рейки, забиті валкою коло валки, виповнені вщерть раненими, здоровими військовими, цивільними, старцями й немовлятами.

Ах, я й забув, розказуючи про чуда, згадати про ще одне: ми найшли у цій саламасі місце у вагоні.

Місце? — Ні, клаптик місця. Такий клаптик, на якому можна сісти, підобгавши під саму бороду коліна. А довкруги на таких самих клаптиках сиділи подібні до нас недобитки.

Хто нагромадив сюди тих півтрупів і пощо — не збагну. Усі вони були так же, як і ми, поверховно, наприхапці перев'язані. І від усіх однако несло духом гниючої рани.

Заки ще поїзд рухнув, наповзло таких бідолах стільки, що весь вагон включно з коридором і виходком був до тої міри набитий, що годі було на свому клаптику місця ворухнутися, не кажу з потребою вийти на сторону чи що там…

Поїзд рухнув. Хтось сказав, що їдемо в напрямі Будапешту. Але для всіх було це байдуже. Чи ж не все одно, куди їхати?

Були тут такі, що їх вже нічого не цікавило. Вони корчилися в передосмертних судорогах, товкли безпритомно кулаками по плечах і головах своїх сусідів, стогнали тоненьким, грубим та хрипливим голосом під ритмічний гамір коліс, що вистукували їм монотонні, заупокійні мельодії.

Більше притомні і життєздатні благали хоч краплинку води на спечені гарячкою уста. Інші прохали вивести їх на сторону… Але хто ж міг уволити їхнє прохання? Кожному однаково хотілося пити і хто там міг рухнутися в тій тісноті, щоби потребуючих відвести для потреби. Тому мольби за краплиною води протягалися в довгі години, а потребуючі робили під себе.

Не було кому навіть відчинити вікон. Воздух, нагрітий десятками розпечених тіл і занечищений смородом ран і виділин, каменюкою придушував груди.

Плили довгі години. Мені ставало все більше й більше млісно. Хвилями я западав у півсон. Рана нила до нестями. Від цього я прокидався, щоби півпритомними очима обкинути незмінну картину, що своєю примарністю збільшувала фізичні страждання.

Під своїм розхрістаним одягом я бачив, як з-під пов'язки виповзують на тіло сині, зелені, жовті коліри розкладу та затроєння. Мене кидало заєдно в жар, то знову переймало ледяним холодом. Видавалося, що приходить вже край, що вмираю, і ось за хвилину прийдеться збільшити число цих знерухомілих тіл, що їм не хотілося вже ні пити, ні йти на потребу…

Так за чотири дні заїхали ми до Будапешту. Тут розділили мене з товаришем четарем. Я прийшов до свідомости тоді, коли війнуло свіжим воздухом.

На двірці стояла велитенська товпа, що вітала та вигуками співчувала з пораненими героями. Мою «героїчну» особу підхопили чиїсь дужі руки й понесли до автокаритки. За хвилину я опинився в купальні просторого жидівського шпиталю, де роздягненого увіпхнули у ванну, повну прозорої літної водиці. І ще за хвилину зодягненого в чистенький шпитальний халат поклали в запашну чистеньку постелю, нагодували кавою і булкою з маслом і полишили собі. Я пірнув у рівний глибокий сон.

Спав дуже довго. Найменше добу. Але зате прокинувся, почуваючи себе знаменито.

Другого дня почувався настільки добре, що наказав чурі одягнути себе.

Але я перецінив свої сили. По дорозі до вікна почорніло в очах, і чура мусів мене відвести назад до ліжка.

Третього дня зраня я повторив свою спробу і, бажаючи вийти надвір, зайшов уже до сходів, що вели на подвір'я. Тут намагався якнайдовше ходити по змозі рівно. П'ятого дня я шкандибав по місті, пристаючи щокілька кроків, щоби зібрати сили до дальших десяти метрів. У своїх виправах мені просвічувала одна лиш думка: якнайбільше ходити, щоби не допустити до зросту м'язів. Як то вже не ломали наді мною руки сестри шпитальні, як відраджували таких проходів, я був непереконаний.

Півтора місяця я отак лазив вулицями Будапешту, аж, до краю знуджений безділлям, заявив шпитальній обслузі, що без огляду на їхні погляди на ту справу й побажання я нині, саме нині забираюся відсіль геть і не вдержить мене тут ніяка сила.

Сказано — зроблено. По словних сутичках зі шпитальним персоналом і його фаховими запевненнями, що не смію рушитися не то зі шпиталю, але з ліжка, я подався до двірця. Другого дня був уже в Юденбургу, в кадрі.